ЛАБІРИНТИ КУЛЬТУРНОГО ШОКУ

Із кожним роком дедалі більше наших дітей їдуть учитися за кордон — у школи, коледжі, університети. Навіть якщо вони найстараннішим чином зубрили перед від’їздом іноземні мови, при безпосередньому зіткненні з незнайомим способом життя вони, як правило, бувають культурно шоковані. Це відчуття деякої безпорадності й дезорієнтації, що виникає у результаті конфлікту старих і нових культурних норм. Підручники тут не допоможуть — кожен підліток мусить самостійно пройти період адаптації до умов життя і навчання в чужій країні, переоцінити засвоєні вдома навички поведінки та спілкування, свої переконання та сподівання.

Мамо, забери мене назад!

…Батьки Марійки були надзвичайно раді, що відправили її навчатися до Великобританії. Вони мріяли, що, повчившись один рік у закритій англійській школі, їхня єдина донька вступить до вищого навчального закладу цієї країни і здобуде фах юриста. Тато й мама були впевнені, що тих коштів, які вони заплатили за навчання, вартий будь-який результат — повернеться їхнє чадо додому після вузу і знайде високооплачувану роботу в Україні, чи вийде заміж і залишиться жити в забезпеченій країні. З ентузіазмом збиралася в дорогу і Марійка, котра закінчила з медаллю одну з харківських шкіл.

Але вже через три тижні донька зателефонувала додому і зі сльозами в голосі сказала, що вона хоче повернутися до Харкова. На запитання стурбованих батьків, що трапилося, дівчинка сказала, що загалом усе гаразд, просто їй тут дуже не подобається — тісна кімната в гуртожитку, непривітні сусідки, несмачна їжа, суворі викладачі, напружені заняття, а головне — жахливе відчуття самоти. До того ж, як виявилося, Марійка погано розуміла швидку англійську мову, не кажучи вже про жарти чи молодіжний сленг. Вона запевняла батьків, що через безперервне напружене вслуховування її просто переслідує головний біль. Засмучені батьки ледве умовили дочку закінчити хоча б перший семестр.

І ось Марійка разом зі своїм двоюрідним братом Віктором, який навчається на третьому курсі коледжу в США, сидить переді мною. Вона приїхала додому на канікули і... збирається повернутися на навчання.

— Мені, напевно, було б легше, коли б я заздалегідь знала про те, що мене очікує, — виправдується Марійка. — У перші дні після приїзду до Великобританії я відчувала ейфорію, усе навколо здавалося неймовірно цікавим. А потім настала смуга відчуженості — я зрозуміла, що до цього цікавого, але далекого життя потрібно пристосовуватися, і ніхто мені в цьому не допоможе. Наприклад, сусідка по столику за сніданком після байдужого «Хай!» зазвичай не промовляла ані слова і навіть не дивилася в мій бік. Як це розцінювати? Я їй не подобаюся? Так прийнято? Чи вона чекає, щоб я заговорила першою? Мені доводилося постійно думати над тим, що вдома я робила автоматично.

Усе ускладнювалося тим, що, окрім мене, в цій школі не було учнів з України чи Росії, ні з ким було навіть просто побалакати рідною мовою, не те що «поплакати у жилетку». У мене постійно боліла голова, а очі були «на мокрому місці». Ось тоді я і зателефонувала батькам.

— У мене депресія теж почалася приблизно через місяць після приїзду, — додає Віктор. — Я не плакав, звісно, зате став забагато їсти й спати. І увесь час сердився на американців. Вони мене жахливо дратували. Я увесь час думав, які вони тупі і як вони взагалі можуть так жити. Намагався проводити більше часу з іншими студентами з Росії, навіть не дуже мені симпатичними, просто щоб бути в знайомому середовищі і якомога менше розмовляти англійською мовою. З часом звик. Я почав розуміти американців, їхню міміку, інтонації, жести, вчинки — серед них виявилося чимало класних хлопців. Зараз я навіть пишаюся собою — я впорався з ситуацією.

Фахівці стверджують, що є кілька радикальних способів виходу з культурного шоку. Один — повна ізоляція від чужої культури, створення та підтримка власного середовища. Другий — свідома відмова від власної культури задля швидкого і повного вживання в чуже суспільство. Проте між цими крайностями знаходяться різні варіанти взаємного проникнення й обміну між культурами. Наприклад, у сфері ділового спілкування людина відмовляється від своїх старих звичок, а в сімейному колі, як і раніше, дотримується старих норм і традицій. Фахівці називають це частковою асиміляцією. Культурна колонізація, навпаки, передбачає прагнення новачка активно поширити на інших свої власні цінності, норми та моделі поведінки.

Як кажуть самі підлітки, простіше за все було відмовитися від деяких побутових звичок. Марійка сказала, що їй сподобалося постійно ходити у форменому одязі школи, а Віктор легко відмовився від куріння, оскільки серед його однокурсників панував культ здорового способу життя. Зате в правовій сфері й у сфері взаємин із вчителями й адміністрацією діти багато в чому зберегли норми, засвоєні вдома. Більше того, вони навіть відчувають деяку перевагу над однолітками-іноземцями через те, що легко знаходять лазівки для обходу існуючих правил.

— Знаєте, чим я ще пишаюся? — усміхається Віктор. — У моєму коледжі є комп’ютерний клас, де завжди тихо і спокійно, але працювати там можна лише тим, хто має учений ступінь — PhD. У докторів є спеціальна пластикова кодова картка, якою потрібно провести по замку, щоб двері відчинилися. Я позичив у одного знайомого на півгодини його картку, зробив ксерокопію, заламінував — і тепер ходжу в комп’ютерний клас, коли мені потрібно. Але коли я від чистого серця поділився цим досвідом зі своїми однокурсниками, вони дивилися на мене так, ніби я пограбував банк.

