Кубанський козак. Віктор Захарченко: «Наш найщиріший глядач — в Африці!»

Кубанський козачий хор гастролює країнами СНД. Гастролі приурочені до святкування 70-річчя від дня народження Віктора Гавриловича Захарченка — художнього керівника колективу, композитора, народного артиста Росії та України, заслуженого діяча мистецтв Російської Федерації та Республіки Адигея, лауреата Державної премії Росії, доктора мистецтвознавства, професора та академіка. Ох, скільки регалій! Хоча всіх відзнак і титулів я, напевно, й не назвала.

Віктор Захарченко працює у колективі вже 34 роки. І весь цей час є його незмінним керівником. Маючи українське коріння, що, зрештою, засвідчує й саме прізвище, Віктор Гаврилович дуже любить українські народні пісні. Він і сам написав багато музики на слова Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, і саме їх з найбільшим успіхом виконує Кубанський хор, хоч де б він гастролював.

А ще можна сказати, що для Захарченка робота у хорі — справа сімейна, бо посаду заступника художнього керівника колективу обіймає старша з трьох дочок Віктора Гавриловича — Вікторія, яка прийшла в колектив 30 років тому, відразу після школи. Працювала костюмером, згодом завідувала трупою, паралельно навчаючись в Інституті культури. Вікторія Вікторівна каже, що ніколи не мала сумніву стосовно правильності вибору: «Інколи навіть страшно подумати, що могла б займатися чимось іншим. Дуже люблю свою роботу. Живу нею».

— Усі пісні, які я записав від людей, повертаю людям — вустами моїх артистів, — розповів «ДТ» Віктор Захарченко. — Музику часом пишу, навіть не підходячи до інструмента. Поки їду від Красноярська до Ростова, встигаю скласти п’ять пісень. На одні й ті самі вірші можу накидати хоч десяток варіантів мелодії. В різних варіаціях, різній тональності. Народжується мелодія, потім йде перевірка «цінності» того або іншого варіанта. Причому зазвичай помічаю, що найперший варіант — найвдаліший. Але істинна ціна пісні перевіряється на публіці. Самому оцінити важко — важливо тільки, щоб усе народжувалося щиро. Музика така штука, яка не терпить фальші. Коли у ці ювілейні дні мені говорять, який я хороший, знаменитий, видатний, це все — не мені. Треба дякувати моїй мамі, станичникам, моїм учителям.

— І в кого вчилися?

— У мене були чудові педагоги — Володимир Миколайович Мінін, народний артист Радянського Союзу, лауреат Державної премії, найкращий хормейстер світу. Він керівник Камерного московського хору — прекрасного академічного колективу. Також Євген Володимирович Гіппіус, доктор наук, професор, людина надзвичайної ерудиції, яка володіла кількома мовами, знала не лише фольклор Росії, а й багатьох
інших країн, народів, етносів тощо.

— Коли слухаєш виступ Кубанського хору, так і кортить стати в козачий стрій. У чому головні особливості козачих пісень?

— Це не тільки ваше особисте враження. Всі глядачі говорять, що ми даємо надзвичайну енергетику. Ця енергетика прийшла разом із козаками. Як відомо, козачі лінії на тисячі кілометрів йшли по рубежах Росії — від Чорного моря і до Тихого океану. Козаки були і воїни, і орачі. Орали, сіяли, але рушниці завжди тримали зарядженими. Козаки були живим щитом Росії, багато часу проводили в боях і походах. Тому козачі пісні й насичені активною ритмікою, в них потужне героїчне начало, відчувається готовність постояти за Вітчизну, за землю, за віру.

