Культура і утопія

Розмови про культуру скидаються на блукання неозорим смітником у королівстві розбитих дзеркал, де купою звалені безліч артефактів, перемішаних між собою дрібниць, цитат, фрагментів... Гра світлотіні. Люди жбурляються одне в одного то тим, то тим, підби­рають якісь уламки й або починають робити з них культ, або бавляться тими шматочками, складаючи в химерну мозаїку. У нас цей стан називають зазвичай «постмодернізмом». Але це не зовсім точно. Антоніо Грамші говорив, що коли старий світ помирає, а новий бариться з’явитися, тоді постають монстри. Різні фантоми. Ми живемо не наприкінці часів, а радше у міжчассі.

Ілюзія вільного польоту між двома материками. Літак уже падає, але земля ще настільки далеко, що здається, ніби політ триває. Можна тішитися твердим ґрунтом і відчуттям незалежності. Стюардеса виконає замовлення. За борт краще не дивитися, є час поспати, помріяти. Культура надає впевненості у наступності часів та зв’язку із землею. Вона — освіта і знання напрямку, а отже, небес. Але хто з пасажирів може сказати напевне, куди летить цей літак? Здається, усі й так щасливі з того, що просто потрапили на борт. Ми щасливі, що маємо нашу культуру. Вона здатна скрасити нудьгу від міжчасся.

Простір культури

Є такі простори, які створені для того, щоб їх минали. На них ніхто не зупиняється. Це тротуар, аеропорт, автострада... Утопічні місця асоціальності, драматизму, руху. Тут стаються аварії, збираються повії, бомжі, тут ловлять ґав роззяви, зустрічаються маргінали. «Невидимі» люди. Тут можна загубитися у пливкому натовпі. Мало того, сучасний світ увесь перетворився на простір минання. Нові технології підсилюють цей про­цес. Час теж минає, але міжчасся, про яке говоримо, радше нагадує ті простори минання, безцільного блукання. Тільки культура гарантує сучасним людям бодай якусь зупинку, позірну сталість. Тожсамість, ідентичність?

Утопічна компонента культури пов’язана тут з ідеєю революції. Революційна влада як влада зупинки — це і сорелівський страйк, і позиційна війна Грамші. Беньямін порівнював революцію з різкою зупинкою потяга з допомогою стоп-крана. Так утворюється простір нового, складаються стосунки з Іншим. Але так виникає й ідентичність. Культурна ідентичність формується в просторі владних стосунків. Альтюссер змальовує процес ідентифікації індивіда з символічним обертанням перехожого на оклик поліцейського (представника держави): «Гей, ти там!». У той момент, коли індивід повертається на 180 градусів, він уже не просто індивід, а певний символічний суб’єкт: «християнин», «українець», «батько», «нелегал» і багато чого іншого, чим він є в очах держави, або чим може себе описати в усталених термінах громадянського суспільства.

А що, як ви не можете описати себе, бо немає таких слів? Тоді ви залучаєте творчі потенції культури, стаєте поетом, щоб у суспільній граматиці з’явилися нові лексеми та поняття. Поет говорить «зупинися, поглянь!» саме там, де не зупиняються і не дивляться. Адорно вважав, що неможливо писати поезію після Аушвіца: неможливо передати увесь той жах; Годар, навпаки, стверджував, що якраз після Аушвіца слід шукати нових форм репрезентації, щоб бачити і розуміти. Звичайно, це давня суперечка між релігією і гуманізмом: як подати надприродне, надлюдське? Годар навіть ускладнює для себе питання: як можна репрезентувати працю? Як показати класову боротьбу, колективний досвід (зрештою, універсальне), не стаючи заручником необхідності штукувати ще одну simple story, що вичавить сльозу в домогосподарки?

Що означає культурна політика визнання? Дати місце тим, хто місця не має? Вимогу визнати мою неповторну інакшість, партикулярність, радикальну невивищуваність її до будь-якої загальної категорії або ж вимогу включити її у сферу універсального, а отже, інтегрувати в державні інститути? Знову виникає образ поліцейського, який окликає перехожого... Жак Рансьєр не погоджується з Альтюс­сером, ніби держава окликає перехожого, тим самим надаючи йому символічний мандат: «Поліцей­ське втручання в публічний простір полягає передусім не в окликах, звернених до маніфестантів, а в розсіюванні маніфестацій. Поліція — не закон, який окликає індивідів... Це насамперед заклик до очевидності того, що є, або радше того, чого немає: «Проходьте! Тут нема на що витріщатись». Поліція говорить, що на шосе немає на що дивитися і нема чого робити окрім того як проходити і проїжджати. Вона стверджує, що простір руху є простором руху — і тільки». Чим же тоді є політика, що відрізняється від «поліції»? «Політика полягає в перетворенні цього простору руху в простір маніфестації певного суб’єкта — народу, трудівників, громадян. Вона полягає в реконфігуруванні простору, того, що в ньому треба робити, бачити, називати». Поліція хотіла б, щоб інший залишався просто «іншим» — і тільки. Ін­ший же (робітник, жінка, нелегал, мусульманин, гомосексуаліст) прагне від суспільства «роз­межуватися, щоб об’єдна­тися», хоче, щоб визнали його чи її партикулярність, яка стає випробовуванням для універсальних цінностей рівності та справедливості. Інший хоче бути такою ж частиною «народу, трудівників, громадян», як і всі.

