Криму — мир?

Світоглядне відчуження Криму від України відбувалося давно й поступово. І більшість з нас, українських патріотів, вочевидь, були проти того, щоб "загравати" з незручним регіоном, де повсідалися, на перший погляд, радянські відставники й російські шовіністи. А насправді регіону треба було дати більше повноважень. Більше уваги. Не віриться, що ми втратили Крим, який "повівся" на "клітку з нержавійки", запропоновану чужою державою.

У кожного з нас гостро болить серце за долю кримчан, які не зрадили України. Маємо надію, що Крим повернеться до нас цілим і неушкодженим. Тепер ми усвідомлюємо, що основним багатством Криму були не море і не гори, а саме дух і переконання жителів. Тож, укотре розпочавши розбудову України, чекаємо на їх "курортне оздоровлення"…

Крим напередодні вступу до складу чужої країни

Соціально-психологічні особливості населення Криму - тема ґрунтовного наукового аналізу, який допоможе визначити напрями ще реальної державної політики щодо регіону.

Наш співрозмовник - доктор психологічних наук, професор, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим Васютинський.

- Вадиме Олександровичу, нещодавно Центр Разумкова досліджував громадську думку українців з приводу ставлення до становища Криму у складі України. Вважають, що Крим повинен залишатися у складі України з нинішніми повноваженнями -45,7% громадян, з розширеними - 29,8, зі звуженими до рівня решти областей - 8,7%. Крим повинен бути відокремленим від України - вважають 6,4% респондентів (причому 29,5% - на Півдні). Байдужими ця проблема залишила 1,9% респондентів, вагалися з відповіддю -7,5%.

Показово, що 18,6% українських громадян вважають протиріччя, наявні між Західним і Східним регіонами України такими, що дають підстави або для відокремлення цих регіонів і створення своїх власних держав, або для приєднання до складу інших держав. Невже п'ята частина населення ладна так легко розбазарювати свою вітчизну?

- Мене це не дивує. Ми проводимо своє дослідження з 1994 року, і серед його пунктів є ставлення до незалежності (це корелює з питанням відокремлення українських територій на користь інших держав), до російської мови як державної, до федералізації, - тобто ті, що відображають тенденції, які можна назвати антиукраїнськими. І їх насправді поділяють 15–20% громадян. До речі,у період Майдану 2004 року і теперішнього Євромайдану ці цифри зменшилися. За незалежність України стабільно висловлюються близько 60–65% громадян, 15–20% - проти і стільки ж не можуть визначитися. Нині підтримка незалежності загалом зросла до 70%, і частка противників усього українського зменшилася. Але водночас відбулася поляризація: ці позиції загострилися. Якщо у 2004 році Україна поділилася приблизно на дві половини - "помаранчеву" і "синьо-білу", то тепер аналогічний поділ посунувся на Південний Схід, де сутички відбувалися в різних пропорціях. Потім ця хвиля докотилася й до Криму.

Якби не пряме вторгнення Росії, що би ми мали в Криму? Потужні виступи за розширення повноважень, запровадження російської мови як другої державної або офіційної, але в складі України. Проте Росія все переінакшила і змінила хід українсько-кримської історії. Проукраїнські тенденції в Кри-му програли. Загалом же в Криму були і є люди з дуже різними поглядами, навіть такі, яким однаково, що буде з їхньою батьківщиною. І вони також мають право на свою позицію.

- Проаналізуймо майбутні стосунки кримчан із "братнім" російським народом. За даними російського "Левада-центру", 88% росіян виступають за приєднання Криму до Росії, пояснюючи цю нагальність насамперед необхідністю захистити російське населення, яке постійно наражається на небезпеку з боку радикальних українських націоналістів (62%). Далі - відновленням історичної справедливості (38%), а також поверненням Росії традиційної імперської ролі (79%). Більше того, 67% росіян вважають: якщо на референдумах в інших регіонах країни переважна більшість їхнього населення проголосує за вихід зі складу України, то Росія повинна прийняти ці регіони до свого складу. І тільки 8% росіян вважають, що приєднання Криму Росією - це анексія.