Я — людина глибоко віруюча, хочу це особливо підкреслити. Кожна людина перебуває на певній сходинці віри. Ось і я не відразу прийшов до неї. У дитинстві моя мама часто молилася — я це бачив, але в ті мої дитячі роки це було чимось звичним, буденним. Разом із хлопчиськами заглядав і в церкву, яка була в нашій станиці Дядьківській. Любив слухати церковний спів, особливо пасхальний, коли люди приносили святити паски, фарбовані яйця. У дитинстві по-своєму відчуваєш це свято — бігаєш босоніж, довкола багато гарно вбраних людей, все красиво. І ось заходиш у церкву і стоїш, наче зачарований, слухаєш, як там співають... А до Бога я прийшов значно пізніше, пройшовши через жорстку смугу неприйняття та атеїзму. По піснях видно, що кубанські козаки — глибоко віруючі люди.

Прийшовши до хору, я всерйоз узявся до його історії. Починається вона трохи менш ніж двісті років тому. Ще в 1810 році протоієрей Чорноморського козачого війська проповідник Кирило Россинський погодився з проханням про створення Військового хору «для благолепнейшего богослужения при здешней соборной церкви». А в 1811 році на свято Покрови Божої Матері козачий хор уперше співав у Катеринодарі, в храмі. До речі, цей день вважається уродинами нашого колективу.

А які люди керували хором! Григорій Митрофанович Концевич, істинний патріот, подвижник, глибокий знавець народної козачої культури. Його розстріляли в 1937-му. Передовсім за ставлення до Бога. Розстріляли й Петра Авдєєва, заспівувача кубанського гімну «Ти, Кубань, ти наша Батьківщина, віковий наш богатир». Це, скажу вам, велика пісня. Коли її виконували, козаки знімали шапки і ставали на коліна. Я радий, що ця пісня рішенням Законодавчих зборів Краснодарського краю офіційно затверджена гімном Кубані. Відновлена історична справедливість.

— Коли ви, Вікторе Гавриловичу, почали писати музику?

— У шостому або сьомому класі мені купили гармонію. Трохи згодом почали запрошувати грати на весілля. От саме тоді я й почав складати вальси, фокстроти, польки. Іноді складав пісні. В ті роки у нас у станиці не було ні радіо, ні телебачення, але скрізь звучали народні пісні — російські, українські. Я виріс в цій народній пісенній стихії.

— Тридцять чотири роки ви — художній керівник Кубанського козачого хору. Що це за посада? За що відповідаєте?

— За кінцевий результат. Не тільки за успіх концерту, а й за провал. У нашому колективі 130 виконавців — співаків, танцюристів, музикантів. І кожен по-своєму розуміє справу. Мені ж треба, щоб вони показали пісню і концертну програму в цілому так, як бачу її я. У цьому воля і мистецтво художнього керівника! Заради чого ми виступаємо? Щоби веселити і розважати публіку? Ні, цього замало. Ми повинні співати про те, що хвилює народ. Зокрема й сьогодні. Тому поряд із народними творами у наших концертах часто звучать пісні сучасних композиторів.

— Скільки у вас у колективі народних і заслужених артистів?

— Точно не пригадую… Я народний артист. Із кількома ми нещодавно попрощалися. Дехто з них уже на пенсії, проте й далі працюють, причому — при нашому Кубанському хорі, але зі своїми ансамблями. Щодо заслужених, то їх близько десяти, причому деякі є заслуженими артистами і Росії, і України. А нашій солістці Марині Гольченко присвоїли звання заслуженої артистки України безпосередньо під час цього турне. До речі, вона родом із Луганська.

— Чи є у репертуарі колективу твори, без яких не обходиться жоден концерт?

— Без сумніву. Наприклад, «Розпрягайте, хлопці, коні». Якщо ми її не виконуємо, глядачі вимагають! Або «Ой, мій милий вареничків хоче». Це наші візитні картки. А взагалі, у нашому репертуарі багато пісень, на які слухач завжди чекає.

— Як часто оновлюєте репертуар?

— Ми весь час на гастролях, що гальмує оновлення програми. Попри те, хор знаходить «віконечка», вчить нові пісні. Це на гастролі, в принципі, можна їздити зі старими програмами. А от удома, в Краснодарі, де виступаємо постійно, на це треба зважати, інакше можна втратити глядача.

— Де бували в далекому зарубіжжі?