Часто пояснення «у нього інша культура» використовують, щоб відмовити людині у загальнолюдських цінностях та принципі рівності. Інший завжди має місце деінде (на Карибах?), тільки не тут. Він не такий, як ми... Політична та економічна стигматизація іншого за культурними ознаками становить темний бік культуралізму.

Культура як нова парадигма?

Сьогодні дедалі частіше чуємо, що для розуміння світу, в якому живемо, необхідна нова парадигма. Раніше пояснення суспільства здебільшого формувалися на ґрунті політичних та економічних категорій: ішлося про владу і боротьбу за неї, про виробництво, розподіл та обмін. Однак, говорять нам далі, не можна адекватно збагнути чималу кількість актуальних проблем, спираючись на ці класичні категорії, оскільки такі теми, як, скажімо, місце меншин, сексуальність, релігія, національна ідентичність тощо, не зводяться до цих категорій. Нинішня парадигма, що здатна пояснювати проблеми, з якими маємо справу і розв’язувати які стає щоразу проблематичніше, має культурний характер. Такі думки можна почути на кожному кроці.

Дивно, що ця «парадигма» взагалі вважається новою: адже прагне інтегрувати до наукового дискурсу, здається, не зовсім свіжі теми, як-от релігія, культура, сексуальність тощо. Повертається інтерес до питань «цивілізаційного вибору», «війни культур», «національних особливостей», що радше затемнюють аналіз того чи того явища сучасності, аніж прояснюють його. Особливо це б’є по чіткому усвідомленню соціальних проблем. Власне, ми опиняємося на полі не «науки», а «ідеології».

Але зараз нас цікавить згадана вище утопічна компонента культури, пов’язана з творчістю та реконфігуруванням нового в просторі універсальності. Адже заклики до нової парадигми на основі культури — це, власне, не заперечення чи нехтування політикою та економікою на догоду будь-чому, що з ними не пов’язане. Може, дехто й мріє про звільнення гуманітарної науки від «тоталітарної» політекономічної тематики, щоб, заплющивши очі, умить спекатися усіх бід минулих століть, очистити своє знання і пам’ять... На наш погляд, навпаки, заклики до культурної парадигми — це не що інше, як пропозиція мислити нинішню економіку і політику якось інакше, по-новому, а отже, й змінити їх. Культура — це певний симптом бажання чогось іншого.

По-перше, у світі, де все купується і продається, в бездушній війні всіх проти всіх, у цинічному проституюванні високими цінностями заклики до «культури» означають спонтанний антикапіталістичний опір актуальним процесам неоліберальної реставрації та техногенної експлуатації природи. Культура — це той неймовірний простір, де ще можна сховатися від утилітаризму та золотого тільця, де можна серйозно говорити про життєві та моральні принципи, не пов’язані з гонитвою за прибутком та зрадою ідеалів. Це місце поезії, утопії та безкорисливого братерства сердець. Останні фільми Кіри Муратової, на мою думку, відображають такий протест: у відомій 30-хвилинній сцені вінчання в «Чеховських мотивах», де, здається, нічого не відбувається (ми вже порівнювали культуру з владою зупинки, підвішування!), контрастно показані «новые русские», потворно-комічні упирі та вурдалаки, що по-гоголівськи заполонили стіни «святого місця»...

По-друге, заклики до «культури» в просторі політики неявно звертають увагу на пошуки своєрідної контрвлади. Традицій­но політику уявляли як ігрища владної еліти, як змагання за булаву, коронацію або обезглавлення. Виникнення ідеї «культури» на початку XIX століття несло в собі не лише романтизований антикапіталізм поетів та інтелектуалів, а й відкриття материка «народної культури», а отже, інтерес до демократичних форм «самоорганізації», «автономності», «самобутності», «народної просвіти». Окрім буколічного змалювання життя селянства та їхнього казкового фольклору, з’являється вже більш політична ідея «історії знизу», пролетарської історії, дуже яскраво проілюстрованої у вірші Брехта під красномовною назвою «Питання читаючого робітника»: «Хто побудував семиворотні Фіви? У книгах називають імена повелителів. Хіба повелителі обтесували каміння і зсовували скелі? А багаторазово зруйнований Вавилон? Хто відбудовував його щоразу знову? В яких халупах жили будівники сонячної Ліми? Куди пішли каменярі в той вечір, коли вони закінчили кладку китайської стіни? Великий Рим прикрашений безліччю тріумфальних арок. Хто спорудив їх? Над ким тріумфували цезарі?..».

Отже, «культура» — як протест проти «старої» політики та економіки цезаря і мамони — ставить перед людством нові горизонти й нові завдання. Це — пошук нових форм емансипації та співжиття, побудованих на пріоритеті духовних та громадянських цінностей низової демократії, універсальних принципів рівності і справедливості, солідарності і свободи... Звичайно, нова культурна парадигма несе в собі чимало загроз (це і комерціалізація, і популізм, і культурний імперіалізм, і зіткнення фанатизмів тощо), але сьогодні нам хотілося говорити про культуру як про невичерпний ресурс людського вдосконалення, простір творчості, мрії і свободи. Де нам іще шукати порятунку від монстрів, як не тут?