LA VIDA ES UN CARNAVAL: АРГЕНТИНА І ЧИЛІ ФЕСТИВАЛЯТЬ

…Життя — то є карнавал,

і краще жити співаючи…

Селія Крус

Цей епіграф, що відбиває невмирущий оптимізм латиноамериканців, я взяв зі знаменитої пісні королеви сальси Селії Крус. Її слова постійно крутилися в голові ті два з гаком тижні, що їх поділив між загадковою і трагічно пам'ятною зі шкільних політінформацій про Чилі часів Луїса Корвалана і вже трохи менш загадковою батьківщиною танго, де раніше бував, але дуже хотілося ще. Весь час в обох країнах я абсолютно ненавмисно потрапляв з фестивалю на фестиваль і зрозумів, що проста філософія покійної Крус є девізом навіть цих найбільш «європейських» представників Південної Америки.

Треба сказати, що час видався оптимальним. Спливали останні дні літа (а літо там, звісно ж, закінчується в лютому), і наближався оксамитовий сезон — час збирання врожаю винограду й виробництва нового вина у всесвітньо відомих чилійських та аргентинських центрах виноробства. Культура вина тут настільки важлива, що до цієї події зорганізовують вуличні торжества під назвою Вендімія. На Вендімію я потрапив у чилійському місті Ля Серена, а потім застав її і в аргентинській Мендосі. До тихоокеанської курортної Віньї дель Мар я прибув акурат на однойменний поп-фестиваль, а до Буенос-Айреса точнісінько в перший день Тижня танго. Додайте сюди ще трансляцію карнавалу з Ріо на телебаченні і розмову з його очевидцем у Буенос-Айресі… Ось, що називається, пощастило… А може, й ні, може, вони весь час щось святкують? Адже «навіщо плакати? Життя — то є карнавал, і краще жити співаючи…»

Червону руту не шукай в Аргентині

Та про все по порядку. Я приїхав до Аргентини вже втретє. Мріяв про цю країну як про щось недосяжне й романтичне змалку. В ті часи, коли з Радянського Союзу за кордон (майже виключно закордон соціалістичний) їздили вибрані одиниці (та й то в групах і лише якщо в райкомі партії могли відповісти на запитання, хто такий Банісадр, Корвалан і Освальдо Дортікос), Аргентина видавалася якоюсь іншою планетою, яка начебто існує, але, щоб там висадитися, треба бути членом загону космонавтів (чи й астронавтів) або ведучим Клубу кіномандрівників Юрієм Сенкевичем. Якісь її неясні обриси поставали з деталей, що потрапляли до уваги з дитинства, але якось ненавмисно й неусвідомлено. То улюблений книжковий герой станцює танго кріміналь з течкою документів на громадянина Корейка, то вирине щось десь про аргентинця Че Ґевару. А потім 1978 року у нас на телебаченні показали майже у повному обсязі чемпіонат світу з футболу в Аргентині. Оце був шок, що побільшив той романтичний ореол! Якими елеґантними й модними мені, школяреві, від якого вимагалася офіцерська «скоба» на ненависних уроках початкової військової підготовки, тоді здалися шевелюри і гра чемпіонів світу Кемпеса, Пассарелли, Люке й Віші, як знаменито, для звиклого до кволого вболівання а-ля «Ма-ла-ци!» на Республіканському, шаленіла аргентинська публіка на стадіоні «Рівер Плейт»! (Мало хто в Україні знав про криваву аргентинську хунту того часу, за якої симпатики лівої ідеї зникали без сліду, — багатьох скидали в море з гелікоптерів. Хунта ж скористалася з чемпіонату для посилення свого авторитету.)

А потім, уже в час конання комунізму, я познайомився зі справжньою живою аргентинкою, та ще й якою! 1989 року матвієнківський український комсомол, як і всі тоді, перебудовувався. Під його проводом було зорганізовано у Чернівцях перший фестиваль української пісні «Червона рута», на який приїхали зовсім не ті, хто співав прийнятних за комуністів «Ой поїхав за снопами», — а, навпаки, були там і «підпільник Кіндрат», і всілякі тобі «наркомани на городі», і «ганьба!». І чого там лишень не було. Залучили й іноземців, якимось досі не відомим мені чином примудрившись «виписати» до Чернівців 17-річну аргентинку українського походження Кляудію Елісу Полотнянку. Я тоді теж туди потрапив для участі в літературному вечорі як альтернативний письменник із Києва.