На думку 17% росіян, загарбання Криму не викликає в українців негативних почуттів до Росії. 25% вважають, що подібні почуття мають місце, але не переходять у ненависть до Росії та її керівництва. 18% переконані, що ненависть до російського керівництва є, але не до Росії загалом. Ненависть до Росії загалом зауважили 24% росіян. Не висловили певної думки 17%.

Серед наслідків для України приєднання Криму до Росії 28% росіян зауважили стабілізацію політичної ситуації у країні, примирення із цією втратою. 26% - ослаблення прихильників Майдану, 14 - консолідацію українського суспільства проти Росії, 7 - консолідацію українського суспільства в намірі об'єднатися з Росією в одну державу, і 26% не дали відповіді.

До речі, напруженими вважають стосунки з Україною 43% росіян і ворожими -12%.

- Це для сучасного російського суспільства цілком адекватна оцінка. 80% громадян Росії підтримують воєнне вторгнення в Україну. Якби воєнні дії супроводжувалися численними жертвами, то на якийсь час ця підтримка могла б зрости, далі вона б знизилася, але неістотно.

Велика частина наших громадян і досі плекає ілюзію про братерську дружбу двох народів, тоді як з боку росіян така "дружба" є оформленням їхнього імперського комплексу. Тому для них дуже болісною була б відмова від позиції "старшого брата". І приєднання Криму справді є торжеством. Мало того, більшість росіян щиро дивується, чому українці не радіють разом із ними.

Росіяни аж ніяк не вважають себе агресивними. На їхню думку, Росія ніколи ні з ким не воювала - лише захищалася або надавала братню допомогу, несла визволення, власне, жертвувала собою в ім'я інших народів. На цьому побудована російська ідеологія. Для росіян велич їхньої країни полягає в тому, що вона має "місію", якою повинна ощасливити всіх сущих.

Коли говорити про використання росіянами різних джерел інформації, то насамперед треба зазначити, що проукраїнської інформації в Росії майже немає. Часто кажуть, що росіяни "зомбовані". Це і так, і не так: вони й справді обмежені впливом однобічної й однозначної інформації, але, з іншого боку, вони добровільно обирають такий спосіб інформування. Адже 70% росіян вважають, що задля державних інтересів можна погодитися з тим, щоб у ЗМІ спотворювали інформацію, а 55% - щоб узагалі давали пряму дезінформацію! Чути й бачити правду вони не хочуть, а потребу споживати дезінформацію реалізують досхочу. Зрештою, можемо вести мову про подібне протистояння і в Україні - західняки і східняки теж закидають одне одному "зомбованість".

Тільки 36% росіян відчувають небезпеку кровопролиття у зв'язку з Кримом, адже поки справжня війна не почалася, переважна більшість їх уявляє ці події, як у кіно: вдячні українці мають вийти з хлібом-сіллю назустріч росіянам-визволителям. Вони справді думають, що їхні "одноплемінники" потерпають тут від утисків і наражаються на загибель.

Росіяни панічно бояться українських націоналістів, бандерівців, забуваючи, що свої націоналісти є в кожній країні, у тому числі й у Росії. "Свобода" на виборах набрала 10% голосів, що становить приблизно середній європейський рівень для крайніх "правих". Навіть у Галичині - найбільш "бандерівському" краї - лише третину голосів. Схоже на те, що свою місію протиставлення Партії регіонів "Свобода" вже виконала, і на майбутніх президентських виборах Тягнибок не набере цих 10%, оскільки суспільна потреба в "правих" при владі вочевидь зменшилася.

"Крим опинився у стані непотрібності Україні"

- У 2008 році ви провели одне з найбільших в Україні соціологічних опитувань серед населення Криму і Севастополя - з участю трьох тисяч респондентів. Як тенденції, що визначилися тоді, позначилися на сьогоденні?

