Лариса Кадирова: «Зараз в Україні ми живемо в ситуації магічного реалізму»

Театр — це загадка. Жан-Луї Баро, французький актор і режисер, у своїй книжці написав так: «У театрі ніколи не виграєш, але чим більше в тебе друзів, тим більше в тебе ворогів». Отже, про театр сьогодення і про небезпеки, пов’язані з ним, про вічні цінності людини і про лицедійство, про Марію Заньковецьку і Габріеля Ґарсіа Маркеса ми говоримо з Ларисою Кадировою, народною артисткою України, лауреатом Театральної премії імені М.Заньковецької, акторкою Театру імені І. Франка, головою художньої ради Києво-Могилянської академії, головою «Шевченківського фонду — XXI століття», президентом міжнародної благодійної організації «Міжнародний інститут театру» (Український центр). Нинішнього року актриса відзначає свій маленький ювілей.

— Ларисо Миколаївно, для вас театр починався з мрії, з випадковості чи?..

— Я ніколи не думала, що працюватиму в театрі. Ми жили в маминої рідної сестри, і це були дуже скрутні часи… Я сама з роду Кононенків. На Примор’ї (Зеле­ний Клин) є село Чернігівка, і мій дід Микола, як розповідала мама, був першим голосом на селі, першим тенором. А моя мама, Клавдія Миколаївна, згуртовувала навколо себе величезну кількість людей. Боже, які святкування Нового року вона влаштовувала! Уявіть, ішла в театр і брала там різні костюми, перевдягалася… Але я не знала, що таке театр, адже на той час не було телебачення, в нас у родині не було нікого з артистів. Однак мама переповідала, що у трирічному віці я сказала: хочу бути артисткою! Мушу зізнатися, я все життя трохи сторонилася соціуму, діти мене ніколи не приймали. Я сиділа в кутку й боялася щось сказати, бо думала, що і цього не можна, і того не можна... А школу закінчила з медаллю.

Піддана остракізмові, я занурилася в читання. До чотирнадцяти років перечитала всю французьку літературу. Як я її читала! Коли вже з часом перечитувала Мопассана — то було зовсім інше. Звичайно, тоді захоплювало лицарство, кавалери, культ дами... Усі знання з етикету й етики, уявлення про моральність і порядність — все приходило з літератури.

Ось цей момент дикої інтровертності, відчуженості від суспільства — й водночас бажання бути артисткою, вийти на люди, щоби звільнитися від страху, — все це сформувало моє світосприйняття, світогляд, мене як людину і як актрису. А ще Львів — з його дивовижним перепле­тінням архітектурних стилів, бруківкою, вітражами, ґратами балконів і людьми, людьми...

У нашому новому помешканні навпроти була кімната Опер­ного театру. В ній жили солісти, режисери цього театру. Саме тому я знаю всі опери і досі обожнюю момент перед початком вис­тави, коли ще при світлі настроюються інструменти, утворюючи дивний звукоряд. Саме цей момент мені нагадує вихід на сцену, коли ти — інструмент, завдання якого — згармоніювати публіку. Всі приходять у театр із різними уподобаннями, думками, різною енергетикою, і ти починаєш їх настроювати на діалог. На співпереживання. На гармонію думки.

Моя внучка зараз, у три роки, — артистка. Знаєте, дітям властива гра. Таке собі хамелеонство. Пристосування до життя. Ми всі різні в різних ситуаціях. Ці маски на нас постійно, адже вони — в самій сутності. В людині закладений поліфонізм, не лише дуалізм. І те, що ми виносимо на люди, — це вже результат нашого виховання, культури середовища, в якому живемо.

— Як у Франка цикл «Профілі і маски» або ж у Чуковського — «Обличчя і маски»?

— Так. І все приходить з роками. Я зрозуміла, що, перш ніж іти до людей, треба вивчити музику, розуміти кольори, пластику простору, бачити себе в цьому просторі. Тому в моєму житті була музич­на школа у Львові, потім — театральна студія в Теат­рі ім. М.Зань­ковецької, де з першого курсу, десь у 1961—1962 рр., почала брати участь у виставах, і, нарешті, Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (театрознавчий факультет). Навчалася і в Ле­нінградській академії мис­тецтв. На першому курсі захопилася Єгип­том та античним мис­тец­т­вом. Ви тільки уявіть: ще задовго до нас була така графіка, така пластика, що годі й порівнювати з сучасними! Нам тепер нічого не треба вигадувати — треба знати, вивчати те, з чого все починалося. Це неперевершене мистецтво людського духу, якого ми й досі не осягнули.

— Чи бачите ви сьогодні в театрі кризу? Чи змінився театр?