Може, хтось пам’ятає, як в останній день на переповненому чернівецькому стадіоні Кляудія заворожила всіх своїм чарівним виконанням «Червоної рути»? Той її образ — досі в мене перед очима… Вже не пригадаю, як нас познайомили. Лише знаю, що мене відразу зрізало наповал. Дівчина почувалася не дуже впевнено в такій незнайомій далекій країні. Ми розмовляли про всяке — її цікавило про Україну, але мені більше хотілося розпитувати про Аргентину. Вона розповідала, як її все розчулює у нас, у країні її предків, як хвилюється, виступаючи перед незвично великими і вдячними аудиторіями, які враження від зустрічі з ніколи раніше не баченими українськими родичами… Я ж «зводив наклепи» на Країну Рад, Горбачова зі Щербицьким і КПРС, а заодно не міг повірити, що в Буенос-Айресі був український клуб, який називався іменем Горького. Та ще менше міг повірити, що ось тут зі мною — жива аргентинка, та ще й така красуня, така співачка…

І ось, 15 років по тому, я вже втретє в Буенос-Айресі. Один раз, невдовзі після фестивалю (тоді ще не знав іспанської) намагався дзвонити й натрапив на когось іспанськомовного, один раз написав листа, один раз написав вірша. Років зо два тому випадково чув Кляудію на радіо «Україна». Потім ще прочитав в аргентинській ґазеті «Клярін», що вона співала своїм «оксамитовим голосом» як гостя на концертах зірки аргентинської музики (теж українця з походження) Чанґо Спасюка.

Дуже хотів зустрітися знову. Навіть знайшов її прізвище у телефонній книзі Буенос-Айреса… Врешті вирішив не телефонувати: хай усе так і залишиться як якась ностальгія за чимось неясним, невідомим і втраченим, як спогад про той неймовірний час.

У Парижі
(південно-американському) — танго

Буенос-Айрес називають південно-американським Парижем, і цілком слушно. Місто справді дуже нагадує Париж архітектурно, тільки це — такий собі більший Париж, з вищими будинками і значно ширшою річкою. Тут і вражаючі зелені проспекти та бульвари, доглянуті парки, вишукана культура ресторанів і барів, розмаїття культурного життя (в час мого перебування там була найбільша за межами Європи виставка Сальвадора Далі), і загалом така собі богемна атмосфера з місцевим відповідником Монмартра — центром артистичного життя — дільницею Сан-Тельмо. Особливого шарму місту надає стиль життя портеньйос (так називаються іспанською жителі міста) з їхнім звичаєм пізно вночі зустрічатися з друзями в кав‘ярнях і розважатися до ранку. Культура ж танго, що нині знову стало модним у європейських столицях, вабить сотні іноземців до буенос-айреських салонів цього танцю, а також його більш швидкого і більш «вільного» різновиду — мілонґи. Багато хто приїздить на кілька тижнів, але, занурившись у це життя, залишається на роки.

Популярності Аргентини серед іноземців сприяє нинішня економічна ситуація. Під час недавньої кризи аргентинське песо девальвувало втричі, що зробило країну дуже дешевою для західних туристів. Нині ознак кризи вже майже не видно. Окрім того, що вікна деяких банків у столиці й далі забарикадовано, а їх стіни обписано словом ladrones (злодії) — наслідок насильницьких голодних протестів дворічної давності, а ще інколи видно жебраків, чого раніше в цій країні майже не було. Люди знову заповнили порожні два роки тому ресторани й бари, модно вдягаються, на вулицях чисто (правда, самі аргентинці скаржаться — для них тепер усе навпаки: тим, котрі звикли їздити до Європи й Америки, нині важко це собі дозволити). Мені п‘ять років тому країна здавалася дуже дорогою, — за один долар давали одне песо, й доводилося придивлятися, де б дешевше попоїсти чи зупинитися. Пляшка флаґманського дуже смачного пива Quilmes цілком легко «тягнула» на 3—5 доларів у барі. Нині ж ціни в песо ті самі, що й були, але за долар уже дають аж 3 песо! Пий-гуляй, скільки хочеш… Обід зі знаменитим аргентинським біфштексом нелюдських розмірів під назвою біфе де чорісо із соусом чімічурі, салатом, вишуканим вином, десертом і кавою в гарному ресторані в модній дільниці Реколета, де мешкають заможні портеньйос, коштує 4—5 доларів.

