Кроки на місці

Рішення Архієрейського собору УПЦ висунути кандидатом на вибори патріарха Московського предстоятеля УПЦ було, очевидно, несподіваним для московських колег. Принаймні перша реакція прес-служби Московської патріархії була малоадекватною. Відповідно до її заяви, Архієрейський собор УПЦ нібито «не має права висувати кандидатів». Правом цим володіє тільки аналогічний собор РПЦ. З огляду на розмиті до цього часу межі української церковної автономії, хто на що має право — запитання для підкованого герменевтика. А Архієрейський собор РПЦ має затвердити список кандидатів, який буде подано членам Помісного собору. Перешкоджати українській церкві висувати своїх ієрархів і вирішувати, за кого їй голосувати, не вправі ніхто.

Особливої пікантності додає той факт, що українці становлять близько третини всього Помісного собору. Власне, тому реакція Москви виявилася такою нервозною. Сподіватися на все ще улюблену, хоча й добряче пошарпану, ідеологему «братніх народів» дедалі менше приводів. Дуже розраховувати на допомогу з боку вітчизняних спецслужб та політичних діячів, коли маєш справу з іноземними громадянами, теж не доводиться. Виходить, доведеться торгуватися, шукати компроміс, чимось поступатися. А з огляду на той факт, що, за деякими даними, перед Помісним собором буде поставлено питання про статус Української церкви, компроміс доведеться шукати в досить складних умовах.

У російських ЗМІ навіть були розлогі міркування про те, що «деякі закордонні структури РПЦ» можуть отримати самостійність, «якої вони зовсім не хочуть» — в інтересах якихось «церковно-політичних сил». Про те, що українці і білоруси «зовсім не хотіли» незалежності і стали жертвами «бєловезької змови», теж написано чимало. Але запитайте зараз українця, якому менше сорока: жертвою чого він почувається більше — «бєловезької змови» чи газового шантажу?

Ситуацію розрядила відмова митрополита Володимира висуватися на вибори патріарха Московського. Це дуже розчарувало тих, хто чекав від Помісного собору справжньої інтриги, і тих, хто не бачив серед уже відомих (хоча ще й не затверджених) кандидатів великої різниці. На думку деяких спостерігачів, між митрополитами Кирилом і Климентом різниця суто косметична, і участь такого авторитетного ієрарха, як предстоятель УПЦ, надавала передвиборній боротьбі принаймні різноманіття.

Митрополита Володимира можна зрозуміти по-людськи. Особливо зважаючи на те, яку неприємну картину являє нинішня передвиборна кампанія. Власне, незважаючи на відмову висуватися, він устиг отримати свою дозу неприємних емоцій — йому нагадали і про вік, і про стан здоров’я, і про «ганебні зв’язки» з Константинополем. Усе це можна зрозуміти (але не прийняти). По-перше, високі ставки. По-друге, таким є обличчя нинішніх «політтехнологій», а церква, хоч і має божественну природу, складається з людей — до чогось звичних, до чогось ласих і чимось керованих. Демократія передбачає процедуру вільних виборів, а вибори, відповідно, передвиборну боротьбу. У церкві, на жаль, це виглядає особливо негарно. Втім, як відомо, хоч би яка була погана демократія, нічого кращого поки що ніхто вигадати не зміг. Альтернатива — «Божий жереб», що практикувався під час виборів патріарха РПЦ до Петра Першого. Можливо, для церкви це виглядало б більш природно. Але менш переконливо — умілі руки легко пересмикнуть карти, і треба бути дуже віруючою людиною, щоб і це сприйняти як «Божу волю».

Тому появи негативних публікацій про предстоятеля УПЦ слід було очікувати. І можна позловтішатися: бояться! Та й то сказати, митрополит Володимир уже брав участь у виборах 1990 року й поступився митрополиту Алексію при таємному голосуванні всього 13 голосами. Відтоді його авторитет зріс — саме з його розумною політикою пов’язують той факт, що УПЦ в Україні залишається найвпливовішою православною церквою, зберігає цілісність і не наражається на неприємності у стосунках з московським престолом. Це, втім, змушувало й засумніватися в серйозності його намірів — надто вже він незамінний тепер в УПЦ. Достатньо порушити нинішній хиткий баланс, ситуація вийде з-під контролю і, швидше за все, увінчається черговим розколом, оскільки погляди на майбутнє УПЦ усередині цієї церкви дуже різні і досить радикальні. А авторитетом, дипломатичною витримкою і просто мудрістю, щоб втримати особливо заповзятливих, у цій церкві зараз володіє тільки один ієрарх — її предстоятель. Тому справа не в тому, що УПЦ «вигідно» чи «не вигідно» мати «кремлівського» або «самостійного» патріарха, як зараз викидають на пальцях російські церковні спостерігачі. УПЦ невигідно відпускати з займаної посади митрополита Володимира. Навіть «на підвищення».

