Кримінальне насильство: на перехресті мистецтва і реальності

Проблему насильства ми звикли вивчати переважно на макрорівні, базуючись на статистиці. Мистецтво допомагає опуститися на мікрорівень, де існують конкретні люди. Це стосується й авторського кіно, яке є одним із інструментів аналізу соціальних явищ. Нинішнього року слідом за нагородженням «Оскаром» одного з фільмів, що зачіпає тему насильства («Відступників» Мартіна Скорсезе), сталася трагедія у Вірджинському університеті. Безумовно, Америка — інша країна. Та їх криміногенна і кримінальна складові так чи інакше зачіпають Україну, яка включена в процеси глобалізації. У цій частині самоізоляція неможлива, а інтерес до «чужих» проблем закономірний. Тим паче що мають відбутися вибори. Проблема протидії кримінальному насильству обов’язково звучатиме в політичних програмах. Які цілі ставитимуться? Можна, наприклад, проголосити завдання, які не можна вирішити методами демократичного суспільства. Проте вирішити їх без шкоди для цього суспільства тим, хто давав обіцянки, не вдасться. Потрібно шукати варіанти.

Від реальності до мистецтва

У 1924 році глава палермської мафії дон Кучча вимовив слова, які мали серйозні наслідки для Італії та США. Мафіозі зі щирим подивом запитав у Муссоліні, котрий був у нього в гостях, навіщо диктаторові стільки охорони, якщо той перебуває в товаристві дона. Дуче розлютився. Він від­новив на службі та відправив пре­фектом на Сицилію Чезаре Морі — відомого поліцейського, відправленого у відставку за переслідування фашистів. «Реабілітованому» дали надзвичайні повноваження і поставили завдання забезпечити єдиновладдя диктатора. Протягом короткого часу мафія в Італії припинила своє існування. Проте більшість її чле­нів були не притягнуті до кримінально-правової відповідальнос­ті, а депортовані до США. Там вони створили нове кримінальне співтовариство, від якого в місцевої влади донині болить голова. Втім, багато хто з мафіозі, ображених дуче, активно підтримали армію США під час окупації Сицилії в 1943 році та дістали можливість повернутися на батьківщину. Колишній порядок швидко відновили. Та повернімося до США. Тут мафія і пов’язана з нею проблема організованого кримінального насильства рівною мірою стала предметом інтересу не лише влади, а й кінематографістів. У 1972 році «Оскара» здобув «Хрещений батько», а в 1974-му — «Хрещений батько-2». У вже згаданих «Відступниках», які розвивають ідею загальної дволикості, насильство досліджується в контексті конфлікту держави та кримінального середовища. «Дволикі» практично всі, а не тільки основні персонажі — поліцейський-нелегал Костіган, який втерся в довіру до банди Френка Костелло, і поліцейський-перевертень Салліван, кот­рий перебуває на утриманні цього самого мафіозі. Останній, до речі, суміщає керівництво бандою і співробітництво з ФБР — організацією-конкурентом поліції Бостона, що полює за ним.

Книжкове слово передувало появі «Заводного апельсина». Він був знятий у 1971 році Стенлі Кубріком за книжкою Ентоні Берджеса. С.Юткевич назвав цей фільм «політичною кінопритчею». Слід сказати, народилася вона не на порожньому місці. У той час, коли «Заводний апельсин» побачив світло, у Великобританії (а дія відбувається там) проблема кримінального насильства мала підвищену актуальність. Утім, про все по порядку.

Боротьба з насильством: профілактика чи репресія?