Квиток на літак із Європи — досить дорогий, але він окупається на місці. Тож і не дивно, що сьогодні для молодих англійців Аргентина стала основним напрямком далеких подорожей. Тут, на відміну від багатьох інших латиноамериканських країн, цілком безпечно. Завдяки тому, що переважна більшість населення походить із Європи (передусім з Італії й Іспанії), європейські туристи не так впадають у вічі й легко губляться в натовпі.

У цей приїзд до Латинської Америки я і прибув у Буенос-Айрес, і відлітав з нього, а в проміжку їздив до Чилі й до аргентинської Мендоси, що на чилійському кордоні. На зворотному шляху побачив у столичній ґазеті повідомлення про початок фестивалю танго того самого дня. Тут-таки зустрівся з місцевими друзями, з-поміж яких одна — Марія-Пія — виявилася справжнім фаном танго. Тож танго-програма на вечір була забезпечена.

Розвиток цього жанру в Аргентині цікавий: його сприйняття і несприйняття суспільством завжди залежали від далекої Європи. Коли наприкінці XIX століття танго народилося в бідних дільницях Буенос-Айреса, його танцювали тільки представники соціального дна — різні злочинці та повії у борделях. Відповідно, його з презирством сприймала аргентинська еліта. Потім з‘явився леґендарний Карлос Ґардель, що створив tango cancion — пісню танго — з її глибоким сенсом, текстами, які торкалися найглибших почуттів. Він став знаменитим у Парижі та Нью-Йорку, і його успіх там зробив цю музику популярною вдома. Танго стало своїм в елітних салонах Буенос-Айреса, танцем, навчитися танцювати який вважали за честь можновладці. Кілька років тому мене вразили телевізійні кадри з прийняття в Лондоні тодішнього президента Аргентини Менема. Принц Уельський Чарльз запросив на танго дочку президента Сулейміту. Обоє виявилися першорядними танцюристами!..

Основна тема пісень танго — це ностальгія за минулим життям, сум з приводу зрад у коханні, втрати дружби, зміни рідних ландшафтів. Тож танго несе в собі певну печаль і накладає відповідний настрій на сьогоднішні салони танго, в яких я бував, а відтак і на все місто. Дизайн салонів такий (це виявляється у стилі картин на стінах, відповідному освітленні, наявності предметів антикваріату), що їх атмосфера навіює неясні асоціації з колись читаним або баченим у фільмах про декадентський Париж. Нині танго знову переживає в Аргентині бум, але після тривалого занепаду, пов‘язаного з режимом військових. За диктатури танго не забороняли, але ж чи потанцюєш, як тепер, до 6—7 ранку, коли в країні — комендантська година і на кожному кроці перевіряють документи. Політичні розправи й загальна атмосфера страху в час терору хунти під проводом генерала Відели і дій у відповідь марксистських міських партизанів монтонерос змусили багатьох майстрів танго залишити Аргентину. Про цей період в історії танго згадується, зокрема, у пісні Epoca паризького музичного проекту «Готан Проджект», що його зреалізували танго-еміґранти.

Він завоював світ, повернув танго у модні європейські клуби, що знову зробило його великим у самій Аргентині.

Фестиваль танго ми відкрили о 9 вечора, посидівши за склянкою доброго вина San Felipe у барі найжвавішої дільниці Буенос-Айреса — Палермо. Відтак вирушили на концерт під відкритим небом у парку Боскес дель Палермо, що чимось нагадує паризький Булонський ліс, зірки танго Адріяни Варелі. Шоу було неймовірне, публіка співала разом із нею: тут були і молодь, і старші люди. І це ще одна річ, яка захоплює в танго, — воно не знає вікових меж. Пізніше близько першої ночі ми пішли в салон танго, де до самого нашого відходу близько 5 ранку пристрасно танцювала й парочка, якій із вигляду можна було дати років 75… До речі, той салон, як з‘ясувалося, було орендовано у приміщенні клубу вірменського культурного товариства Буенос-Айреса, де також містився вірменський ресторан.