- Велика помилка київської влади щодо Криму полягала в тому, що вона не приділяла йому належної уваги. Не тільки економічної, а й психологічної. Крим ігнорували, зокрема, в тому розумінні, що це специфічний регіон, це не Одещина і не Донеччина. Він інакший хоча б тому, що в Криму російськомовне населення - це здебільшого не обрусілі українці, а етнічні росіяни. Влада не зважала й на реальні потреби та очікування етнічних українців. На сьогодні в Криму було сім українських шкіл - і це на два з половиною мільйони населення! А особливо неадекватною була політика щодо кримських татар, які виявилися єдиною реально проукраїнською силою. Українська влада їх не підтримувала, бо їй це було нецікаво. Тоді як кримськотатарська карта мала би бути дуже вигідною для Києва, її розігрування було б корисним для приведення до адекватного стану російського населення Криму, яке наполягало на своїй винятковості. А сьогодні пізно дорікати кримським татарам за те, що вони не стали більшими патріотами України, ніж самі українці.

Для нас влада Ющенка і влада Януковича дуже сильно різнилися, а для більшості кримчан це була просто київська влада, яка їх не любить, не розуміє, використовує і не більше. Я розумію образу кримчан на київську владу, з якою вони асоціюють Україну, - їх лякали розмовами про українізацію і бандерівців. Проте українізації насправді не відбулося, а татари залишилися сам-на-сам зі своїми проблемами і без підтримки. І, врешті-решт, Крим опинився в стані непотрібності Україні.

Я не хочу сказати, що тільки Україна в усьому винна, а кримчани - святі: серед них завжди були поширені антиукраїнські настрої, часто зневажливе й навіть вороже ставлення до всього українського, а тепер ці тенденції ще й посилилися. Проте сказати, що все там було антиукраїнським, не можна. Молодь, яка виросла вже в незалежній Україні, із більшою пошаною ставиться до української державності, як це блискуче показали курсанти і студенти. Можна було покладатися й на етнічно українське населення, особливо в північних регіонах Криму. Але позиція української влади виявилася безпорадною, і не тільки в питанні адекватного реагування на вторгнення. Те, що населення не виявило масової підтримки Україні, - доконаний соціально-психологічний факт.

Наша влада традиційно вкрай мало або зовсім не зважає на психологічні потреби жителів усіх регіонів. Практично всюди люди скаржаться, що не потрібні владі, кинуті напризволяще. Тільки в період піднесень на кшталт Майдану, коли в самих громадянах прокидається відчуття причетності до державних справ, притлумлюються ці настрої непотрібності й нереалізованості.

Під час опитування кримчани, відповідаючи на запитання "Чого вам найбільше бракує в житті?", на перше місце поставили матеріальний добробут (63%), за ним - порядок і стабільність (45,9%). Стабільність - це ніби застій, але коли люди живуть у стані постійного недотримання законності, коли дерибанять землю, у них неминуче прокидається туга за "сильною рукою", і виникає "образ Путіна", який прийде в Крим і наведе порядок. Упевненість у майбутньому посіла третє місце (43,2%), потреба в чесній владі - четверте (38,4%). Аж на шостому місці опинилася потреба єдності з Росією - 23% (зауважте, не 50 і не 80%). Лише 18% потребували захисту російської мови. Отже, не можна сказати, що проросійські настрої були такими вже тріумфальними. І Україна могла би дати собі із цим раду, якби влада весь цей час діяла компетентно. За минулі роки такі пропорції принципово не змінилися, а позаяк на всій території України посилилися проукраїнські тенденції, то, напевно, зросли вони й у Криму. І якби не інтервенція Росії, нічого драматичного з Кримом не відбулося б. Безумовно, регіону треба було дати більше повноважень, три офіційні мови, чіткі правила вживання кожної з них, а не просто проголосити українську мову державною, "а все остальное - на русском".

Ідентичність кримчан ми оцінювали за відповідями на запитання: "Ким ви почуваєтеся насамперед?". Жителями Криму або Севастополя почувалися 49% респондентів. Просто нормальною людиною - 29%, росіянином ("русским") - 27, російськомовним жителем України - 20%. Як бачимо, російськість виявилася важливою, але не домінантною. Радянська ідентичність у кримчан майже відпала, її назвали всього 5% опитаних. Домінувала регіональна, загальнолюдська і навіть проукраїнська ідентичність - і на це цілком можна було спиратися, проводячи відповідну державну політику.

