Кримські канікули

Не знаю, як для вас, але для мене Крим починається з поїзда «Київ—Сімферо­поль». Хоч як це сумно, з радян­ських часів тут мало що змінилося: та ж таки сіра білизна, задуха, чай у металевих підстаканниках, брудні санвузли, прокурені тамбури. От тільки ціни на квитки відтоді зросли добряче.

У Джанкої та Мелітополі зграйки місцевих жителів гасають від вагона до вагона, настійно пропонуючи сушені бички, кримську цибулю, персики, помідори, ікру червону й чорну сумнівного виробництва. «Купіть, купіть! Що вам, шкода?» — умовляє хлопчина років тринадцяти. Циганки — «люди не місцеві» — миттю оцінюють професійним поглядом довірливих пасажирів, підходять упритул, заглядаючи в очі, вкрадливим голосом одразу пророкують: «Ой, молода вродлива, буде тобі щастя!». Якщо «молода вродлива» не реагує, швидко переключаються на інший об’єкт, устигаючи на прощання просичати щось недобре.

Тільки-но поїзд рушив, народ вивалив на столик їстівні припаси, й повітря, якого й так мало, наповнилося запахами котлет, курки, консервів, огірків... Традиційні напої — горілка, пиво в асортименті — без цього ніяк. Особли­во мені «пощастило» з попутниками — молода пара і мама з дівчинкою років чотирьох. Через купе розташувалася матусина подруга з такою ж дівчинкою. Таким чином, у нашому купе гніздилися п’ятеро дорослих і двоє дітей. Але яких! Дівчатка-Мауглі, так подумки я охрестила їх на п’ятій хвилині нашого спільного перебування в закритому просторі. Дів­чиська постійно сварилися, верещали, грюкали дверима, стукали в стінку сусідам. Особливо задоволені вони були, коли, впираючись ногами у верхню полицю, розгойдували її і з гуркотом опускали, при цьо­му краєм ока спостерігали за реакцією дорослих. Матусі, озброївшись пивними пляшками, час від часу бігали в тамбур на перекур. Повертаючись, голосно картали своїх невга­мовних чад: «Машо, Настю, тихіше! Не бачите, люди відпочивають!?». — «Мамо, я хочу каки!» — заверещала не своїм голосом дитинка. Матуся, покопирсавшись у баулах, витягла гор­щик, поставила посередині купе й наказала: «Сідай!». Раптом заспівав мобільний голосом Діми Білана: «Я точно знаю — невозможное возможно». «Тато дзвонить! Ма­шо, поговори з татом!» — зажадала стомлена пивом і сон­цем матуся. «Не хочу, я його не люблю! Він поо-гаа-ний!», — горлала мала. «То так йому й скажи!» — наполягала розлючена мати...

Забившись на другу полицю, я терпляче чекала ранку, щоб кулею вилетіти з вагона. Ще раз переконалася, що сюжети для своїх монологів гумористи беруть із життя, з народу, з таких-от купе.

Сімферопольський вокзал, як зазвичай у сезон, кишить людьми: ті, що від’їжджають, прибувають, зустрічають, проводжають, кишенькові злодії, гастролери, таксисти, представники турфірм і пансіонатів із табличками «Відпочинок біля моря», «Житло під ключ». Розпечений асфальт, спека. Таксисти ловлять свою «здобич» просто з підніжки поїзда: «Алушта, Судак, Ялта — таксі недорого». Брешуть. Дорого. Рішуче оминаючи їх, мчу на маршрутку «Сімферополь—Судак». Тридцять гривень, півтори години — і я на місці.

У цьому курортному містечку я не вперше, тому ставлюся до нього вже не як турист, а скоріше як місцевий житель. Не розводитимуся про історичні місця й пам’ятки культури цього дуже красивого куточка Криму. Про це ви прочитаєте в будь-якому путівнику, я ж розповім про банальні, скоріше навіть побутові, речі, про які такі видання мовчать.

Біля входу до ресторану «Мюнхгаузен» зібралася юрба, захоплені глядачі знімали на камери виконавицю східних танців — гарну, граціозну дівчину. З її обличчя не сходила усмішка, рухи були плавні й вигадливі. «Принцеса Ханан», — оголосив у мікрофон оксамитний чоловічий голос. Далі цей же голос заспівав якусь невідому, дуже проникливу циганську пісню, чим змусив частину публіки не просто зупинитися, а присісти за столики. Є різні голоси, різні виконавці. У цьому відчувалися магнетизм, харизма, душа. І мені мимоволі подумалося: якщо співак у сотий раз виконує ту саму пісню, а люди забувають про те, що вони в ресторані, це і є справжній професіоналізм.

У «Роман-Коші» своя атмосфера. Там заправляє трійця зов­сім молодих музикантів. Хлопці беруть не професіоналізмом, а чарівністю й невимушеністю. У них усе попереду. Одна з відпочивальниць — пані, схожа на завуча середньої школи, так розчулилася, що схопила мікрофон і оголосила їм подяку.

Безперечно, таке визнання приємне. Хоча ми найчастіше не помічаємо людей, які намагаються створити нам умови для чудового відпочинку. Для них це тяжка щоденна праця. А хороша робота, як відомо, має добре оплачуватися.

Для тих же, хто не любить метушні й гамору нічного життя, раджу вирушити на Меганом. Там подалі від наметового містечка, розбитого дикунами, ще можна знайти місця, де в тиші чутно плескіт хвиль. Темне безкрає море, місячна стежка, чорне бездонне небо й зірки. Такі яскраві, що кортить дотягтися рукою.