А ще в тому-таки Палермо я бачив православну церкву. Бачив і колишніх співвітчизників: на мистецькому ярмарку під цвинтарем Реколета, де похована легендарна аргентинка Ева Перон, якісь радянського вигляду громадяни продавали матрьошки, а на центральній торговельній вулиці Флорида якийсь пан, що говорив іспанською з виразним російським акцентом, займався дуже поширеним у Південній Америці бізнесом — чистив іншому добродієві черевики. (Подейкують, що й лідер чилійських комуністів Луїс Корвалан заробляв цим на прожиття, по тому, як зі зміненими рисами обличчя повернувся до Чилі.) Загалом, я зробив висновок, що хоча в 1990-х роках до Аргентини виїхало чимало українців, небагатьом аргентинцям про це відомо. Якщо в Буенос-Айресі вони ще комусь траплялися, про що свідчило намагання рецепціоніста сказати «спасібо», коли він побачив український паспорт, — то в Мендосі, й особливо в чилійських містечках, усі дуже дивувалися. Казали, що українців ніколи не бачили, й раділи, що ми, мовляв, говоримо їхньою мовою… В самому центрі Буенос-Айреса за президентським палацом я знайшов дешевий ресторанчик під назвою Parilla Ucraniana (що можна перекласти приблизно як «Український гриль»). Щоправда, страви там були лише аргентинські, а власник не міг пояснити назву закладу, сказав, що так і було, коли він його перебрав.

О Чилі, пелюстко довга з хвиль, вина і снігу
(Пабло Неруда)

Отак абсолютно влучно описав у вірші свою країну знаменитий «поет кохання» Пабло Неруда, що був одним із двох нобелівських лауреатів з літератури від цієї країни. «Довгу пелюстку» Чилі від Аргентини відокремлює нескінченний ланцюг високих засніжених Андів, які тут видно звідусіль. З іншого боку — такий самий нескінченний Тихий океан. А вино — це те, що здебільшого виробляється в долинах трьох рік посередині, чим пишаються всі чилійці і чим славна їхня країна в усьому світі. Чилійські вина типу каберне совіньйон і мерло чи не найкращі у світі, а чудовий карменер узагалі виробляють лише в Чилі після того, як в Європі хвороба уразила цей сорт винограду і він повністю зник…

До Чилі цікаво під‘їздити автобусом. Всю дорогу від Буенос-Айреса до Мендоси (14 годин) в нічному автобусі можна спати (крісла дуже зручні). Зате відразу за цим аргентинським містом розплющуйте очі: на обрії виринають засніжені вершини, включно з найвищим піком Америки Аконкаґвою. Обабіч дороги стеляться безкраї виноградники, оливкові дерева.

Раптом побачив винну фабрику «Нортон». Це ж її продукцію нещодавно куштував у Лондоні! Основний пункт перетину кордону між двома країнами — Лібертадорес — лежить чи не в найвищій точці гір, прямо поруч із Аконкаґвою. Незважаючи на літню пору, там досить холодно. Це важливо знати, беручи до уваги, що прикордонні формальності — досить суворі. Доводиться надовго виходити з автобуса на холод, пішки проходити обидва пункти паспортного контролю, а також митницю, де чилійці пропускають весь баґаж через рентгенівський апарат (таким чином мені засвітили одну фотоплівку, внаслідок чого тепер не маю панорамних знімків Сантьяґо, а також сумнозвісного Національного стадіону, де після путчу 1973 року хунта Піночета інтернувала й катувала політичних опонентів. Саме місто, до речі, з високої кручі в його центрі теж скидається на величезний стадіон, де трибуни — це високі гори, які оточують його з усіх боків). Чилійці діють так прискіпливо, бо не хочуть дозволити ввезення дешевших і нерідко якісніших аргентинських товарів. З обох боків кордону видно військові гарнізони. Кордон захищається не просто для галочки. Аргентинці ще не забули, як Піночет підтримав Велику Британію у війні за Фолклендські (Мальвінські) острови… Чилійська віза була найдорожчою з тих, які мені будь-коли доводилося брати. Як же жалкував, коли з’ясувалося, що платив даремно, позаяк прикордонник і не збирався шукати її в паспорті. Видно, оскільки громадянам практично жодної іншої європейської країни віза до Чилі не потрібна, а українці там проїздять нечасто, прикордонникам навіть не могло спасти на думку цю справу перевірити.

