Країна: вид із вікна

Реагувати на те, що відбувається в країні, можна по-різному - можна почуттями та емоціями, можна розумом і логікою.

Якщо емоційно, то дивитися на країну, яка за вікном, хочеться дедалі менше. От було б добре - відключити всі канали, поринути в маленькі домашні радості, й тільки іноді зі стрічки новин дізнаватися - хто там у нас нині президент, а хто, відповідно, сидить у СІЗО.

А якщо раціонально? Чи можна спробувати цей наростаючий і збентежуючий хаос розгребти раціональними граблями? Побачити якісь закономірності того, що відбувається?

Відразу скажу про кілька момен­тів, що стосуються тієї аналітичної рамки, яку я накладатиму на події з метою їх розумового впорядкування. Вона не претендує на універсальність та пов­ну об’єктивність. Сучасна наука вже полишила свої амбіції двовікової давнини та свої претензії на одержання точного й об’єк­тивного знання. Наука, нарешті, зрозуміла - реальність складна, нескінченно та нездоланно складна. Усе, що ми можемо робити, - це створювати її спрощені моделі та з їхньою допомогою якось із цією реальністю поводитися.

Далі я запропоную свою модель описування нашої ситуації. Відразу скажу - вона без імен і подробиць, що називається - вид зверху, образно кажучи - з вікна. У своїх побудовах я активно звертатимуся до такого прийому, як метафора. Це не спосіб збільшити привабливість тексту. Як виявилося, за нескінченною складністю реальності стоять універсальні схеми, що називається, - універсальна партитура, за якою розігруються події у світі фізичному, у природі, у суспільстві. Цю партитуру часто позначають словами нелінійність, фрактальність, голографічність. Усе це синоніми складності, яку метафора робить більш прозорою, дозволяючи зрозуміти загальний зміст того, що відбувається.

Отже, розпочну із запитань, які ми всі собі тією чи іншою мірою ставимо, будучи включеними у вир подій, які відбуваються в суспільстві. Куди приведуть нас наші політики та наша влада? Що ми можемо за цієї ситуації зробити? Чим усе це може закінчитися? Здавалося б, близькі за змістом запитання, але виникають вони з різних початкових допущень про суб’єкта подій. Відповідно, такими суб’єктами виступають «вони» - політики та влада, якесь «ми», під яким можна взагалі розуміти тих, хто себе до влади віднести не може. І, нарешті, якесь невидиме «во­но», яке може вивести події на траєкторію, відмінну від тієї, до якої прагнуть перші два суб’єкти. Ось про цього триєдиного суб’єк­та «вони» - «ми» - «воно» та й хочу поговорити, стверджуючи, що результат буде плодом їхніх загальних, часто різноскерованих, зусиль. Особливу увагу приділю тій силі, яка породжує спонтанні процеси соціальної самоорганізації, яку і позначу цим безособовим «воно».

Розпочну з «вони», з влади. Навіщо вони нам узагалі? Перша метафора - для того ж, для чого автомобілю водій. Щоб забезпечував безпеку та своєчасне прибуття до місця призначення тим, хто в салоні. А ті, хто в салоні, відповідно, платять йому за цю роботу, забезпечуючи вже його існування та працездатність. Що потрібно робити водієві, щоб усі ці функції виконувати? Насампе­ред - крутити кермо, стежити за дорогою, правильно її вибирати. І тут перше ключове слово, без якого не обходиться жодна елементарна теорія управління, - зворотний зв’язок. Крути кермо, але постійно оглядайся, куди це вивело. І коригуй. Цей зворотний зв’язок називається, уточню, негативним зворотним зв’язком. Негативність його в тому, що він немов заперечує ті управлінські акти, які ведуть у бік від дороги, змушує насторожитися й повернути кермо у зворотний бік. Він - квінтесенція будь-якого управління. Що відбувається, коли його немає? На дорозі - аварія, автомобіль у кюветі колесами догори, ще гірше - зустріч із деревом, стовпом чи зустрічною машиною. Ці випадки не обговорюватимемо - кермо при цьому навряд чи залишається в руках водія, і на цьому його управління закінчується. Нас цікавитиме ситуація, коли кермо ще в руках, але…. Це випадок, коли нехтування зворотним зв’язком призвело до того, що водія занесло в пришляхову трясовину, бруд, непрохідне болото. Кермо начебто ще в руках, його ще можна посилено крутити й тиснути на педалі. Але ефект, як відомо, малий чи нульовий.