Найцікавішим на сьогодні виявилося запитання: "Яке політичне майбутнє Криму ви вважаєте найбільш доцільним?". За республіку в складі Росії висловилися 47,6% респондентів, за багатонаціональну республіку в складі України - 30,5, за кримськотатарську республіку в складі України - 4,2, за область у складі України - 8,8, за незалежну багатонаціональну державу - 7,9, за незалежну кримськотатарську державу - 0,9%. Сукупно три варіанти перебування в Україні склали 43,5%, а різниця на користь Росії - 4,1%.

Отже, у Криму переважала проросійська позиція. І якби референдум було проведено тоді або навіть сьогодні, але у спокійній обстановці, не під дулами автоматів, без присутності іноземних військових, то перемогла б ідея перебування Криму у складі Росії. Але вона не перемогла б із результатом 97%. Це було б співвідношення, близьке до 50 на 50 із невеликою перевагою на користь Росії. І з цим можна було б співіснувати і працювати. Тому результати "референдуму" мене не здивували: ішли голосувати майже виключно адепти проросійської ідеї. Але 83% явки - це фальсифікація: немає в Криму такої переваги проросійських настроїв!

До речі, коли б аналогічний референдум провести у Донбасі, то, безперечно, переміг би вибір на користь України.

Запитання "Які мови мають бути державними в Україні?" виявило серед кримчан цікавий феномен. За українську і російську мови по всій країні висловилися 79,1% кримчан. Схожа позиція й більшості російськомовних громадян - не тільки в Криму. Чому для них так важливо, щоб російська мова була державною і на Заході, де абсолютну більшість становлять україномовні? Чому їм замало того, щоб російська мова була другою державною або офіційною в Донецьку, Харкові, Одесі, де справді велика частка носіїв російської мови? Це такий собі психологічний феномен, бо йдеться про ідентифікацію з перевагою, яка асоціюється з російськомовністю. Велика частина російськомовних не хоче і не може позбутися цих стереотипів.

Щодо мов, які мали б бути державними в Криму, відповіді розподілилися таким чином: за російську і українську мови висловилися 40,9%, за російську, українську і кримськотатарську - 25,5, лише за російську - 28,4, за російську і кримськотатарську - 1,8, лише за українську - 2, за українську і кримськотатарську - 0,8, лише за кримськотатарську - 0,2%. Виходить, що більшість кримчан не була проти української мови. А кримські татари зовсім не підтримали ідеї державного статусу тільки своєї мови.

Тоді ж із висловом "раз уже нікуди не подітися від України, то нехай хоча б залишать у Криму російську мову" погодилися 79,8% опитаних. Отже, українська держава мала б піти на певний політико-психологічний компроміс, а не ігнорувати прагнення більшості кримчан мати російську мову в захищеному статусі, як і мовно-культурні потреби кримських татар.

Половина російськомовних громадян України - за субінтеграцію з державою

- Чому кримчани так тяжіють до російськомовної ідентичності?

- Вона дає їм відчуття причетності до "великого" - великої нації, великої культури, великої місії, що видається дуже потрібним та ефективним. Людина, усвідомлюючи свою смертність і недосконалість, прагне прилучитися до чогось великого, вічного. А належність до "русского мира" дає багатьом ілюзію вищої якості їхньої свідомості й ментальності. Попри величезні трансформації суспільства у нас досі відчувається перевага російськомовних громадян над україномовними. Україномовні частіше бувають непрестижного сільського походження, загалом вони менш освічені і менш заможні (що показують дані переписів та опитувань). Їхня культура тяжіє до фольклорно-етнографічних змістів. Натомість піднесено-елітарна культура досі є або сприймається як переважно російськомовна. Тому російськомовна особа має суто психологічні, суб'єктивні підстави почуватися кращою, а не гіршою.

