Квасьнєвський: як піти «наліво» до Європи

Александр Квасьнєвський виділив на розмову тет-а-тет рівно 20 хвилин. «Я змучений, я стільки вже сьогодні говорив про Європу...» — головний адвокат України в Євросоюзі втомлено поправляє окуляри. Він погоджується говорити лише на одну тему — Європа. Квасьнєвський — ходяча ілюстрація на тему «як пострадянський лівий став апологетом європейськості».

Квасьнєвський мало чим нагадує слов’янина у своїх звичках. Двадцять хвилин розмови (про Європу, а про що ж іще?) розвіюють останні натяки на те, що переді мною — чільний представник братньої нації і держави, від кордону якої до Львова — 40 км. Пан Александр Квасьнєвський — не просто пан, а типовий європеєць, транснаціональний політик із пан’європейським мисленням. Мене цікавить, як симпатик лівого руху (а Квасьнєвський на виборах президента Польщі переміг правого Валенсу саме як лівий кандидат) став симпатиком не зовсім лівого всеєвропейського проекту і став затятим євроінтегратором.

— Я не вважаю себе радянською людиною, — лаконічно парирує пан президент. — Бо ніколи не вчився в СРСР чи Росії. Мав щастя свою студентську практику відбути в Швеції. У 22 роки бував у США. Тому я не є радянською людиною. Це раз.

«Ну, тоді пострадянською» — ця моя поправка дещо розізлила пана президента: «Я вас прошу, прошу не перебивати, бо...»

Бо справді теперішній Квасьнєвський мало корелюється з образом лівого, навіть якщо цей лівий і європейський. Парадоксально, але саме лівий соціаліст Квасьнєвський привів пострадянську Польщу (наперед перепрошую пана президента за прикметник «пострадянська») до ЄС і НАТО. Ідеологічного конфлікту тут годі й шукати, оскільки, зазначає Квасьнєвський, «Польща хоча й перебувала в соцтаборі, але, на відміну від України, ніколи не була республікою у складі СРСР. Тому система ідеологічного виховання та освіти Польщу не так глибоко зачепила». Іншими словами, Польща — менша жертва.

Головна ознака європейця (спостережливі це підтвердять) — європейці говорять про складне просто. Європейці на рівні слів оперують простими істинами, уникаючи якихось концептуальних вивертів і парадоксальних думок. Тож і Квасьнєвський говорить про складну геополітику простими словами. З уст різноманітних «колишніх» ці загальні судження завше сприймаються як одкровення і діагнози. Провокую Квасьнєвського запитанням: «В Україні лунає чимало закликів на кшталт «Ідемо в Європу» — але чим є ця Європа? Що це за цінності і переваги? Якщо можна, за пунктами». Квасьнєвський міняє позу в кріслі, спирається на лікоть і починає по-професорськи:

— І по-перше, і по-п’яте, і по-десяте — усе вам розповім. — Збирання пальців у пучок і настановна пауза перед промовою чомусь дуже нагадує Ющенка... — Я приїхав в Україну, аби донести до людей інформацію про Євросоюз. Хочу вам сказати, що це найвдаліший геополітичний проект, який постав в історії не лише Європи, а й цивілізації. Цивілізації! — піднятим указівним пальцем пан президент акцентує увагу. — Тобто від моменту, як людина злізла з дерева, а Єва дала скуштувати яблуко Адамові. Після Другої світової війни, яка коштувала понад 50 млн. жертв, Європа вирішила створити організацію, котра мала збудувати мости між давніми ворогами. Бо Франція і Німеччина — то були давні вороги. Бельгія і Люксембург — так само. Європа дуже мордувалася тим ворогуванням. Тому з’явилася унікальна ідея: заждіть, ми на площині політичній, культурній, торговельній, економічній через поєднання народу хочемо збудувати єдину спільноту. І ось уже 50 років цей проект дає людям спокій, мир, розвиток, безпрецедентні відкриті кордони, шанс мати працю, шанс усім і кожному. Мало того, ця конструкція стала потужним геополітичним інструментом. Розширена Європа нині — це понад 500 млн. людей. Це центр глобалізації, де на всій території ми гарантуємо спокій, стабільність, права людини, права жінок, права всіх меншин, можливість вільно їздити без кордонів і віз, вільно торгувати, обмінюватися знаннями і працевлаштовуватися — без жодної бюрократії. Це справді феноменально!».

