Латино­американські закохані

Коли 31 рік тому Маріо Варгас Льоса вдарив Габріеля Гарсіа Маркеса по обличчю, одне з іспанських інформагентств висловило припущення, що сварка між двома літературними гігантами могла статися тільки з однієї причини — через спідницю. Саме через них б’ються латиноамериканці.

Частина історії, яка стоїть за знаменитим ударом, випливла назовні, й це, напевне, були «спід­ниці». За новими даними, коли Льоса був у від’їзді, Маркес «утішав» його самотню дружину Патріцію. Як і раніше, невідомо, яке було це втішання, хоча незабаром після удару Льоса, очевидно, нагадав Маркесу те, що той «робив із Патрицією в Барселоні».

Латиноамериканці не унікальні у вживанні заходів із приводу зради — реальної чи уявної. Всі це роблять. Міфічної країни, де люди зраджують, а їхня друга половина не проти, не існує. Навіть французи не сприймають романи як належне. Хоч вони очікують від своїх президентів джигунства, у власному житті зраджують не частіше, ніж американці; в обох країнах близько 4% одружених чоловіків кажуть, що в них була більш ніж одна сексуальна партнерка торік. У нашу епоху шлюбів з кохання моногамія переважає практично скрізь, зрада відбувається таємно. Велика різниця в тому, як люди в різних країнах залагоджують провину.

У Росії зрада — це здебільшого проблема стосунків, ніж провина. Майже 40% росіян у дослідженні 1998 року заявили, що зрада «ніколи» не є або «тільки іноді» є помилкою, у порівнянні з 6% американців. Психологи в Москві казали мені, що коли живеш у двокімнатній квартирі з родичами чоловіка (а так живуть багато росіян), роман стає майже неминучим як відпочинок від постійних сварок.

1996 року під час опитування в Петербурзі близько половини чоловіків і чверть жінок заявили, що обманювали свою дружину (чоловіка) у нинішньому шлюбі. Коли невірність викривається, гроші можуть почасти ліквідувати емоційний біль. Жін­ки заявили, що класичною спокутою провини перед скривдженою дружиною є шуба або відпочинок на турецькому узбереж­жі.

У Японії справжнім злочином вважається не сексуальна зрада, а необережність. У Токіо 40-літня жінка була в гніві, коли виявила подарунок, отриманий її чоловіком від іншої жінки. «Він порушив правила, коли в тебе роман, передбачається, що інша людина про нього не дізнається», — сказала вона.

Багато росіян люблять мелодраматичні сутички, але не мої знайомі японці. Бізнесмен, який часто буває в секс-клубах — частині японської індустрії живого сексу вартістю 2,37 трлн. ієн (1,8 млрд. доларів) — сказав мені, що не поставив жодного запитання своїй дружині, коли вона вручила йому документи про розлучення після двох років, як він думав, щасливого шлюбу. «Я боявся запитувати про причини, — сказав він. — Я боявся, що моя особистість буде зруйнована».

Американці люблять моногамію, але ще більше вони цінують чесність. У 1970—1980-ті роки, коли процедура розлучення стала простішою, а психотерапія перетворилася на форум для врегулювання шлюбних суперечок, американці вирішили, що шлюб має бути прозорою зоною, де немає секретів. Вони придумали унікальну мантру з приводу романів: це не секс, це неправда.

Популярні американські ліки від зради — розповісти всю правду. Подружжя й їхні терапевти можуть витрачати десятки годин і тисячі доларів на відбудову дрібних подробиць роману, аж до точного часу всіх побачень. (Примітка для зрадливих американців: зберігайте квитанції мотелів, так буде простіше.) Проте й після особистих визнань моральна пляма найчастіше залишається. Фундатори Америки вважали, що природа їхньої нової держави тримається на цінностях і навіть поведінці виборців у приватному житті, отож вони наголошували на моногамному шлюбі й попереджали, що все інше загрожує державі. США — єдина знайдена мною країна, де відомі люди, котрі збилися зі шляху істинного, вважаються здатними до корупції і брехні й просять вибачення у своїх роботодавців і виборців за поведінку в приватному житті.

Американські визнання ошелешують французів. Багато хто з них може спокійно померти, зберігши свої шлюбні секрети. Хоч французи й віддають перевагу моногамії, їх звичайно не терзає почуття провини у разі обману. Подружжя залишає одне одному особистий простір, і їх не цікавить небажана інформація.

Після африканців, які живуть на південь від Сахари (на чолі з Того, де 37% чоловіків — одружених або таких, котрі мають постійну партнерку, — заявили, що в них була більш ніж одна сексуальна партнерка минулого року, і можна тільки здогадуватися про те, що відбувається протягом життя), найчастіше порушують подружню вірність латиноамериканці. Домініканці найбільш палкі: приблизно одна п’ята чоловіків, одружених або таких, хто має постійну партнерку, заявили, що були зрадливі минулого року. Серед найбільш вірних — австралійці з 2,5%. Вірогідної сексуальної статистики щодо країн Ближнього Сходу, Японії й багатьох інших немає.

У Перу, де народився Варгас Льоса, 13,5% чоловіків, одружених або таких, котрі мають постійну партнерку, заявили, що обманювали минулого року. Як видно з нової біографії, у Маркеса з’явилася можливість «утішати», оскільки сам Льоса вирушив до Стокгольма у гонитві за стюардесою.

Донедавна деякі закони в регіоні підтримували рогоносця. Тільки 1991 року Верховний суд Бразилії оголосив, що чоловік уже не має права вбивати зрадливу дружину й її коханця.

Важко захищати ляпаси як засіб від зради, хоча Льоса і його дружина помирилися. Але американські методи, схоже, теж не надто полегшують ситуацію. Я зустрічала американські пари, які й через багато років одержимі своїми романами, їх переслідують докладні картини акту зради. Можливо, формулу знайшли французи: потайність — найкраща частина кохання.

Памела Друкерман — автор книжки, яка готується до друку «Похіть у перекладі: Правила невірності від Токіо до Теннессі»