Козацька морська слава

Забутий чинник європейської політики другої половини XVI—XVII ст.

На початку XVII століття Османська імперія пройшла апогей своєї слави. Але навіть наприкінці цього століття турків ледве зупинили під стінами Відня та під Чигирином! Тільки постійні війни турків із персами рятували Європу від завоювання. Проте чи тільки перси врятували Європу?

Про важливість стамбульського чинника в європейській політиці свідчить поведінка іспанського короля Філіпа II стосовно Нідерландів. Досить було Блискучій Порті ослабити тиск у Середземномор’ї — і він одразу ж посилював гоніння на єретиків-протестантів, але найменше посилення турецької активності відразу ж відвертало увагу Іспанії від бунтівних провінцій!

Європейці з величезними труднощами протистояли могутньому турецькому флоту, тим більше що єдності в їхніх лавах не було. Так, Франція одвіку виступала ледь не союзником Османської імперії. Знаменита битва під Лепанто 1571 року не мала вирішального значення в багатолітньому протистоянні воїнів Хреста і Півмісяця. Невдовзі після неї Венеція остаточна втратила острів Кіпр, Стамбул швидко відновлює свій флот — і повертає панування в Середземномор’ї. Після підкорення у 1574 р. Тунісу, а в 1576 р. — Марокко вся Північна Африка стала турецькою. До Геркулесових Стовпів і навіть далі, до марокканського узбережжя Атлантики. Блискуча Порта простяглася від Гібралтару до Перської затоки, від берегів Дунаю, Дніпра, Дністра і Дону — до порогів Нілу в Африці.

І в цей час із цією надзвичайно сильною державою, яка розкинулася на три частини світу, яка піднімала в походи 300-тисячні армії й величезний флот, вступили у боротьбу нікому не відомі запорожці. Кількість яких ніколи не перевищувала 15—20 тисяч чоловік. Які базувалися на річкових острівцях посеред Дикого Поля. І все ж 200 років успішно воювали з турками та їхніми васалами — і на суші, і на морі!

Історики часто, і навіть — насамперед, підкреслювали піратський характер морських походів запорожців, заперечували політичний підтекст і цілі «степових лицарів-флібустьєрів» у їхньому протистоянні з турками й татарами. І перебільшували «спайку» турків та кримських татар. Адже не раз і не двічі запорожці збройною силою допомагали претендентам на ханський престол із династії Гераїв (Гіреїв), висаджуючи морські десанти в портах Криму. Пірати? Флібустьєри? Але значною мірою і морські, і сухопутні походи запорожців були превентивними акціями самозахисту. Напад — найкращий спосіб оборони! Козацькі атаки руйнували імперську інфраструктуру на Чорному морі, звільняючи при цьому невільників, чимало яких, у свою чергу, ставали запорожцями.

Сам сер Арнольд Тойнбі у своєму прецікавому «Осягненні історії» називав козацькі республіки річковими цивілізаціями. Дніпро і Волга, Урал, Кубань і Терек століттями давали притулок вільним людям. Але не тільки прихисток від неволі жорстко централізованих держав і від диких кочівників, не тільки захист знаходили там шукачі свободи. Ні, вони самі безперервно атакували!

Тойнбі писав, що «козаки являли собою напівчернече військове братство на кшталт братства вікінгів, еллінського спартанського братства чи лицарського ордена хрестоносців». Тим часом, як вважає харків’янин Євген Зарудний, «ототожнення козацтва з рицарством не є виправданим із соціально-економічного погляду».

«В усталених уявленнях про козака перша його іпостась, тобто виробничо-трудова, геть затінюється другою, воїнською... Насправді ж вільний труд на вільній землі невіддільний від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис» (Дмитро Наливайко «Козацька християнська республіка».
К. 1992). «Дійсно, козак орав з шаблею на боці; покинути рало не давав голод, кинути шаблю не дозволяв татарин. Тільки самі одчайдухи, поставивши все на військову вдачу, кидали господарство і ставали лицарями; тільки на самісінькій межі з Диким Полем, де надія захистити господарство від хижих степняків стає абсолютно примарною, існував лицарський орден — Запорізьке військо. Війську цьому, справді, немає європейських аналогів; маленька Європа не має просторого пограниччя з чужим, диким, нижнім світом «за порогом», — пише Євген Зарудний.

І найгострішою зброєю запорожців був флот, що задовго до адмірала Ушакова панував на Чорному морі коли й не стратегічно, то оперативно. Запорізькі, а незабаром і донські козаки виводили в море сотні чайок та стругів. Запорожець, який жодного разу не бував у морському набігу, не вважався справжнім козаком! «Про мету походу рядові козаки знали лише у загальних рисах… Кожен учасник морського походу мав шаблю, дві рушниці, шість фунтів пороху, відповідну кількість куль і шроту. На чайці розміщувався екіпаж від 50 до 70 козаків, кілька фальконетів (невеликих гармат), один нюрнберзький квадрант… Брати із собою і вживати спиртні напої заборонялось категорично. Коли ж таке траплялося, то винуватців викидали за борт» (Арнольд Сокульський, «Морські походи запорожців»). Ось вам і «вольниця», ось вам і «флібустьєри»!