І тут набуває чинності зовсім інший механізм впливу на події, який і пов’язаний зі згаданим вище «воно». Цей механізм називається позитивним зворотним зв’язком. Позитивності в цьому, чесно кажучи, не більше, ніж у позитивному результаті тесту на ВІЛ. Хоча й останній, як відомо, дає деяким шанс - радикально змінити своє життя. Суть позитивного зворотного зв’язку в тому, що він в ситуації трясовини, нестійкості, некерованості може з якоїсь випадковості зробити долю. Ми всі пам’ятаємо кадри з ураженої цунамі Японії. Доля автомобілів (а вірніше - їх водіїв), які плавають, наче іграшки, на багатометровій хвилі, що раптово накотила, може залежати від якихось випадкових зіткнень - підштовхне автомобіль у потік, який приб’є до дерева, будинку, - можна вхопитися, вискочити. Винесе випадковість у потік, який тече в океан, - доля зовсім інша. Загальний висновок - того, хто потрапив у трясовину, кермо рятує мало й доля його часто в руках випадку.

Тепер від метафори трохи ближче до нашої ситуації. Те, що наша влада взялася за управління, схоже, не маючи уявлення про зворотний зв’язок, - очевидно. Поки що я кажу про негативний зворотний зв’язок - у випадку із суспільством це та сама горезвісна публічність, консенсус, відкритість, діалог, уміння реагувати на негативні сигнали, що йдуть із суспільства. Це не розкіш, не демократичне баловство - це правило руху дорогою сучасної історії. Крутиш кермо - оглядайся. Коригуй. Для цього потрібні інструменти корекції - прилади, очі у водія. У влади, відповідно, мають бути їхні аналоги - структури, у завдання яких входить не тільки відразу приходити на всякі майдани, а й пробувати їх передбачити в зародку. Звичайно, добровільно таке створюватиме тільки вже дуже розумний і обережний. І реально діючі профспілки, і всі структури громадянського суспільства на Заході - соціальний орган, який виріс у муках, що називається - бетонні огородження на соціальних дорогах, що не дозволяють владі з’їхати в трясовину некерованості. У нас такий орган теж починає рости - але шлях цей через жертви, які вже попадають у СІЗО з різних майданів і протестів. Та це і є процеси соціальної самоорганізації. Організовані, проплачені різними фондами структури громадянського суспільства за визначенням не могли бути таким органом зворотного зв’язку - у них не було енергії самоорганізації, без якої все втрачає свою життєздатність. За гроші жертовність не купиш, не той мотиваційний імпульс.

А тепер давайте подивимося, що є ознакою того, що з дороги віднесло, що трясовина під колесами й кермо крутити дедалі даремно. У випадку з автомобілем - втрата єдності системи автомобіль-дорога, втрата зчеплення з дорогою. Поки воно було - кермо було ефективне. У трясовині - все даремно. У суспільстві це втрата єдності системи влада-суспільство. Його ознаки - зростання недовіри до влади, дистанціювання народу від влади. Наявність і стрімке зростання такої ознаки в нас фіксує будь-яка соціологія. Звичайно, довіра ніколи не може бути повною, та й зв’язок колесо-дорога теж не може бути повним. Інакше автомобіль просто приклеїться до дороги й нікуди не поїде. У всьому є необхідна міра. У нас недовіра до всього, що виходить від влади, набуває тотального характеру. Всі інститути, пов’язані з владою, перебувають на «довірчому мінусі», якщо можна так сказати - чи то йдеться про держструктури будь-якого рівня, чи то про суди, прокуратуру, міліцію. Трясовина під колесами, панове. І жодні навіть найправильніші та хороші реформи вже не пройдуть. І це вже практично незворотно. До речі, втратити довіру народу не так просто, як здається. Як дитина хоче вірити до останнього батькам, від яких залежить її життя та безпека, так і народ хоче вірити своїй владі. Але втрачену довіру дуже важко повернути - і жодні слова пояснення та обіцянки тут не допоможуть. Вірять чи не вірять серцем. Це річ ірраціональна.