Русифікація триває і далі, і сьогодні вона полягає в тому, що мільйонам людей здається, що розмовляти російською зручніше, інтелігентніше й сучасніше, ніж українською мовою. Протягом кількох поколінь у багатьох українців відбувалася внутрішня відмова від своєї української ідентичності на користь російської: українська пригнічувалася, витіснялася як непотрібна й неповноцінна. Це вже питання глибинної психології. І виходить так, що в багатьох сім'ях кілька поколінь намагалися позбутися своєї українськості, а сьогодні їм потрібно поновлювати в собі те, що вони привчилися не любити. А це психологічно дуже складний процес.

Сьогодні ми спостерігаємо масовий російськомовний український патріотизм - явище позитивне, але водночас проблемне. Адже коли ми утвердимося як незалежні від Росії - не лише політично та економічно, а й психологічно, то неминуче постане запитання: яка мова має домінувати, україномовною чи російськомовною повинна бути Україна? Цілком гармонійне співіснування двох мов - це певна ілюзія, тимчасовий стан. Зрештою має перемогти одна мова. І це має бути вибором як кожної людини, так і суспільства загалом. А проблема, зокрема, в тому, що русифікація, яка триває і досі, призводить до того, що кожне наступне покоління виявляється дедалі більш російськомовним. Отже, мине кількадесят років, більшість україномовних відійде, а натомість підросте переважно російськомовне населення - чи є це ідеалом незалежної України?

- Звідки походять сепаратистські настрої кримчан?

- Сепаратистські настрої є в багатьох регіонах і, як правило, вони корелюють з етнічним складом і мовою. Найбільш поширений сепаратизм серед російськомовного населення різних областей Півдня і Сходу, але такі настрої там набагато слабкіші, ніж у Криму, бо більшість населення - етнічні українці, які перейшли на російську мову. Натомість у Криму більшість становлять етнічні росіяни.

В одному з наших досліджень ми виявили, що найпоширеніша позиція серед російськомовних громадян щодо України як держави - це так звана субінтеграція, що означає прагнення зберегти свій усталений спосіб життя, російськомовне і російськокультурне середовище на рівні свого регіону: нехай собі Україна робить, що хоче, тільки нас не чіпайте. Таку позицію поділяє приблизно половина російськомовних жителів України. А особливо сильна вона в Криму. Звичайно, це прояв антиукраїнської постави "ми не зовсім ваші", яка притаманна великій частині кримчан. І якби не втручання Росії, вона залишилася б на рівні прагнення до розширення своєї автономії. А в теперішніх умовах для багатьох привабливішим виявився перехід до складу Росії, де питання українізації знімається.

Кримчани думають про себе не як про сепаратистів, а як про патріотів Криму. А Україна впродовж усієї історії незалежності марнувала можливості поступово зробити населення Криму лояльним до Української держави. Усупереч такому "марнуванню" велика частина кримчан стала-таки лояльною. Але, на жаль, цей процес не набув більшого поширення, а тепер його й поготів перервано - або надовго, або назавжди.

- Назавжди відірвати від себе Крим не хочеться.

- Гадаю, найближчим часом Криму в складі України не буде. Якщо Крим має шанси повернутися до України, то тільки в результаті дуже великої кризи російської держави - економічного занепаду, політичного розпаду. Тільки на такому тлі Крим, можливо, повернеться до складу України, а можливо, дістане якийсь інакший статус. Але те, що на найближчий час ми його втратили, - це безсумнівно. Як і те, що ламаються людські долі. Історичні події, на жаль, завжди обертаються людськими драмами і трагедіями…

"Люди по-різному бачать проекти України,
яку ми маємо будувати"

Настрої жителів Криму на тлі відсутності політики консолідації українського соціуму аналізує кандидат психологічних наук, завідувач лабораторії соціально-політичних технологій Інституту соціальних і політичних досліджень НАПН України Павло Фролов. Відразу після кримського референдуму вчений провів експрес-опитування 50 жителів півострова у соціальних мережах.