За панегіриками про Євросоюз криється глибинна переконаність Квасьнєвського. Після двох каденцій національного президентства він тепер почувається діячем значно ширшого масштабу. Причетність до чогось великого завжди окрилює і надихає. Саме тому місія ревного євроінтегратора для Квасьнєвського природна. В Україну він приїхав у рамках проекту «Європейський дебатний форум», організованого Міжнародною неурядовою організацією «Ялтинська європейська стратегія», яка виступає за євроінтеграцію України. Якщо коротко, то вояж Квасьнєвського і всіх інших євроінтеграторів Україною фінансує Віктор Пінчук. Львів, Дніпропетровськ, Донецьк — ці три пункти зупинок Квасьнєвського в рамках візиту минулого тижня залишили в пана президента дуже приємні враження, яких не зіпсувала навіть витівка вітренківців у Донецьку з їхніми плакатами і вигуками проти НАТО. Це довело Квасьнєвському, що інтерес до його приїзду справжній, а не адмінресурсний. У Львові він говорив польською мовою, на Сході — російською. У Львові питання були переважно експертні, а на Сході — загальноознайомчі.

Однак моє запитання тет-а-тет змусило Квасьнєвського задуматися.

— А ви справді на всі 100 відсотків переконані в тому, що українці ментально є європейцями — тобто в щоденному, побутовому вимірі?

— Ну-у-у. Ви ставите дуже важке запитання, бо, мабуть, краще знаєте своїх співвітчизників, ніж я. Можу висловити лише свою особисту думку. Жоден народ не є ментально готовим до великих змін. У сенсі історичному, у сенсі коріння і в сенсі поступу, який Україна здійснила за останнє десятиріччя (а надто в сенсі помаранчевої революції), — я не сумніваюся, що Україна має своє місце і свою місію в ЄС. Але це вимагає тяжкої праці. Треба пристосувати своє господарство і право. Усе це можливо, Україна буде в ЄС — можете не сумніватися. Але значно більше роботи буде в іншому. Україна 70 років була в іншій системі освіти, виховання і способу мислення. Усе це впливало на пересічних людей. Але референдум 1991 року, а згодом помаранчева революція засвідчили, що Україна має дуже сильне відчуття своєї тотожності. Наскільки сильно відчувають українці себе європейцями — мені важко сказати, бо це вимагає процесу, а не факту. Треба над цим працювати. Якщо ми покажемо Україні європейське минуле і майбутнє, думка українців одразу зміниться в позитивний бік. ЄС для України— феноменальний шанс за всі роки її існування. Цей проект захистить Україну і дасть їй неймовірні шанси. Я вже мовчу про фінансування будівництва доріг, важливих проектів, пов’язаних із вирішенням проблем екології, школи. Сама лише Польща забирає з бюджету ЄС 63 млрд. євро на розвиток своїх міст і країни загалом. Це колосальні гроші, які країна використовує для свого осучаснення. Ось я дивлюся на вас, бачу молоде покоління — і вірю, що саме молодь є основним шансом вашого краю.

— Так. Але я питаю вашу думку про українців загалом...

— Ну... Проблемою України є гомо совєтікус. Це зрозуміло, і про це треба говорити. Люди велику частину свого життя провели в іншій світоглядній системі. І тут головною метою є самоосвіта і самовиховання. Громадяни повинні самі себе налаштувати на демократію, персональну відповідальність за своє життя, цінності громадянського суспільства і підпорядкування закону, на обстоювання прав кожної без винятку людини. Так само й політики повинні переходити на демократичні принципи, а не так, що сьогодні я в опозиційній партії, а завтра — вже у коаліції. Це просто неетично, не по-європейськи. Але я оптиміст, дивлюся на вас — і вірю.

Як на мене, оптимізм Александра Квасьнєвського — ще одна ознака європейця. На його прикладі можна простежити міні-стратегію Євросоюзу. Переконаним євроінтегратором став екс-президент країни, яку вирізняє найжорсткіше в Європі законодавство щодо абортів і геїв. Утім, «недоєвропейськість» поляків не завадила їм увійти в Шенгенську зону і під час уїкендів відвідувати німецькі дискотеки. Квасьнєвський напевне добре усвідомлює свою символічність як євроінтегратора, а тому щедро й охоче витрачає свій час на агітацію в Україні за ЄС, заражаючи українців своїм оптимізмом.

Дивлюся на нього — і вірю.