Що ж далі, якщо вже трясовина під колесами? Далі процес потрапляє у владу соціальних турбулентностей - аналогів тих вирів, які виникають у стихіях бездоріжжя. Про епіцентри таких турбулентностей, які дедалі множаться, нам щодня повідомляють ЗМІ. Протести, майдани, захоплення фондів. Паралель­но можемо чути твердження - усе це сплановане та кимось організоване. Але давайте не будемо лукавити. Щоб у каструлі, де кипить рідина, не зірвало кришку, будь-яка господарка намагається вчасно її відкрити та дати ви­хід пари. Але організувати канали виходу вже дозрілого протесту та організувати видимість протесту - дві великі різниці. Це те саме, що дати вихід пари з носика чайника, де кипить вода, чи спробувати зімітувати кипіння хо­лодного чайника. Відчуваєте різницю? Звичайно, як демагогічний
прийом ці висловлення цілком підходять. Ті, хто стверджував, що Майдан 2004 року був організований, як аргументи заявляли: «А хто завіз туди наме­ти, а хто організував завезення хар­чів?» Звичайно, усе це бу­ло організовано, але потрібно во­но тільки в тому разі, якщо є ті, хто готовий мерзнути в цих наметах в 30-градусний мороз. Та­ку готовність ні за які гроші не купиш. Знову ж мотивація не та…

Створювати керовані чи відносно керовані виходи соціального кипіння - саме і є завданням влади в ситуації, якщо вже справа до цього дійшла. Втім, створювати особливо нічого не потрібно. Вибори хоча б на вигляд демократичні - знову-таки не баловство, а добре відпрацьований канал випускання протестної пари. Але в тому ж і проблема - це мають бути все-таки вибори, а не їхня імітація. Вибори стають таким каналом лише у разі, якщо вони дозволяють людині думати, що вона через них якось впливає на ситуацію й здатна щось змінити. Інакше - носик чайника закритий, і ймовірність зриву кришки зростає. Небезпека нинішньої реформи виборчої процедури не в тому, що її не схвалить Венеціанська комісія, а в тому, що в можливість вибирати остаточно перестане вірити народ і почне шукати інші способи змінити ситуацію в країні.

Ідемо далі. Що відбувається в ситуації, коли вже трясовина, уже турбулентності, немає виборів як засобу ці турбулентності хоч якось гасити?

Турбулентності-протести починають зростати. Придушили один - з’являється інший, один розпадається, два інших зливаються - звичайні процеси в нерівноважних середовищах, соціальне середовище тут не виняток. Дрібні потоки починають зливатися в могутніші. Щодня до цих потоків прибувають нові члени. Кожного нового адепта приносить у ці турбулентності своя історія. У романі Фейхтван­гера «Успіх» герой, побачивши в туалеті замість туалетного паперу акуратно нарізані дружиною шматочки газети, пішов і записався у фашистську партію. Звичайно, не газета тому була причиною. Газета в туалеті - тільки випадковість, яка зіштовх­нула його особисту історію в бік фашистського руху, що набирав силу. Це був той канал, куди він розгорнув свій протест. І що більший розпач, у якому людина опиняється, тим до більш радикальних рухів вона готова примкнути. Про дрібні випадковості, які можуть послужити аналогом нарізаної газети в житті наших громадян, чуємо щодня. От залізничники взялися за реформи - квитки продають повагонно. І я вже бачу того, хто дозріє до радикального протесту, прийде до каси брати квиток для матері-інваліда, а йому скажуть чекати початку продажув наступний вагон для одержання нижньої полиці. Ось ті самі залізничники повністю перекроїли всі маршрути, зробивши все немов за європейськими аналогами, але забувши, що там усі їздять із ноутбуками та кредитними картками. Наші сім’ї возять клумаки та мішки з картоплею - прогодувати дітей у місті, щось там же продати. Пересадки з цими клумаками - теж фактор посилення протестів. І всіх цих дріб’язків - щодня безліч. Кожне з цих нововведень окремо, може, і припустиме, і навіть виправдане, але всі разом у ситуації зростаючої некерованості в країні вони ніколи не дадуть запланованого результату, а як аналог газети в туалеті - спрацюють.