У зв’язку з поставленим запитанням становить інтерес поділ численних актів насильства, продемонстрованих у «Відступниках», на санкціоновані та не санкціоновані державою. У результаті виявляється лише єдиний випадок законного застосування сили. Це спроба нелегала затримати перевертня. Вона завершилася загибеллю першого. У його особі держава в даній конкретній сутичці зазнала поразки від кримінального світу. Закон виявився безсилий. Адже зупинив перевертня, який почав саме перетворюватися на офіційно-героїчну особу, його колишній колега. Останній самочинно присвоїв собі право встановлювати винність і виконувати покарання. З правового погляду, здійснивши «відплату», він став в один ряд із перевертнем, а з морального? Коли справедливість тріумфує, це «добро». Водночас самосуд — «зло». У цьо­му контексті чим відрізняються дії зрадника від вчинку месника? Кожний глядач робить власний висновок. І в індивідуальних відповідях кожного потрібно шукати корені знайомих нам «дахувань», практики неофіційного-силового вирішення конфліктів і тому подібних явищ, поєднаних із проявами свого роду кримінального тероризму на професійній основі. По суті саме такою діяльністю і займається банда Костелло, за яким маячать тіні реального дона Куччі й вигаданого дона Корлео­не. Слід зауважити, що першого тоталітарний режим «нейтралізував» за кілька годин, а другого демократична держава захистила особистою недоторканністю і презумпцією невинності. На дона вони також поширюються. Ця очевидна істина має істотну політичну значущість. З огляду на неї соціуму насамперед потрібно відповісти на запитання про те, який пріоритет у боротьбі з насильницькою злочинністю (а може, і зі злочинністю в цілому) він вважає найдоцільнішим — профілактику кримінальних діянь чи кримінально-правової репресії? У даному разі мають на увазі насамперед профілактику, спрямовану на звуження можливості вчинення злочинів, підвищення соціального контролю за схильними до насильства членами суспільства.

Пояснювальний приклад, один із безлічі можливих. Апаратура відеонагляду, що встановлюється нині в громадських місцях деяких міст України, може бути інтегрована в систему, яка зберігає зображення осіб, котрі становлять інтерес для правоохоронних органів. Фантас­тика? Ні, за кордоном така практика існує. Який ефект у аспекті, що цікавить нас? Наряд патрульно-постової служби, який дістав повідомлення про перебування правопорушника у громадському місці, зможе встановити на місці стан, компанію та мету «виходу в люд» даної особи. Навряд чи після цього вона скоїть якесь правопорушення, коли, звичайно, не є психічно хворою.

Результати вибору першого варіанта: чимала частина злочинів залишатиметься нерозкритою, проте в правоохоронців стане набагато менше стимулів до зниження кримінальної напруженості методами, поєднаними з порушеннями прав громадян. Вибираючи другий варіант, ми погоджуємося зі створенням прямо протилежної ситуації. Водночас, коли йдеться про стратегію профілактики, слід розуміти під цим лише пріоритетність відповідної роботи, а не її проведення на шкоду всім іншим напрямам боротьби зі злочинністю. І взагалі будь-який обраний пріоритет доцільно реалізовувати в рамках окремого «правоохоронного» проекту, що випливає з передвиборної програми політичної сили-переможниці.

Є ще одна важлива обставина, яка стосується організації боротьби зі злочинністю в цілому. Науково-технічний прогрес постійно розширює можливості людини, зокрема зі встановлення та ідентифікації осіб, реконструкції подій. Безумовно, талановиті сищики будуть потрібні завжди. Людина еволюціонує дуже повільно, затято зберігаючи негативні схильності. М.Хрущов, який будував комунізм, сподівався особисто потиснути руку останньому злочинцеві. І що? Думаю, приблизно те саме, що й рівно шістдесят років тому в США. Тоді І.Валерстайн і К.Вайл провели опитування двох тисяч жителів Нью-Йорка. При цьому понад дев’яносто відсотків респондентів зізнавалися, що скоїли ті чи інші злочини, але не були викриті. Дослідження, згодом проведені за цією методикою іншими вченими, незмінно показували ті самі результати — відповіді 90—100% респондентів містили «визнання». Якщо застосувати ці висновки до нашої ситуації (навіть істотно звузивши вказані параметри), водночас зважаючи на демографічну кризу, що розвивається, і недолік трудового потенціалу, то прибічникам репресивної стратегії є над чим серйозно замислитися.

Від мистецтва до реальності: варіант «Відступники»