Інтрига полягала в іншому. Очікувалося, що висування митрополита на посаду Патріарха всієї Русі виявиться кроком до вирішення питання про статус УПЦ. Це питання висить у повітрі з того самого моменту, як стало ясно, що Помісному собору бути. Оскільки на попередньому Помісному соборі воно залишилося невирішеним, тому логічно було б повернутися до нього на наступному.

Поки що і російські й українські архієреї у висловлюваннях стосовно «українського питання» обережні настільки, що це дає підстави або запідозрити відсутність на даний момент якихось конкретних домовленостей, або цілковиту відмову від будь-якої боротьби. Можливо, для таких домовленостей іще не настав час. А можливо, на них забракне політичної волі, і переможе обережність та готовність «іще трохи почекати». Почекати, наприклад, доки оновиться нинішній єпископат УПЦ — бодай наполовину. Або природним шляхом зміняться церковні лідери. Або доки зміниться політична кон’юнктура. А ще можна почекати знаку або дива — людям завжди є чого чекати.

Тим часом архієреї, котрих запитують про можливу зміну статусу УПЦ, зводять питання про статус до питання про єдність. Граматика страждає, але «за змістом» усе зрозуміло. Єдине, що залишається за дужками в цих відповідях, — яку саме єдність мають на увазі в кожному конкретному випадку. Питання єдності формулюється по-різному. Наприклад: єдність усієї Української православної церкви — те, чого поки що немає, але яка буде, «якщо ми все зробимо правильно». Або єдність УПЦ з РПЦ, яка є — чи то «поки що», чи то «у нинішньому вигляді», чи то ще щось, про що наразі ніхто не знає. Або єдність усередині УПЦ, яка ставиться під питання у зв’язку з можливою зміною статусу.

Очікування змін у статусі УПЦ і змін у карті українського православ’я, які мають відбутися після цього, мусується вже так давно, що до цього, здається, всі звикли. Наприклад, звикли до судження про те, що варто лише УПЦ перестати бути «московською» церквою, як до неї відразу «потягнуться люди». Або, навпаки, що вони від неї відсахнуться. Проблема таких очікувань у терміні придатності — надто давно вони висять у повітрі. Не кажучи вже про те, що прогностика — невдячний ґрунт.

Це, втім, не знімає питання про статус і єдність — хіба що позбавляє його колишньої гостроти. Від усього може відмовитися православний християнин, списавши на «політику», — крім канонічного статусу. Він обов’язково має бути — бодай «у перспективі», як в УПЦ КП, а краще «в активі», як в УПЦ. Але це вже теж в Україні вийшло за межі питання про єдність. Оскільки ідея кількох православних канонічних церков в одній країні нікого в Україні особливо не лякає — нікого, крім церковних політиків, звісно. Якось ми тут уживаємося з римо- і греко-католиками — уживемося і з «візантійцями», наприклад. Сучасній Україні притаманна толерантність. Або, як це називають злі язики, пофігізм. І навіть уподобана РПЦ ідея «канонічної території» ні від чого не врятує: Константинопольська церква має на територію України не менші права, ніж Російська. Будь-який церковно-політичний дрейф у той чи інший бік може спричинити канонічне закріплення статус-кво. У цьому разі питання «церковної єдності» буде знято — спочатку через неактуальність, а там одна з церков-матерів не збере більшості чад і тим самим питання про належність «канонічної території» вирішиться само собою.

Події останніх днів змушують замислитися ще про одне. Про готовність УПЦ до якихось змін — у тому числі статусних. Коли говорять, що церква до чогось готова, а до чогось — ні, виникає запитання про розуміння слова «церква». Все-таки недаремно саме Помісний собор має таке велике значення. Хоч би як відсіювали делегатів, хоч би хто їх інструктував і під яким тиском вони перебували, тільки Помісний собор може виражати інтереси та очікування повноти церкви — громади вірних. Проте в нас — в УПЦ, як і в РПЦ, — «готовність Церкви» — це готовність єпископату. І її інтереси — це інтереси архієреїв. Просто тому, що вони — «біля керма».