— А я показала своїм однокласникам, як простіше готувати навчальні реферати з деяких гуманітарних предметів — можна «скачувати» і друкувати готові тексти прямо з Інтернету, — сміється Марійка. — Для школярів із моєї харківської школи — це звичайна операція, а для англійців — просто відкриття.

Love story по-українськи

Ми посилаємо наших дітей за кордон учитися, забуваючи, що в їхньому віці не лише нидіють над підручниками, а й закохуються. А в сфері почуттів скільки завгодно неявних норм і неписаних правил поведінки, починаючи зі знайомства і закінчуючи розставанням.

Дослідження, проведені співробітницею Європейського університету (Санкт-Петербург), кандидатом соціологічних наук Юлією Зеліковою, показали, що стереотипи гендерних взаємин, що сформувалися у наших дітей від 13 до 19 років під час соціалізації на батьківщині, суперечать тим реаліям, із якими їм доводиться стикатися в західних школах і коледжах. Найчастіше у них виникають проблеми, пов’язані з адекватною оцінкою поведінки західних партнерів.

— Коли Боббі запросив мене на перше побачення, я два дні думала, що одягти, як поводитися, дозволити поцілувати чи ні, де все відбуватиметься тощо, — коментує Марійка висновки соціологів. — А ми половину неділі просиділи в парку на газоні серед інших компаній і просто обговорювали спільних знайомих і вчителів. Потім весь тиждень від нього не було ані слуху ані духу. Я вирішила: «Ну, все». Але наступного вихідного він зателефонував, ніби нічого й не сталося, ми зустрілися і півдня блукали по магазинах. Виявилося, із його точки зору, це звичні речі. Весь тиждень потрібно затято вчитися, а ходити на побачення — у вільний час. Ось такий суворий розклад. Це тривало досить довго, і я ніяк не могла зрозуміти, подобаюся я йому, чи ні. І лише, певно, місяців через півтора в чергову неділю Боббі подарував мені якийсь браслетик і запропонував серйозні стосунки.

Я зрозуміла ще таку річ. У нас в Україні ініціатива знайомства належить, як правило, чоловікам. Якби вдома я перша запросила хлопчика на побачення, він подумав би, що я легко доступна. А тут дівчина запросто може запросити юнака на party чи в кіно просто тому, що їй немає з ким туди піти. Без задніх думок! Але якщо вже хлопець погодився кудись піти з дівчиною, котра запросила його, то цього вечора він мусить бути лише з нею і потім обов’язково доставити додому.

Як стверджують фахівці, наші підлітки найчастіше сприймають західне суспільство крізь призму опису скандальних пригод зірок шоу-бізнесу. Однак якщо говорити про середній клас, то на зміну гаслам сексуальної революції, що її пережили західні країни в 1970-х роках, приходять консервативні цінності. Ритуал залицяння в молодіжному середовищі стає тривалішим, кількість сексуальних партнерів зменшується, а вік сексуального дебюту збільшується. Окрім рівної активності та повної добровільності взаємин любовної пари передбачається і рівна взаємна відповідальність.

— Спочатку мені здавалося, що тут такі вільні звичаї, — розповідає Віктор. — Прямо в коледжі встановлено автомати для продажу презервативів. Я був шокований! А дівчата виявилися такими занудами! Всі ці розмови: «Любиш — не любиш», «Як ти міг зі мною так вчинити» тощо. Одна сама до мене увесь час чіплялася, кудись запрошувала, ну, я з нею пару разів переспав, а потім вона побачила у мене лист від моєї подруги з Росії і такий скандал влаштувала, що я мусив її попередити про це заздалегідь. Зараз я зрозумів, що тут на всіх стадіях знайомства взаємини мають бути чітко обговорені. Наприклад, пара може припинити свої стосунки без проблем і сварок, якщо один із них знайде «поважну» причину. Це може бути «пробач, ми з тобою геть різні люди», «ти ущемляєш мене як особистість», «ти занадто багато від мене вимагаєш». Можна сказати просто, наприклад, «у мене через навчання елементарно немає часу на серйозні стосунки». Після цього не буде жодних претензій і можна починати зустрічатися з новим партнером.

Ви уявляєте, читачу, щоб «обмеження особистості» стало в Україні причиною для припинення стосунків, особливо з боку жінки? Фраза «ти занадто багато від мене вимагаєш» теж не в наших традиціях. А вже апеляція до відсутності часу на серйозні стосунки і зовсім нічого, окрім здивування, не викликає. Погодьтеся, у наших дівчат швидше не буде часу на все інше, аніж на стосунки з хлопцем, який подобається їй, оскільки в нашому традиційному уявленні головне для жінки — сімейне життя. І відсутність сім’ї не можна компенсувати в очах суспільства ніякими фаховими чи соціальними успіхами business woman. Тим часом зараз у ЗМІ США й інших західних країн йде кампанія під гаслом: «I am worthy waiting for» — «Я варта того, щоб мене зачекали». Жінки вважають, що обранець мусить чекати її готовності створити сім’ю чи народити дитину, у той час як вона робить кар’єру.

Що ж краще для наших дітей, котрі поїхали за кордон на навчання? Намагатися опанувати нові культурні норми, чи залишатися вірними старим уявленням? Здобути гарну освіту й успішно самореалізуватися на Заході, чи повернутися і «вписатися» у реалії нашого життя? Кожна людина вирішує цю проблему, ще досить нову для нашого суспільства, по-своєму. Ясно одне — чим ширшим буде коло молоді, котра на власному досвіді дізнається, що таке вчитися і працювати на Заході, і привезе цей досвід додому, тим більше у нашої країни шансів на рівних влитися у світове співтовариство.