Країна орлів, бункерів і новобудов

Певно, немає в Європі країни більш від нас далекої, ніж Албанія. Географічно ця держава не так уже й далеко від нас, але похвалитися тим, що бачив її, може аж ніяк не кожен затятий мандрівник, не те що пересічний обиватель. Причини — в непростій історії цієї країни. У радянський час громадянин СРСР не мав особливої нагоди відвідувати закордоння, проте потрапити в Народну Республіку Албанія в ті далекі часи було складніше, аніж в самісіньке серце ідеологічного противника на кшталт США. І все знову ж таки через ідеологічні розбіжності.

Вірний послідовник вчення Сталіна Енвер Ходжа, який керував маленькою гірською країною (28,7 тис. кв. кілометрів площі, з яких 70% — гірські плато, 3,5 млн. населення) з
1946-го по 1982-й, посварився з Микитою Хрущовим за критику сталінізму і не дозволив будувати на своїй території військово-морську базу, вигнавши радянські підводні човни з акваторії Албанії. Примиритися не вдалося і з Брежнєвим, якого ревні албанські сталіністи вважали за гнилого ліберала. Хоч як це дивно, але вони були праві — порівняно з порядками, котрі запанували в Албанії після того, як країна розірвала відносини майже з усім світом, окрім маоїстського Китаю, навіть «застійний» СРСР можна було сприйняти за цілком ліберальну країну.

У НРА під забороною було навіть вільне пересування: скажімо, щоб відвідати родичів в іншому місті країни, громадянин мав отримати дозвіл у поліції, а повернувшись, доповісти, про що спілкувався (і це лише один з яскравих прикладів рівня диктатури в наглухо «закоркованій» державі). Мало того, Албанія стала першою і єдиною в світі країною, в якій офіційно були заборонені релігії. 1967-го державу оголосили атеїстичною (в СРСР свобода віросповідання — принаймні офіційно — була дозволена), тоді ж Енвер Ходжа наказав усі мечеті та християнські церкви знести або перебудувати під господарські об’єкти. Головну мечеть країни в Тирані переробили під... громадський туалет. Само собою зрозуміло, що в Албанії були закриті всі кордони, і ніхто з іноземців не відвідував цієї гарної гірської країни ані з туристичною метою, ані з будь-якою іншою.

Швидкі демократичні зміни в державі, яка донедавна не мала навіть натяку на вільне життя, також відбулися не в кращий спосіб. Перші роки її стрясала фінансово-економічна криза. А в 1997-му аферисти зуміли обдурити практично все доросле населення Албанії, виманивши в нього останні гроші завдяки низці фінансових «пірамід». Коли гарячі албанці зрозуміли, що їх «кинули», вони озброїлися, захопили військові склади і ледь не почали громадянську війну. Втихомирювати країну прийшли частини НАТО. Подальші події в регіоні (навколо Косово, а згодом македонського Тетово) також не додавали йому туристичної привабливості. До того ж у країні, охопленій кризою, закономірно підняв голову криміналітет. Отже, відпочивати чи розважатися сюди могли податися хіба що ті, про яких кажуть — «без стерна й вітрил».

Однак на початку нового тисячоліття ситуація в Албанії так-сяк стабілізувалася, і в цю найбіднішу державу Європи почали проникати не лише лихі шукачі пригод, а й звичайні туристи. У «країну орлів» (саме так нібито перекладається автентична назва Албанії — Шкіперія (Shqiperia), хоча є й прозаїчніша версія: мовляв, назва походить від місцевого слова, що означає — «розмовляй зрозуміло, по-нашому», адже мови, схожої на албанську, здається, не знайти) почали організовувати спеціальні тури, чим користуються, судячи з відгуків в інтернет-форумах, чимало наших сусідів-росіян.

Щодо України, то чути про популярність «країни орлів» серед наших любителів активного відпочинку поки не доводилося. Здається, серед численних пропозицій турфірм Албанії наразі немає. Однак туди можна потрапити в доволі нехитрий спосіб. Наприклад, із сусідньої Чорногорії, скориставшись пропозицією численних міні-турбюро, яких на чорногорських пляжах майже стільки, скільки яток із морозивом. Кортіло, щоправда, відвідати хорватський Дубровник, який був майже поруч із містом Будва — місцем нашого з дружиною чорногорського відпочинку. Однак виявилося, що з українським паспортом потрапити туди навіть на півдня не можна — от якби з російським, тоді будь ласка! (Що ж, треба подякувати нашим можновладцям, які регулярно торочать нам про свої чергові успіхи в євроінтеграції.) Проте в Албанію за нашою «червоною книжечкою» впускають. Чим ми з дружиною й скористалися.