— Знаєте, театр — живий організм. Не можу сказати, що є криза. Звичайно, коли згадуєш свої перші кроки в театрі, може здатися, що тоді, в ті роки, то був докорінно інший театр. Ілюзія. Читаючи листи Плінія-молодшого або Сенеки, виявляєш ті ж самі проблеми, які хвилюють і нас: батьки, діти, любов, зло, добро… Ці проблеми існують від початку створення світу. Так само й театр був поряд із людиною від початку-початків. Я переконана, що театр буде завжди. Театральна природа співвідносна з природою самої людини, вона корелює з її сутністю, театр тисячоліття йде поряд із людиною, а тому й не зникне ніколи.

У нас на «Босфор­ських агонах» (нинішнього року від­бувся десятий фес­тиваль) проходить конференція «Археологія і драматургія». Здавалося б, стик неможливий, пов’язати ці дві царини аж ніяк не вдасться. Але насправді їм властива унікальна духовна спорідненість. Адже археологи знаходили під час розкопок фрагменти зображень ритуальних дійств, у яких був і сценарій, і драматургія.

— А чи змінився глядач?

— Люди є люди. Змінюються умови життя, і вони впливають на психологічний стан людини. Ритми змінилися. Жанр змінився. Але не змінився сам театр як категорія життя. Це синтез мистецтв. Це людина, яка виходить на сцену і починає продукувати свої думки. Чим цікавіша людина, тим глибші, тонші, потужніші підсвідомі вібрації вона продукує. Це дурниця, що людина приходить у театр, аби почути відповіді на свої запитання. Вона приходить по енергію. Театр починався на площі. Розстелявся килимчик — і то вже був таємничий квадрат, куди входив актор, щоб почати абсолютно нове магічне життя у співтворчості з вищими силами. Чому всі схиляються перед «Чорним квадратом» Малевича? Та тому, що він тебе туди втягує, і ти починаєш співдіяти бозна з чим і з ким.

— Але ж постійно точаться розмови про «культурні лиха» як наслідок «безкультурної» державної політики.

— Скільки я живу в театрі, йому віщують смерть; казали й кажуть, що театр у кризі. Але не слід забувати: театр — це — живий організм. Він може перехворіти. І може одужати. Є чудові вистави. Подивіться, з’являються колосальні актори. Інша річ, що наш простір заполонили нескінченні серіали, а це знижує мистецьку якість, примушує глядачів, реципієнтів мистецтва, приймати низькопробний продукт. Проблема в тому, хто опікується формуванням сучасного простору культури. Чому немає якісного кіно? Бо цього мистецт­ва без фінансової складової не поставити на рейки. А серіали — дрібна пожива, яку, звичайно, не порівняти з театром.

Я б сформулювала проблему інакше: чому ми весь час захищаємо себе на своїй землі? Чому ми не говоримо українською мовою, а змушені оберігати державну мову? Чому ми в театрі абсурду, — я лише так можу назвати Верховну Раду, — не чуємо правди? Як може державний муж виходити до людей і не говорити державною мовою? А, розумієте, від них залежать культурні проекти. Я маю на увазі все те, що зветься культурним простором.

Стратегія виживання сьогодні дорівнює стратегії споживання. Гроші не можуть звільнити людину від страху, гроші не можуть дати свободи.

Ось приклад із життя театру, який здатний дати людині свободу духу. Ви навіть не уявляєте, скільки треба душевної і духовної мужності, щоби зробити перший крок до людей із-за лаш­тунків. А я багато попрацювала в театрі, вже 45 років. Мені й досі страшно виходити, постійно мушу поборювати себе. З цього змагання виходить щось неймовірне, і саме це «щось» я маю донести до глядача.

В театрі ти тримаєш на собі аудиторію. Мало того, що ти повинна зіграти так, аби гармоніювати всіх, хто прийшов отримати енергію... Бачите, глядачі потребують емоції й думки. Коли актор починає грати, він настільки оголюється на сцені, що відлущуються всі побутові звички, все штучне, неприродне, те, що стримує людину в лещатах, весь той дріб’язковий намул. Людина робиться оголеною. А тоді рецептори пам’яті, підсвідомості, якщо хочете — навіть інтуїції видають на-гора таке, про що ти ніколи й не думав. То є не генетична пам’ять, а щось більше, що є у світі, але чого ми не здатні в житті відчути. І цього неможливо навчити. Я можу відкрити нові рівні для сприйняття, але далі людина має це все відчути власними серцем і розумом. Тоді це по-справжньому. І тоді те, що вона переповідатиме людям, котрі прийдуть подивитися, буде реальністю, але магічною реальністю, як у Маркеса.

— Вам більше до вподоби класика чи сучасність?

— А що є класика? Це дистильована роками, віками, тисячоліттями проблематика, яка вже перебуває в балансі добра і зла, любові і ненависті. Там не треба заново винаходити велосипед. Я люблю сучасність. Чому? Вона дає мені можливості для пауз. Я можу зі своїм розумінням життя звертатися до людини через паузи, які відповідають моєму персональному досвіду. Я можу говорити паузами пластичними чи візуальними.

Якщо вже грати класику, то такою, яка вона є, без спрощень і переписувань. Я страшенно не люблю перевертань класики. Спочатку проникни в те, що століттями відстояне, а вже потім, відчувши цю глибину, вибудовуй нове.