Ідемо далі - що потім? Щоб соціальні турбулентності, що розростаються, злилися в одну лавину, яка все трощитиме, в якийсь момент досить одного невеликого випадкового поштовху. Як зіштовхнув лавину арабських протестів акт самоспалення торгівця овочами. Де й коли щось подібне може статися в нас - ніхто не знає. Почуття самозбереження влади часто присипляється тим, що от уже було, от уже спалювалися, і нічого не сталося. Та й в Африці цей торговець навряд чи був першим, хто в такий спосіб справлявся з нескінченним розпачем, що нахлинув. Але він це зробив у той момент, коли розпач багатьох уже був теж на межі. Але вони вже спалювали не себе, а палили й громили все те, що пов’язано з владою, на яку й покладалася провина за все, що привело до розпачу. Але щойно лавина зрушила - її вже не зупиниш.

Знову запитання - хіба з цим не можна впоратися силою? Чому це можна було в СРСР, у Білорусі, у Росії. Чому не можна в нас? Думаю, ілюзія, що з цим можна впоратися силою, у нашої влади ще велика. Але це лише ілюзія. Донедавна в Білору­сі, у Росії, як і в СРСР, це було можливо в силу вже згаданого вище фактора - влада тривалий час користувалася довірою в громадян, а тих порівняно небагатьох, хто не довіряв, можна було силою нейтралізувати, заарештувати, змусити мовчати. Ви скажете, що ця довіра трималася на неправді, маніпуляції, міфах. Так, саме на міфах. У СРСР був потужний пролетарсько-комуністичний міф, який обіцяв людям рай на землі. І було багато тих, хто цьому вірив. На імперському міфі тримається чи намагається триматися влада Росії, на міфі збереження соціалізму тримається Лукашенко. Міф, віра - ірраціональні, не руйнуються логічними доказами, і тому заснована на них довіра - велика сила. Щойно міф зруйнується - ніякою силою народ не зупинити. Перед очима приклад Сирії - люди йдуть із голими руками на танки, гинуть і знову йдуть. У ці моменти в психіці людини відбуваються якісь інверсії. Інс­тинкт самозбереження притупляється, інстинкт збереження гідності загострюється. І якщо уважно вслухуватися в те, що кажуть на своїх протестах наші чорнобильці, то ця рішучість перемогти чи вмерти вже звучить.

Знову до нашої ситуації - будемо дуже уважні до тієї палітри соціальних міфів, яка бурхливо зростає. І до висловлення, яке дедалі частіше вживається, «усе це міф, а реальність така…» І далі людина починає викладати свій міф. Нам завжди свої міфи здаються реальністю, а чужі - неправдою, яку ми м’яко називаємо міфом. Але в ситуації нестабільності ми маємо справу з конкуренцією міфів, які для своїх адептів стають гіперреальністю. І міф більшовицький, і міф фашистський приходили саме цим шляхом. Західний світ повний своїх міфів - американська мрія, глобалізація, кінець історії… Через міф Майдану, міф месії Ющенка, міф сильної руки Януковича ми теж пройшли. Усіх цих лідерів до влади винесли хвилі міфів і віра їх прибічників. Міф - не брехня, а спосіб бачити світ у його складності, яка зовсім не охоплюється раціональними схемами. І в ньому - знову-таки сила соціальної самоорганізації, через міфи вона владно втягує нас у свої потоки й турбулентності. Не потрібно думати, що це, мовляв, стосується не всіх. Повторюся - свій міф нам не помітний. Це як та горезвісна соломинка в очах іншого та колода - у своєму. Який із нових міфів виявиться найпотужнішим, що поглинатиме всі інші, - передбачити важко. Це та сама сфера дії випадковостей. І що більша нестабільність, то більш непередбаченим усе може виявитися.