- Гасло "Чемодан-вокзал- Россия" спрацювало. Крим відділяється від материкової України. За великим рахунком, ніхто і не працював на консолідацію, на суспільний діалог з населенням настільки складного регіону. Коли відбувся перший Майдан, ще було не пізно переламати ситуацію, але політика конфронтації продовжувалася, використовувалася як передвиборна технологія, щоб залякати східний електорат.

Результати референдуму в Криму, незважаючи на явні фальсифікації, в цілому точно відбивають настрої на півострові. За усередненими суб'єктивними відчуттями опитаних кримчан, за "возз'єднання" із сусідньою державою проголосували понад 70% жителів. Святкова ейфорія від нашвидкуруч укладеного "шлюбу" не минула й досі. "Шлюбний контракт" між молодятами навмисно укладали дуже швидко - щоб не було можливостей провести будь-яку інформаційно-роз'яснювальну кампанію про наслідки приєднання Криму до Росії. І вибір кримчани робили виключно на емоційному рівні. "Марш Мендельсона" вже відлунав, але "медовий місяць" триватиме, і сподіватися на швидку зміну настроїв кримчан не варто. Я досить скептично ставлюся до сподівань тих, хто вважає, що проблеми і труднощі, пов'язані з новим статусом півострова, досить швидко "протверезять" кримчан. Адже їхнє почуття патріотизму не менше, ніж, скажімо, у жителів Західної України. І завдяки йому вони можуть терпіти різні негаразди і щиро підтримувати політику, яку провадитиме російська влада. Тому проблема Криму не має, на мій погляд, швидкого розв'язання, тим більше силовими методами.

- Основною тезою кримчан, з якими ви спілкувалися і яких опитували, була: "У нас усе буде добре, за нас не переживайте". Тут більше ілюзорної надії чи реальне підґрунтя?

- Зважаючи на те, що Крим дуже тісно пов'язаний з Україною численними зв'язками - тут і вода, і електроенергія, і фінанси, і курортний сезон, - абсолютна більшість прихильників відокремлення переконана, що всі проблеми вирішаться, і все буде тільки на краще. Такі сподівання сприймаються як незаперечне свідчення того, що емоції взяли гору над розумом, але із часом люди отямляться. Справді, люди починають переосмислювати ситуацію, коли потрапляють у конкретні життєві обставини. Але це відбувається поступово. При цьому не варто робити ставку на те, що в разі погіршення життєвих обставин значна частина людей автоматично переконається у фатальній помилковості зробленого вибору. Чому? Хоча б тому, що визнавати власні помилки неприємно. Психологічно це досить складно. Набагато легше й простіше перекласти відповідальність на когось або щось. Тому в разі виникнення певних труднощів чималу їх частину із досить високою ймовірністю пояснять впливом зовнішніх обставин, умов і тих, хто ці умови створює. І цілком зрозуміло, що відповідальність за проблеми й негативні наслідки відокремлення від України, скоріше за все, покладатимуть на колишню, а не нову батьківщину.

- А які, на вашу думку, інші психологічні чинники відчуження Криму від України?

- Чимало причин самоочевидні: у Криму багато людей, які досить неоднозначно налаштовані стосовно того, що відбувалося в Україні упродовж її незалежності. Прийняти нову Україну не могли не завадити засвоєні протягом життя цінності, особливості менталітету, притаманні передусім людям пенсійного віку. При цьому не можна не зважати на те, що серед них чимало відставників, військових пенсіонерів. Колишні радянські військові є й серед кримських татар. Останнє певною мірою пояснює відсутність задекларованої Меджлісом єдності серед кримських татар щодо референдуму та нової кримської влади. Серед них є ті, хто брав участь у референдумі і голосував за Росію.

Мабуть, один з найцікавіших психологічних феноменів - заперечення того, що майже для всіх є самоочевидним. Ідеться про присутність у Криму російських військ. Під час опитування кримчан і спілкування з ними траплялися такі, хто заперечував наявність у Криму російських військових. На їхню думку, сюжети про це в ЗМІ - брехня, а так звані зелені чоловічки зі зброєю - приватні охоронні структури. Як бачимо, різниця в інтерпретації однієї й тієї ж реальності може бути фантастичною! На цьому тлі не дивує, що кримчани не вважають легітимним наш нинішній уряд і переконані в легітимності власного. І це при тому, що більшість кримчан непогано поінформовані про те, хто прийшов до влади на півострові: як кримінальні авторитети ці люди були відомі загалу ще з 1990-х років. Але тут спрацьовує феномен: "Це бандит, але це "свій" бандит".