— Багато де. В Японії, Туреччині, Китаї, Швейцарії, Австралії, кількох африканських країнах.

— Де найгарячіший глядач?

— В Африці. Щодо Китаю та Японії, то там не аплодують взагалі. Бо не заведено. Плескають тільки наприкінці концерту. Але аншлаги є завжди.

— Ви доволі часто виступаєте у Львові…

— Нам дуже подобається ваш глядач. Аура під час концертів — над­звичайна. Коли прикидали, куди поїхати в ювілейне турне, то першим згадали саме Львів. Бо працювати тут — справжнє задоволення. Як і взагалі в Україні. Щиро сподіваюся, що приїхали не востаннє.

— Люди скількох національностей у вас працюють?

— Росіяни, українці (причому багато хто — громадяни України), є білорус.

— А львів’ян у колективі ніколи не було?

— На жаль.

— А хотілося б?

— Дуже! Приходьте, пробуйте! Ми ніколи не зважаємо на місце проживання. Аби був хороший голос. І абсолютний слух.

— Перебуваючи на репетиції, зауважила дуже велику вікову різницю…

— Так, віковий діапазон наших учасників п’ятнадцять — шістдесят років.

— Чи багато в колективі подружніх пар?

— Достатньо. Ми ж постійно на гастролях, а кістяк наш — молодь… Природа свого вимагає. Тішимося, коли в наших солістів усе складається. Хоча, звичайно, трапляються й розлучення. Життя є життя.

— Як добираєте артистів?

— Вони потрапляють до нас по-різному. Хтось — після закінчення консерваторії. Когось беремо із самодіяльності. Хтось приїжджає на прослуховування і залишається в колективі. Півроку тому, наприклад, ми, перебуваючи на гастролях у Хмельницькому, взяли на роботу близнючок Колесніченко, які прийшли на прослуховування. І відразу ж дівчатка поїхали з нами у гастролі.

— Розкажіть, будь ласка, про школу-студію при хорі.

— Це Школа мистецтв мого імені, заснована двадцять років тому. Спочатку там навчалося тридцять дітей. Нині — понад шістсот. Вони здобувають загальну освіту, крім того, поглиблено вивчають музику, спів, хореографію, образотворче мистецтво. Беремо дітей із шестирічного віку. А в шкільному хорі співають і чотири-, і п’ятирічні.

— Як до колективу ставиться дер­жава?

— Нас дуже підтримує губернатор Краснодарського краю. Дає надбавки до зарплати. Забезпечує комфортабельними (з телевізорами і кондиціонерами) автобусами на гастрольні тури. Це для нас дуже важливо, адже ми переїжджаємо з місця до місця виступів тільки на автобусах. Без сумніву, хотілося б більшої уваги. Але й нарікати гріх. От, наприклад, нещодавно ми виступали у Кремлівському палаці в Москві, і цей виступ спонсорувала Краснодарська адміністрація, за що ми їй дуже вдячні. Хоча, коли глибоко копати, то за соціалізму було легше жити. Сьогодні багато чого залежить від адміністраторів та менеджерів. Зрештою, нам і з цим поталанило. Зокрема маємо дуже хорошого вправного директора — Анатолія Ареф’єва. На його плечах — вся стратегія і тактика нашої гастрольної діяльності.

— Що можете одним реченням сказати про своє життя?

— Що воно склалося. І це промисел Божий.

Досьє «ДТ»:

Віктор Гаврилович Захарченко народився 22 березня 1938 року на Кубані. Після закінчення консерваторії працював хормейстером Державного сибірського народного хору в Новосибірську. 1974-го очолив Кубанський козачий хор. Уже з наступного року колектив бере участь і перемагає у численних конкурсах народних хорів як у СРСР, так і за його межами. 1990 року Кубанський козачий хор стає лауреатом Державної премії України ім. Тараса Шевченка. 1993-го колективу присвоюють почесне звання академічного. 1995 року Патріарх Московський і Всея Русі Олексій ІІ благословив хор співати на богослужіннях у храмі.