Цей варіант цікавий насамперед дослідженням особистості поліцейського-нелегала. Його психічні проблеми йдуть від важкого та бідного дитинства. Він агресивно прагне перескочити на більш високу соціальну сходинку, домогтися від інших визнання цінності свого «Я». Костіган — зухвала людина з загостреним відчуттям справедливості та конфліктним стереотипом поведінки. Його ворожість до оточуючих, слабкість самоконтролю, нестійкість до стресів, схильність до застосування сили у взаєминах з іншими людьми — класична характеристика людини, спроможної з особливою жорстокістю здійснити насильницький злочин. Сам нелегал це усвідомлює і сподівається на допомогу від професіонального психолога, на щастя, це передбачено його «легендою». А коли раптом ця сама особистість опиниться в інших обставинах, якої реакції на життєві труднощі від неї можна було очікувати? Наприклад, на те, що дівчина вибирає не його, а перевертня. Нагадаю, що саме така проблема виникла в одного зі студентів Вірджинського університету. Його психологічна характеристика, зважаючи на поширені ЗМІ дані, мало чим відрізняється від образу Костігана. Навіть не вдаючись у глибокий аналіз обставин цієї, уже реальної, трагедії, можна зробити низку значущих висновків.

По-перше, не спрацював механізм індивідуальної соціальної профілактики насильницьких злочинів. За логікою речей, він мав включитися, оскільки студент перебував у полі зору адміністрації університету як замкнена та агресивна особистість, котра до того ж зверталася у зв’язку з цим по психологічну допомогу. Причому студент робив це добровільно, отже, бажав уникнути «спалахів» власного насильства. Та чи міг уникнути — напевне відповісти неможливо.

Якщо до кінця минулого століття дедалі більше сумнівів з’являлося в правомірності розпочатого в 20-ті роки пошуку гена злочинності, то сьогодні можна порушувати питання про зворотний процес. Так, учені Інституту загальної генетики Російської академії наук повідомили, що агресивність конкретної людини може визначатися її генетикою. І на підтвердження наводять яскравий приклад. Йдеться про результати дослідження голландської сім’ї, в якій усі чоловіки вирізнялися агресивністю. Зрештою було встановлено спадкове захворювання, викликане мутацією в гені, який регулює роботу нервової системи. Носіями мутації є як чоловіки, так і жінки, проте хворіють лише чоловіки. Логічно зробити висновок про марність для такої людини сеансів психотерапії чи пенітенціарного впливу. Коли практична медицина зможе забезпечити виявлення і лікування таких захворювань? Утім, будь-яка відповідь не ставить під сумнів потребу індивідуальної соціальної профілактики насильства.

По-друге, укотре був підтверджений низький ККД механізму загальної соціальної профілактики насильницької злочинності за умов, які дозволяють купити вогнепальну зброю максимально широкому загалові громадян. Цікаві щодо цього результати проведеного в одному із селищ штату Вісконсін експерименту (тривав сім років): підвищення мінімальної ціни пістолета з 70 до 350 доларів спричинило те, що середній термін, протягом якого він потрапляв після продажу до рук поліції у зв’язку зі скоєнням злочину, збільшився з трьох місяців до п’яти з половиною років. І це при кількості населення селища в чотири тисячі чоловік. Як кажуть, коментарі зайві. Утім, можна додати, що об’єднання власників вогнепальної зброї є однією із найчисленніших громадських організацій США. Навряд чи воно дозволить прийти до влади політикам, які хочуть «роззброїти» населення.

По-третє, заходи поліції з припинення злочинних дій і недопущення зростання їх суспільно небезпечних наслідків мали характер, не адекватний до ситуації. Це очевидно навіть для тих, хто не знайомий з організацією правоохоронної діяльності. Оскільки злочини з застосуванням вогнепальної зброї явище не виняткове, у будь-якій країні порядок реагування поліції на такі факти стандартизований і докладно викладений в інструкціях. Це не творчий підхід до оперативної розробки Френка Костелло. Встановлений алгоритм дій допомагає особі, яка приймає рішення, мінімізувати загрозу та максимально ефективно знешкодити злочинця. Озброєному ж студентові дозволили безконтрольно переміщатися університетською територією, та ще й не евакуювали інших людей. От коли задумаєшся, чи спроможна децентралізована поліцейська система (якщо в даному разі взагалі можна казати про систему) забезпечити належне виконання правоохоронцями завдань, покладених на них суспільством.