Велику роль в утвердженні прагнення жителів півострова відокремитися відіграли й події на Майдані. Не секрет, що ставлення до Майдану, за даними соціологічних опитувань, фактично розкололо Україну. Я свого часу вчився в Ялті, і в Криму в мене чимало однокашників, з якими я досі спілкуюся. Мав змогу поспілкуватися й з учасниками опитування. Разом вийшло щось на кшталт своєрідної фокус-групи, завдяки якій є можливість у першому наближенні побачити Майдан їхніми очима.

Теза про Майдан як інститут громадянського суспільства у кримчан викликає, м'яко кажучи, певний сарказм. Той факт, що Майдан вивів політиків з телевізійного задзеркалля, примусив їх спілкуватися з великими масами наживо, практично не згадувався. Натомість доволі часто лунали запитання: "Якою мірою та кількість людей, яка збиралася на майданах, репрезентує всю Україну?", "Наскільки легітимними, цивілізованими й сучасними є процедури ухвалення рішень на Майдані?". На їхню думку, ці рішення ухвалюють таємні "ляльководи", а отже, вони ще більш кулуарні, ніж ті, що ухвалюють у Верховній Раді. Не вірили мої співрозмовники й у те, що Майдан виник стихійно і є результатом самоорганізації його учасників. А от у "теорію змови" події на Майдані вкладалися цілком природно. І все це не могло не викликати скепсису і настороженості.

Якщо симпатики Майдану уявляли його повстанням, що спалахнуло в одному з бараків концтабору, на який Україну перетворив режим Януковича, і вважали, що Майдан необхідно поширити на всю країну, то його противники (у тому числі й з Криму) бачили у майданівцях дикунів, озброєних бандитів, які виривають бруківку, палять Київ і беркутівців, що чесно виконували свій обов'язок - наводили порядок у столиці. Обрані Майданом форми боротьби за свободу не вкладалися в уявлення про цивілізованість, руйнували відчуття порядку і стабільності, породжували страх і невпевненість. У результаті в багатьох виникало цілком закономірне запитання: навіщо нам така демократія? І водночас - прагнення зберегти стабільність, спокій, звичний спосіб життя та бажання відокремитися від України, де, на їхню думку, відбувається "невідомо що".

Безумовно, відіграла свою роль у відокремленні Криму й проблема українізації. Точніше, її надзвичайно стрімка гіперболізація у свідомості кримчан упродовж кількох останніх місяців. Адже жодних підстав вважати, що від приходу до влади Януковича відбувалася насильницька українізація Криму, немає. Але впродовж подій, які відбувалися на Майдані, більшість кримчан сприйняли їх так, що їм загрожує насильницька українізація, а їхнім правам (і не тільки мовним) - реальна небезпека. Неабияку роль у тому відіграли "картинки з Майдану" на кшталт "хто не скаче, той москаль", а також перші рішення нової київської влади. Дражливість "картинок", посилена вибірковістю сприйняття, зумовили емоційні висновки на кшталт: "нам не потрібен "Правий сектор", який приїде "поїздом дружби" і почне наводити у Криму свій порядок".