Бажання, інтереси і ступінь готовності українських вірних підміняються політичними іграми архієреїв в УПЦ так само, як і в РПЦ. Церква для нас надто вже «інститут», тому в ній саме керівництву — карти в руки. Усі закиди на адресу РПЦ з приводу відмови від Помісних соборів та ухвалення рішень «архієрейським міжсобойчиком» можна адресувати й УПЦ. З тієї лише відмінністю, що для УПЦ подібне зібрання має називатися якось інакше, принаймні доки зберігається невизначеність у статусі. Доти, доки УПЦ не зламає цю традицію, babushkas і різної масті «православні громадяни», котрі влаштовують «хресні ходи» з політичними гаслами, сприйматимуться як «обличчя УПЦ», а не ідеологічна зброя окремих архієреїв.

Але поки що, аби не тішити себе ілюзіями, нам варто пригадати, що більшість учасників Харківського собору, який звинуватив патріарха Філарета в розколі, як і раніше, є архієреями УПЦ. Їхні погляди навряд чи змінилися — хіба що стали іще радикальнішими. І в цьому оточенні ніхто — навіть така авторитетна людина, як митрополит Володимир, — не може розраховувати на те, що йому легко вдасться втілити в життя серйозну політику автономізації. Тому доводиться балансувати. Або, з погляду стороннього спостерігача, тупцювати на місці, розраховуючи, що все вирішиться «еволюційним шляхом», шляхом зміни поколінь у керівництві церкви.

І тут ставки є високими. Оскільки проблема не зводиться до того, що віруючий «проголосує ногами» і втече в «конкуруючу конфесію» — це чомусь найбільше турбує наших церковних політиків. Теперішньому «потенційному християнинові» і бігти нікуди не треба — він і так до церкви ходить тільки по дуже великих святах, і в ту, яка ближча. Йдеться про те, що церква провалює свою місію, коли навіть не намагається бути єдиною всередині себе. Це та основна єдність, якої чомусь не має на увазі жоден оратор «за єдність». Єдність церковної вертикалі — єпископату і вірних — ось чого бракує нам усім як у Росії, так і в Україні. І саме брак цієї єдності спричиняє розколи та інші страшні потрясіння. Адже постійна загроза розколу — це майже так само політично вигідно, як боротьба з його наслідками. Від цього так важко відмовитися...

Висування митрополита Володимира в кандидати у патріархи справила враження сили і впевненості УПЦ у собі і своєму предстоятелеві. Його відмова від участі у виборах справила враження слабкості конкретно взятої людини, котра не витримала подвійного тиску власних традиційно промосковських владик і московського начальства, якому зайві конкуренти не потрібні. У зв’язку із цим рішенням є серйозний привід засумніватися навіть у тому, що «українське питання» буде досить жорстко поставлене на Помісному соборі взагалі. Якщо ж цього не станеться, питання церковної автономії для УПЦ можна буде вважати закритим на багато років уперед.

Те, на яку мізерну підтримку своїх «автономізаторських» ініціатив митрополит Володимир може розраховувати з боку українського керівництва — попри всі запевнення президента Ющенка, що він хоче бачити Українську церкву самостійною, — продемонструвала доля прохання надати Софійський собор для богослужіння перед поїздкою на Помісний собор. Відповіддю була відмова. Вочевидь, на думку радників президента в тонкому церковному питанні, Москва — не Париж і меси, пардон — літургії, не варта.

Михайло БІЛЕЦЬКИЙ, експерт із конфесійних питань,
Київський центр політології та конфліктології

Блаженнійший митрополит Володимир — унікальна постать у сучасній Українській православній церкві. І якої-небудь рівнозначної йому постаті в нашій Церкві сьогодні немає. Не секрет, що в сучасній УПЦ побутують різні точки зору на майбутнє нашої Церкви. Митрополит Черкаський Софроній не приховує, що є прибічником автокефалії УПЦ. Митрополит Одеський Агафангел представляє церковну групу, яка вважає за доцільне редукувати нинішній статус УПЦ до статусу, що існував за радянських часів (екзархат).