Скорсезе у «Відступниках» демонструє не лише зрозумілу й природну жорсткість протистоян­ня поліції та злочинців, а й девальвацію цінності нормальних стосунків усередині самої поліції. Так, керуючись лише підозрами та не контролюючи власні емоції, капітан Евербі б’є свого колегу з ФБР (організація-конкурент у «грі» із мафіозі), а сержант Діг­ган — колегу-перевертня. Як ці люди ставитимуться до своїх спів­громадян, якщо виявляють нетерпимість у своєму середовищі? А от як: відповідно до статистики, у США поліція щорічно реєструє близько 20 тисяч випадків порушення прав людини, «паліт­ра» найширша — від убивств затриманих до тривіальних проявів жорстокості. Змінити ж ситуацію на краще за умов зазначеної вище децентралізації дуже важко. По­вер­німося до фільму. Той самий Евербі потурає Саллівану в притягненні невинного, хай той і має кримінальне минуле, до відповідальності за «подвій­не» вбивство. У глядача може виникнути кілька запитань. Якою мірою можна довіряти соціальним інститутам, відповідальним за безпеку населення? Як не допустити їх перетворення на відомий із класичної літератури образ гармати, яка відв’язалася, непередбачено пересувається палубою корабля і руйнує все на своєму шляху? Значною мірою відповіді лежать у площині забезпечення громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів.

Завершуючи зіставлення «Відступників» і деяких соціальних реалій США, доречно нагадати: найбільше негативу публікують саме про цю країну, але попри все, багато хто прагнуть стати американськими громадянами.

Від мистецтва до реальності: варіант «Заводний апельсин»

Цей варіант істотно відрізняється від попереднього. Історія головного героя на ім’я Алекс включає в собе немаргінальну батьківську сім’ю, психологічно та матеріально комфортні умови подорослішання, можливість розвиватися духовно. Йому не потрібно докладати зусиль для того, щоб вижити, вирватися з бідності. Проте Алекс віддає перевагу актам «ультранасилля» стосовно інших людей, а не розвитку своєї особистості . Ці акти мають на меті одне — дістати задоволення від заподіяння страждань жертвам. Виправлений у в’язниці «методом Людовика» Алекс знову потрапляє у вільне суспільство. Але останнє починає виявляти стосовно «поверненця» насильство так само, як колись робив це він сам.

Реалії кримінального насильства тривалий час залишалися у Великобританії поза сферою серйозної уваги. У результаті спрацював «ефект нагромадження критичної маси», і до кінця 70-х років насильницька злочинність набула таких масштабів, що суспільство вважало його загрозливим для його безпеки. Консерватори зважили на цю обставину й на парламентських виборах 1979 року успішно використовували гасло «Закон і порядок». При цьому вони прямо зв’язували зростання кримінального насильства з економічними проблемами.

Слід зауважити, утім, що розгорнута М.Тетчер активна кампанія зі зміцнення правопорядку бажаних результатів не дала. Кримінологи ж, вивчивши стан злочинності у Великобританії за тривалий період, дійшли висновку, що її рівень не залежить від того, яка партія перебуває при владі. Та чому б не поставити запитання по-іншому: наскільки ефективно може діяти та фактично діє поліція? Адже вона, приміром, значною мірою спроможна попереджати тяжкі насильницькі злочини. Допомогти знайти відповідь можуть превентивні затримання осіб, які готували терористичні акти на території Сполученого Королівства. Як бачимо, із трагедії в лондонському метро в 2005 році поліція Великобританії зробила серйозні висновки. Водночас не припиняється робота й з удосконалення профілактики інших видів злочинів. Щодо цього дуже цікаві результати «експерименту Хебентона-Спенсера» (це професори Манчестерського університету). Він полягав в узагальненні та впровадженні в практику з допомогою державних і регіональних програм, розроблених ученими різних країн, наукових рекомендацій з попередження окремих видів злочинів. Найбільшу ефективність і доступність для реалізації мали заходи, розроблені в СРСР наприкінці 70-х — початку 80-х років. До речі, всі ці роботи є на полицях наших спеціальних і загальних бібліотек.

«Літературно-політичний» епілог

Ми розпочинали з кінематографу, але ще до його виникнення стався дуже примітний «літературно-політичний» випадок. У дитинстві І.Тургенєва за наказом матусі-поміщиці регулярно піддавали шмаганню. Це допомогло йому побувати в шкурі кріпаків, яких шмагали не менш систематично, але котрі попри все зберігали найкращі людські якості. Цей життєвий досвід дозволив Тургенєву написати «Записки мисливця». Олександр ІІ, підписуючи указ про скасування кріпосного права, просив переказати письменникові, що при прийнятті даного історичного рішення «Записки» вплинули на нього вирішальним чином.