І насамкінець останній, але дуже істотний, глибинний чинник - соціальна ідентичність. Під час експрес-опитування, проведеного мною відразу після референдуму, респонденти відповідали на запитання: "Ким ви себе відчуваєте насамперед?". І хоча число опитаних не дає підстав стверджувати, що вони репрезентують жителів усього Криму, а порівнювати отримані результати не завжди можна, оскільки пропоновані для вибору альтернативи дещо різняться, певні тенденції все ж таки окреслюються. Зокрема, можна стверджувати, що серед опитаних і в 2008-му, і у 2014-му році найбільше тих, хто почувався жителем Криму або якогось конкретного міста, селища, району, - 49 і 42% відповідно. Росіянами в 2008 році почувалися 27%, громадянами Росії нині - 18%. Російськомовними жителями України - 20%, українцями, громадянами України - 15%. Чисельність осіб із радянською ідентичністю залишилася фактично незмінною - 5 і 6%. Ці дані наводять на думку, що ідентичність кримчан, як і слід було очікувати, за великим рахунком, змін не зазнала. А той факт, що навіть після референдуму більшість кримчан не почуваються громадянами Росії, є хорошою новиною для України. Звичайно, отримання російських паспортів ставить перед людьми багато практичних запитань, і проблема формування ідентичності найближчим часом скоріш за все загостриться.

- На вашу думку, ми втратили Крим?

- У найближчій перспективі він точно не повернеться в Україну. І навряд чи в цей період такі можливості з'являться. Вихід Криму можна було би не допустити лише в перші години, коли "невідомі" люди зі зброєю захопили будинок Ради міністрів. Але ж влада була зайнята розподілом портфелів. Багатьох проблем можна було б уникнути, надавши регіону більше повноважень, адже кримчани завжди були переконані: "Ми краще розуміємо свої проблеми. Дозвольте нам самим їх вирішувати, не лізьте до нас зі своїми порадами". Словом, якби, якби, якби… Сьогодні фактом є те, що Україна Крим втратила. А в довготривалій перспективі усе залежатиме від того, де буде вищий рівень життя, де краще працюватиме економіка і де більшою мірою забезпечуватимуться права людини.

- Чи має неконсолідоване суспільство виразну тенденцію розбитися на регіональні "друзки"? І чи "світить" нам справжній світоглядний розкол?

- У нашому суспільстві справді є проблеми з консолідацією. У різних регіонах свій погляд на історію, свої герої, люди по-різному бачать проекти України, яку ми маємо будувати, тощо. І все ж таки того, що жителів України об'єднує, набагато більше. Оскільки говоримо про Крим, почну з нього. Згідно з результатами всеукраїнського репрезентативного опитування, проведеного нашим інститутом 15-21 березня, 71% громадян України засуджує присутність збройних сил Російської Федерації на території АР Крим. Переважна більшість опитаних (63,4%) переконана - того, що об'єднує українців, значно більше, ніж того, що роз'єднує. Тих, хто вважає, що Україна занадто різна і в одній державі нам не ужитися, набагато менше - 16,2%. Отже, точки консолідації є, і їх кількість треба примножувати.

Досвід знаходження "точок дотику" існує, його тільки треба поширювати. По-перше, повинні домовлятися лідери. По-друге, представники протилежних за поглядами спільнот мають вести публічний діалог. Причому такі обговорення повинні відбуватися не постфактум, коли конфлікт уже стався, а організовуватися заздалегідь. Адже не треба бути пророком, аби передректи, що ще однією "гарячою точкою" може стати 9 травня. ЗМІ повинні бути тим майданчиком, де прихильники різних сил обговорюватимуть, як має пройти цей день, щоб не провокувати міжнародних скандалів і далі не колоти України. Зберегти єдність країни за допомогою лише адміністративно-каральних методів неможливо. У розв'язанні проблем національної безпеки країни, збереження її територіальної цілісності своє слово мають сказати і система освіти, і соціальна психологія. Адже значення соціально-психологічних чинників і у втраті Криму, і в інших подіях, які відбуваються в країні останнім часом, важко заперечити.

Пошук і зміцнення точок консолідації необхідно максимально прискорити. Адже попри те, що у ЗМІ мусується теза про перемогу революції, суспільні настрої не вирізняються особливим оптимізмом і впевненістю. Ключовими словами для визначення ситуації, в якій перебуває країна, є "розбрат", "конфлікт", "невизначеність". Оптимізму додає хіба те, що порівняння результатів березневого опитування нашого інституту з даними Центру Разумкова за грудень 2013 року свідчить про зменшення кількості тих, хто вважає, що події в країні розвиваються в хибному напрямі.