Сьогодні суспільство охопив стан невпевненості, розмитості етичних цінностей. Але я переконана, що все мине. Життя знає, що таке гармонія, краще за нас. Когось воно поставить начальником, а когось — науковцем, а ще когось — митцем. Треба лише навчитися розуміти себе у світі і світ у собі. Кожна нова роль починається з тиші, з невідомого, з магічної таємниці, яку ти можеш або відкрити або не відкрити.

Я не люблю в театрі бути залежною від акторів-партнерів. Тому часто граю сама у моновиставах, щоб навчити себе незалежності, аби без страху дивитися в очі партнерові. Я навчена на сцені проживати життя від початку й до кінця. Моїми педагогами були курбасівець Борис Тяг­но, інтелектуальний Олек­сандр Гай, залюблений в Україну Олек­сій Ріпко, тонкий до актор­ської душі Анатолій Ротенштейн, жартівник і розумник Володимир Ар­кушенко, заглиблений у світ живопису Володимир Овсійчук... А ще які партнери — О.Гринько, Н.Доценко, Б.Романицький,
В.Яременко, Б.Кох, Б.Козак, Ф.Стригун...

— Чи є у вас улюблені ролі?

— Є ролі, які зажили найбільше слави. Кожна роль — це нове божевілля: ти не спиш, не їси, що не робиш — скрізь виринає роль. Як писав Жан-Луї Барро в «Розмислах про театр»: ідеш вулицею й раптом уявляєш, що буде, коли твоя кохана помре… Голова паморочиться, мусиш за щось схопитися, аби не впасти. Ось так і зі мною часто буває.

— Яке ваше бачення державної політики з питань культури сьогодні? Чи здатен, на вашу думку, щось змінити нинішній міністр культури і туризму Василь Вовкун?

— Не хочу когось судити. Я знаю Василя Вовкуна дав­но. Бачила його вис­тави і сподіваюся, що людина, яка любить Україну, хоче й зможе щось зробити. Я вважаю, що ті, кому судилося керувати, мусять формувати навколо себе розумників та інтелектуалів, які репродукуватимуть їхню думку, енергію.

З 23 по 28 вересня у Києві проходитиме Міжнародний фестиваль моновистав «Марія», нинішнього року його присвячено 80-річчю Габріеля Ґарсіа Маркеса. Ви тільки вдумайтеся, що відкрила нам ця людина! Магіч­ний реалізм. Це і фантастика, і магія, і реальність. Нині в Україні ми живемо в ситуації магічного реалізму. Ніхто, крім України (принаймні на теренах Східної Європи), не згадав про Маркеса. Я планую провести не лише фестиваль, а й міжнародну конференцію, у якій візьмуть участь латиноамериканісти зі США, Ко­лумбії, Чилі, Перу, вчені Велико­британії, Росії і, звичайно, Ук­раїни (академік М.Жулинський, професори О.Пронкевич, І.Ор­жицький, перекладач Г.Грабовська та інші). Фестиваль відбудеться вже традиційно на сцені Націо­нального Театру імені І. Франка, першій драматичній сцені Ук­раїни. Фестиваль носить ім’я «Марія» на честь української акторки Марії Заньковецької, перед іменем якої я відчуваю відповідальність і обов’язок. Цей фес­тиваль підтримали Міністерство культури і туризму, Національ­на рада з питань культури при президенті, Національний театр ім. І.Франка, всеукраїнське товариство «Просвіта», благодійний фонд «Наш дім — Україна».

Маркес — дивовижний письменник. Коли я розповіла про свій проект директорові Інституту літератури Миколі Григоровичу Жулинському, він мене одразу й запитав: «Що, літатимете на простирадлі?» Я йому: «А звід­ки ви знаєте?» Хоча справді наприкінці вистави «Посаг кохання» за моноп’єсою Маркеса героїня відлітає. Ось він, магічний реалізм, — стиль, упізнаваний одразу. На конференції буде представлено кілька напрямів маркесознавчих досліджень. Хотілося б покликати тих, хто розуміє, що без Маркеса не було б того літературного процесу, яким він є тепер. Окрім літературних аспектів, ітиметься і про театр, і про образотворче мистецтво, одне слово — матимемо справу з синкретичним явищем. Але таким є сам Маркес. На жаль, світ мало знає про його моновиставу «Любов­ний одвіт чоловікові, який сидить у кріслі». Її можна буде побачити під час фестивалю «Ма­рія» у вересні в Києві.

Не знаю, яким слухом я це чую, але відчуваю магічний реалізм і поряд — українське голосоведіння. Якщо це вдасться поєднати і на тлі цього поєднання прокреслити суто пластичний театр — може з’явитися дуже цікава сторінка в житті української культури.

Наступний фестиваль буде присвячено неперевершеному українцеві Миколі Васильовичу Гоголю. А далі, у 2010 році, — Антону Павловичу Чехову.