Митрополит Володимир — це ієрарх, який дотримується середнього шляху, що гарантує дотримання церковних єдності та миру. Блаженнійший Володимир досить авторитетний як в УПЦ, так і у вселенському православ’ї. І єдність, якою може похвалитися УПЦ, багато в чому ґрунтується на загальній для всієї Церкви повазі до нинішнього предстоятеля.

Дехто докоряє митрополитові Володимиру за те, що він не є «послідовним прибічником повної церковної незалежності». Інші, навпаки, картають його за «підозрілу патріотичність» і «недостатню суворість до розкольників». Від митрополита вимагають «партійного вибору» й дотримання «партійної дисципліни». Та якщо проаналізувати всю діяльність митрополита Володимира на посту предстоятеля УПЦ, то можна переконатися, що він завжди уникав «партійних» підходів до церковного життя, дотримуючись рівновіддаленості як від однієї, так і від іншої «партій».

Що буде, якщо митрополит Володимир відмовиться від посади предстоятеля УПЦ — стане Патріархом Руської церкви або ж піде на спочинок? Різнодумство, що є сьогодні в УПЦ, може перерости в розбіжність і розподіл, а єдність нашої Церкви опиниться під загрозою.

Як досвідчений церковний діяч і природжений церковний дипломат, митрополит Володимир демонструє і мудру обережність у питаннях загальноцерковного значення (наприклад, у спірному нині питанні канонічного статусу), і євангельську відкритість до викликів, що стоять перед сучасною Церквою. Зокрема й відкритість до проблеми подолання церковного поділу.

Чи є альтернативні виробленим митрополитом Володимиром підходи до вирішення актуальних проблем церковного життя? Чи може сьогодні УПЦ відмовитися від розробленого ним формату взаємин із суспільством і державою? Чи може Церква, як до цього закликає певна частина її архипастирів, відмовитися від діалогу з неканонічними церковними спільнотами — УАПЦ і УПЦ КП?

Переконаний, що відмова від напрацьованих предстоятелем підходів, відхід від того, що ми можемо називати «програмою митрополита Володимира», неминуче призведе до катастрофічних наслідків для УПЦ.

Наслідків, які можуть виявитися відчутними і для всього українського суспільства.

Як випливає з подій останнього часу, кілька церковних ієрархів сьогодні зважилися — хоч і в дипломатичній формі — порушити питання актуальності для УПЦ «програми митрополита Володимира». Зокрема предметом дискусії стала доцільність діалогу УПЦ із представниками неканонічного православ’я. Навіщо вести такий діалог, вважають деякі ієрархи, якщо «ті, хто відділився, самі зробили свій вибір, пішовши в розкол із Церкви»?

Такий підхід є «партійною крайністю», протилежною «автокефальній», що передбачає штучне форсування проблеми статусу УПЦ. І ця — «ізоляціоністська» — крайність може загрожувати не менш негативними наслідками для Церкви, ніж «автокефалізм» — феномен, про небезпеку якого сьогодні говорять не тільки представники УПЦ, а й Вселенський Патріарх Варфоломій.

Програма відмови від діалогу (або як варіант — зведення його до формальної дипломатичної умовності) — це відмова від пастирської відповідальності за тих, хто заблукав, відмова брати приклад із Христа, який залишив свою отару, щоб врятувати заблукану вівцю. На цьому шляху УПЦ ризикує втратити вплив на суспільство, який вона має сьогодні. Ризикує з інституту всеукраїнського масштабу поступово зійти до статусу «регіональної Церкви».

Не можна забувати й про константинопольський чинник. Не секрет, що неканонічне православ’я перебуває сьогодні не тільки в діалозі з УПЦ, а й (через неофіційне посередництво Української держави) у діалозі з Константинополем. Якщо ж в УПЦ візьмуть гору ізоляціоністські тенденції і діалог УПЦ з неканонічними церковними групами буде фактично скасований, то Другий Рим виявиться безальтернативним центром тяжіння для автокефального руху, а на базі УАПЦ і частини УПЦ КП в Україні може бути створена юрисдикція Константинопольського Патріархату. Не можна виключати й того, що до цієї юрисдикції приєднається частина УПЦ. Таким чином, несподівано для наших «ревнителів церковної єдності», їхня діяльність може призвести до протилежного ефекту: створення й утвердження в Україні нової церковної юрисдикції під омофором Вселенського Патріарха.