І, нарешті, про політиків, які намагаються використовувати протести, що зароджуються, у своїх цілях. Чи має це місце? Звичайно, завжди та скрізь. Не лідер створює рух, а рух лідера. Вскочити на соціальну хвилю та потрапити з її потоком у владу - найбільш правильна технологія для політика в ситуації високої нестабільності. Так, багато бажаючих, але мало тих, кому це справді вдається. Нині миготять на екранах багато претендентів на цю роль. Хтось за власної ініціативи вплутується в цей процес, когось рухає чиясь більш сильна рука, у надії потім мати підвладну собі владу. Але ці фігури з’являються та зникають. Соціальна хвиля понесе, але не скине лідера за однієї умови - якщо він має харизму. Міф, який поєднує людей, вимагає свого Героя. Секрет харизми й складний, і простий - вона припускає щирість і безстрашність. Промов­ляння правильних слів без харизматичної енергії в цих випадках виявляється даремним і навіть дратівливим. Тому тим, хто хоче проштовхнути своїх маріонеток у владу, не так просто знайти того, кого можна поставити на цю роль. Якщо щирість ще можна якось зіграти, то набагато важче грати безстрашність. Її потрібно реально мати. Тому не факт, що влада зможе осідлати народні протести з допомогою підставних лідерів. Але в тому випадку, якщо це все-таки вдасть­ся, - усе подальше знову не настільки просто. Історія - як світова, так і вітчизняна, показує, що, одержавши владу, такий лідер найменше хоче пам’ятати про тих, із чиєю допомогою це сталося.

І який же висновок щодо наших персонажів - «вони», «ми», «воно»? Як їм поводитися й до чого бути готовими в даній ситуації?

Для персонажа по імені «вони» усе ще є невеликий зазор часу до того моменту, коли все стане остаточно незворотно, а може, навіть і страшно. Потрібно перестати стискати в руках даремне кермо чи перестати його затято крутити, роблячи вигляд, що тривають реформи, що щось регулюється та контролюється. Потрібно зробити все, щоб якось повернути довіру народу, зблизитися з ним, знову відчути дорогу під колесами. Це, знову повторюся, не розкіш, а шлях до само­збереження. Горезвісне «почати з себе» - не мстива настирливість опозиції, а необхідний і безальтернативний технологічний крок на цьому шляху. Він дозволяє показати, що народ і влада єдині в готовності нести тяготи лихоліття. Ключове слово - «єдині». (Згадаємо, скільки приділялося технологічної уваги «єдності партії та народу» за радянських часів. На дивіденди від цього компартії колишніх республік живуть ще й нині. СРСР розвалили не трійка Кравчук, Єльцин, Шушкевич, а поява критичної маси тих, хто вже був не «єдиний».) Якби нашій владі це вдалося, то з ситуації зростаючої довіри можна було б починати знову кермувати, уже добре пам’ятаючи про зворотний зв’язок. Але це, найшвидше, тільки теоретично припустима можливість. Важко повернути довіру тих, від кого відгороджуєшся з кожним днем дедалі більш міцним і високим парканом. Ефект цих парканів у просторі символічному значно більший, ніж у фізичному. У фізичному є болгарка, якою можна паркан і зрізати. Аналог болгарки в просторі символічному, у пам’яті та емоціях людей - дуже складний і довгостроково діючий інструмент.

Для персонажа на ім’я «ми» - у той момент, коли у вашому туалеті, образно кажучи, з’явить­ся газета замість туалетного паперу, і ви зафіксуєте в собі це дно розпачу, після якого можливо все, - не приєднуйтеся до найбільш радикальних і рішучих. Знайдіть, за змогою, інший міф. Нам потрібно вийти з усього цього без великих руйнувань і втрат. І все-таки вийти.

Персонажу на ім’я «воно» мої поради ні до чого. У його руках випадковості, якими він і спрямовує події в непередбачений та несподіваний для нас бік. Він безпристрасний, як сама природа. Ці випадковості можуть привести нас на нову дорогу, а можуть віднести в бурхливий соціальний океан. І що більша соціальна нестабільність і нерівноважність, то більше сила цих випадковостей. Але іноді цією випадковістю можемо виявитися й ми самі, і дай Боже, щоб це було не так трагічно, як із продавцем овочів у далекій Африці.