Що відразу впадає у вічі в Чилі — це ідеальний стан автошляхів і взагалі доріг. Постарався режим генерала Піночета — глибоко несимпатичного мені типа. Несимпатичного, бо абсолютно не сприймаю ось таких арґументів його прибічників, співзвучних зі способом думання багатьох українців: навів порядок, нагодував, врятував країну від розвалу, ну справді обмежив демократію, ну знищив, закатував стількох опонентів, — але ж без жертв важко обійтися…

У барі в портовому Вальпараїсо я розговорився з його власником — великим знавцем вин, що продемонстрував мені цілу колекцію витриманих роками пляшок. Відтак старий почав скаржитися на зростання злочинності та безробіття останнім часом. «А за військових як було?» — запитую. «О, був порядок. Усе було дуже цивілізовано. От була, скажімо, комендантська година, але не небезпечна: нікого не заарештовували, якщо ти не злісний порушник. Скажімо, спізнився твій потяг чи там автобус — з ким не буває, — і ти не встиг вчасно додому, то проблеми нема. Заплатив штраф за порушення — і йди собі спати. Тепер ось поставили в Сантьяґо пам‘ятник тому Альєнде, а він хіба герой? А справжньому герою пам‘ятник ставити не хочуть…»

Слід сказати, що чилійське суспільство розділене майже порівну між прибічниками й противниками Піночета. Я — з тими, хто проти: завжди виступав проти вбивць і катів, хоч би кого вони катували. Ну навіщо було вбивати популярного співака Віктора Хару? І потім — яка така комендантська година, якщо тепер я об 11-й тільки починаю вечірню програму відвідин барів, ресторанів та нічних клубів з активним споживанням знаменитого чилійського коктейлю піско савер? Взагалі, важко уявити, як примудрялися ті народи, в яких нічне життя в крові, висиджувати вдома в добу комендантської години? Це ж додаткове знущання, додаткові тортури! До тих подій чилійці постійно звертаються подумки й нині. Наприклад, на фестивалі пісні у Вінья дель Мар, за яким уся країна стежила чи не цілодобово на екранах телевізорів, чилійська група «Інті-Іллімані» заспівала пісню на честь Віктора Хари, чиє зображення проектувалося на великий екран. Половина зали відтак влаштувала групі оглушливі овації, тоді як інша половина сиділа, демонстративно склавши руки.

У Сантьяґо я бачив пам’ятник Альєнде, що стоїть біля колишнього президентського палацу Ля Монеда. Пам’ятаю документальні кадри про ті події, що їх бачив в Англії. Тепер можна було значно краще уявити, де були танки заколотників, з яких будинків відстрілювалися люди, вірні президентові-соціалістові, як над палацом літали винищувачі. Тепер тут міститься урядова установа, а туристам дозволяється заходити у подвір'я після перевірки сумок та рюкзаків. Там була виставка скульптури, і поліцаї дозволяли фотографувати. Одна аванґардна скульптура належала митцеві на прізвище Берченко. І тут наші люди!..

А на Національний стадіон мене запустив прес-офіс за журналістським посвідченням. Там запитували, чи я збираюся писати про 1973 рік, і я про всяк випадок відповів — ні, про футбол. Національний стадіон — ідеальне місце для ув'язнення маси людей. Міцні залізні брами і жодних шпарин. Втеча — неможлива. Стадіон виглядає мальовничо на тлі гір. Чи милувалися цим пейзажем Піночетові в'язні? 1974 року тут відбувся пам'ятний футбольний фарс. Збірній СРСР випало грати стикові матчі за вихід на чемпіонат світу саме з Чилі. Союз підтримував соціалістичний уряд Альєнде, бо сподівався зробити з Чилі другу Кубу — свій плацдарм у Південній Америці. Після заколоту Кремль відмовився визнати хунту, але перший матч із чилійцями в Москві було вирішено грати. Матч закінчився з рахунком 0:0, а відтак Союз відмовився грати в Сантьяґо, «бо стадіон полито кров'ю». І хоча чилійці пропонували інше поле, це справи не вирішило. Все завершилося тим, що чилійська збірна вийшла на поле Національного і після свистка судді завела м'яч у порожні ворота збірної СРСР. Ці кадри я теж бачив в Англії…

Якщо Буенос-Айрес — це Париж, Сантьяґо — суто латиноамериканське місто. І людей із європейськими рисами тут менше (преважну більшість населення становлять метиси), і архітектурно більше відчуваються колоніальні іспанські впливи. Нічне життя теж не таке бурхливе. Можна навіть сказати, що атмосфера Сантьяґо дещо провінційна. Крім того, я бував там у час відпусток, коли багато хто відпочивав у курортних Вінья дель Мар і Ля Серена. В цих двох містечках я й побачив пізніше натовпи сантьяґінос.