60 євро з носа — і ось ми в комфортабельному автобусі, укомплектованому переважно росіянами, вирушаємо вузькою дорогою в таємничу країну. Дві години від Будви — міждержавний кордон. Повірити, що це і є кордон, важко: дерев’яна будка з боку Чорногорії і якась кам’яна напівруїна — це вже Албанія. Паспорти залишаються в чорногорських прикордонників. Ніякої албанської візи в них потім не виявилося, що викликало підозру: виходить, такі тури, хоч вони й популярні, — фактично напівлегальні.

Робимо зупинку на обід у місті Дуррес — найбільшому порту Албанії. Якби було більше часу, можна було б погуляти в районі античних руїн (місто також дуже давнє), подивитися на набережну. Албанці сподіваються, що невдовзі Дуррес стане відомим курортним містом. А тим часом, дивлячись на забруднене мазутом море, у це не дуже віриться. Упевненості не додають ані такі ж страшнуваті, як і в Шкодері, будинки, ані купи сміття на вулицях. Колись в Албанії було досить чисто — бо країна була настільки бідною, що смітити просто не було чим. Нині всі блага цивілізації у яскравих упаковках прийшли й сюди, а ось ставлення до сміття в албанців не змінилося — до речі, дуже схоже на наше, українське. Ті ж, хто був в Албанії довше, стверджують: у помешканнях тут панують чистота і порядок. А що поза ним — не моя справа! Тому й летить сміття із вікон будинків і машин.

Продовжуючи аналогії з нашою країною, зазначу, що Албанія, як і Україна, — країна заробітчан. Майже кожен третій виїхав за кордон за кращим життям. Вочевидь, левова частка заробленого по закордонах йде на будівництво: уздовж доріг зводяться численні нові будинки. І що характерно — на кожній будові майорить національний прапор. А ще багато прапорів Євросоюзу — албанці свято вірять, що колись і вони стануть його членами. Здається, ніби будується вся Албанія — у містах зводяться цілі нові квартали, старі страшні «хрущовки» (чи «ходжівки»?) закривають собою цілком симпатичні нові багатоповерхівки.

Останній пункт нашої експрес-мандрівки — Тирана. Столицею це місто стало відносно недавно, у 1920 році, тому старовинних будівель тут практично немає. Хіба що голов­на міська мечеть Етем Бей, збудована наприкінці XVIII століття, яка нині знову працює (це її оскверняли під час проголошення політики державного атеїзму). Залишками соцреалізму можна помилуватися і зараз — наприклад панно з традиційними для цього стилю «робітниками і колгоспницями», щоправда, озброєними і войовничими, на стіні однієї з будівель у самому центрі.

У центрі Тирани стоїть гарний пам’ятник Скандербегу і пам’ятник матері Терезі, яка була албанкою за походженням. А ось на місці, де колись височів кам’яний Енвер Ходжа, нині порожньо. Музей на його честь у вигляді піраміди перетворено на виставковий центр, а в планах, за чутками, перебудова в одну з найбільших в Європі дискотек. Комуністичного керівника Албанії поховали на столичному кладовищі Полеглих героїв, і якщо вірити відомій приказці, колишній диктатор від таких перетворень точно мав би в ній дзиґою крутитися...

Тираною нам вдалося погуляти дві години. Вразили аналоги наших «бутиків», що торгують явно підробним крамом. І поруч із цими «закладами шику» ширили «пахощі» ті ж таки пом’яті сміттєві баки з виламаними колесами. Околиці Тирани — сірі житлові райони, однак уже видно сліди перебудови. Нинішній мер албанської столиці наказав знести понад тисячу старих будинків і на їхньому місці побудувати нові, різнокольорові. Цілий мікрорайон під назвою «Місто-сад» будується на околиці Тирани на гроші мільярдера з Кувейту. До речі, ціни на житло в Тирані вже нині солідні: десь під 200 тис. доларів за квартиру в новобудові.

Повернулися до Чорногорії під вечір, прикупивши на згадку пляшечку албанського бренді (чесно кажучи, не найкращий із цього виду напоїв) та кілька дрібниць на згадку. І з бажанням відвідати цю дивну за всіма параметрами країну ще раз — на довший час, але трохи згодом, коли там порядку буде більше. А місцевої екзотики — сподіваюся, не менше.