Курорти в Чилі гарні, але тихоокеанська вода холодна, дуже бурхлива й каламутна. З високою хвилею треба бути обережним. У Ля Серені став свідком пошуків потопельника. У Віньї дель Мар народ шаленів від фестивалю, на якому зірками були Сальваторе Адамо і Тото, про чиє існування я давно вже забув, а також модна мексиканська група «Молотов».

На Вендімії (фестивалі вина) в Ля Серені зачарували народні танці куека під відкритим небом. Пари виробляли па, вимахуючи білими хустинками і «дзеркально» повторюючи рухи партнера. Схожий танець — перікон — потім бачив і в аргентинській Мендосі.

Чилі — це й неабиякий кулінарний досвід. Розмаїття морепродуктів вражає. Тут, наприклад, уперше познайомився з такими делікатесами, як морський їжак і севічес — сира риба, що кілька днів вимочується в соку зі свіжої цитрини. Запам’яталася й екскурсія на завод «Капель» у Вікуньї (на батьківщині нобелівської лауреатки поетеси Ґабріели Містраль), де виробляється найкращий піско (унікальна виноградна горілка, яку роблять, випаровуючи якісне молоде вино). З нього виготовляється знаменитий коктейль піско савер, серед компонентів якого цитриновий сік і збитий білок яйця.

Не можу не згадати відвідин «тихоокеанської перлини» — Вальпараїсо — другого найстарішого міста Чилі, в якому певний час жив Пабло Неруда. Місто лежить на численних високих схилах, поєднаних з нижнім містом ліфтами й фунікулерами. Кожен зі схилів — це містечко в собі з давньою колонною архітектурою. Зі схилів відкриваються неймовірні краєвиди на океан. Неруда мав тут дім, де, скажу вам, не творити було б складно, беручи до уваги вид із вікна:

Чорний вітер Вальпараїсо

випростує свої крила

піни й вугілля —

підмітає небо…

Є пароплави

й холод мертвого моря,

і гудки, й місяці, й запах

завтрашнього дня,

дощу і брудної риби…

Ці рядки в перекладі Мойсея Фішбейна відбивають тодішній стан душі Неруди, але в сонячну днину, мушу запевнити, все насправді значно оптимістичніше…

In vino veritas

Істина — у вині. Вині доброму. Це знають мешканці центру виноробського регіону Аргентини — міста Мендоси. Вино принесло їм достаток. Місто дуже заможне і гарне (за винятком хіба що потворних тролейбусів виробництва українського заводу ім. Урицького), багато молоді… Половина території міста — величезний парк з екзотичними рослинами, ставом, стадіоном і зоопарком, що тягнеться аж до передгір'я Андів. Своє вино мендосці рекламують, як тільки можуть. Воно продається в кожній крамниці, незалежно від того, чим вона торгує. Це може бути магазин одягу або взуття, наприклад. Винарні влаштовують безплатні екскурсії з деґустацією.

На заводі «Ля Рураль» симпатична екскурсовод Летісія розпитала спочатку, хто звідки. Україна привернула загальну увагу. Відтак Летісія розповідала все, дивлячись лише на мене, а решта учасників екскурсії підходили поговорити. Українці тут рідкість, казали вони… На іншому маленькому сімейному заводі — «Кавас дель Конде» — вино виробляється лише на експорт або на замовлення ресторанів. Це — вина дуже високої якості, які продаються до Америки, Росії, Ізраїлю.

Два тижні промайнули швидко, і ось уже перед вильотом я сидів на набережній неозорої ріки Ріо де ля Плята в Буенос-Айресі (її червона вода тягнеться за обрій, протилежного, уруґвайського берега не видно), з сумом прощаючись із двома чудовими країнами.