Першою перемогою флоту запорожців вважається вікторія під Тягином 1492 року; поблизу Тавані у 1502 і 1504 роках запорожці знову здобували перемоги. Майже півстоліття бойові дії між козаками і турками з кримськими татарами відбувалися переважно на суходолі.

Та ось 1561 року запорожці спалюють Аккерманську фортецю і в союзі з дончаками вже штурмують із моря Азов. Невдовзі відбувся й перший похід на Крим. Про нього згадує в листі кошовий отаман Іван Сірко:
«...року 1575 Богданко з козаками Крим воевал и плюндровал...». У 1575—1576, 1578, 1582, 1586—1590, 1593—1595, 1599 рр. козацькі чайки господарювали поблизу Гезльова (Євпаторії), Кафи (Кефе, сучасна Феодосія), Керчі, Очакова, Килії, Варни, Трапезунда, Синопа та Стамбула.

А в XVІІ столітті походи в Чорне море здійснювалися практично щороку. «Запорожці (всупереч забороні короля, який побоювався розлютити турків) взялися за свої морські рейди. Їхні флотилії числом від 30 до 100 чайок щороку виходили з гирла Дніпра і прямували грабувати приморські селища на турецьких і кримських узбережжях. Ханський порт Гезльов, що раніше неодноразово потерпав від козацьких нападів, 1612 року знову був розгромлений з моря, а наступного року козаки вдерлися у Крим двічі» (Олекса Гайворонський. «Повелители двух материков», т. II).

1614 року козаки славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного взяли приступом, розгромили і спалили добре укріплений порт Синоп на південному березі Чорного моря. Повантаживши на чайки величезну здобич, «полон» і частину звільнених рабів, запорожці спокійно вийшли із синопської гавані. За турецькою версією, імперський флот перехопив їх під Очаковом, «і там із божою поміччю одні були порубані шаблями, інші в морі потоплені, а деякі... втекли».

А ось добре поінформований великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський повідомляв, що, повернувшись із Синопа, запорізька флотилія недолічилася вбитими та пораненими близько
200 осіб. І це з двох тисяч, які вийшли в похід!.. Та й двадцяти бранців, привезених у «столицю світу», замало для тріумфу, тож про нищівну поразку козаків годі й казати. Султан Ахмед I був розлючений розгромом Синопа, бив великого візира Назир-пашу буздуганом і наказав його повісити.

І нарешті навесні 1615 р. запорожці напали на столицю імперії! На 80 чайках підійшли вони до Стамбула й підпалили порти Мізевну та Архіоку. Султан, побачивши дим, перервав заміське полювання й кинувся в місто. Турецький флот отримав наказ вийти в море, наздогнав запорожців поблизу гирла Дунаю, але в морському бою частину турецьких галер було взято на абордаж, частину потоплено, решта розсіялася по морю. Поранений командир турецької ескадри потрапив у полон до козаків, пропонував їм 30 тисяч злотих викупу, але не дочекався звільнення і помер у неволі.

Навесні 1616 року дві тисячі козаків Петра Сагайдачного розбили у Дніпровському лимані ескадру Алі-паші, яка загородила їм шлях, захопили півтора десятка галер і близько сотні малих суден, після чого рушили до берегів Криму. Там із допомогою гармат трофейних галер вони штурмом узяли Кафу. Інша флотилія восени того ж року розорила Трабзон (Трапезунд) і повторила розгром нещасного Синопа, а в порту Мінер спалила 26 турецьких суден. Адмірал Ціколі-паша спробував розбити козаків, але втратив три галери і змушений був відступити.

Уже 1618 р. італійський мандрівник П’єтро делла Балле писав про козаків, що «більше немає місць, підпорядкованих туркам в околицях Чорного моря, яких би вони не захоплювали, яких не грабували й не розоряли повністю... вони сьогодні дуже сильні на Чорному морі, і очевидно, що, хоч би як мало їх було, ніхто ніколи не наважиться оскаржувати їхнє панування».

Французький посол у Стамбулі граф де Сезі 1625 року називав козаків «господарями Чорного моря», а таємний радник шведського короля і його посол у Польщі Жак Руссель 1631 р. звертався до них як до «володарів Дніпра і Чорного моря».

Запорожці, писав француз Мішель Бодьє про протистояння Стамбулу в 1620-х рр., стали «бичем для... Турецької великої держави» і «показали туркам, що, хоч би в якому становищі вони були на цьому морі, вони (козаки) тут завжди господарі і що воно не так море, як арена їхніх перемог...».

Історики XVIII—XIX ст. не сумнівалися, що козаки часом захоплювали панування на морі. Французька «Загальна історія про мореплавство» зазначає, що в 1614 і 1625 рр. вони «учинялися володарями» й «абсолютними володарями» Чорного моря і припиняли там свободу плавання для турецьких суден. «Вже турки, можна сказати, не володіли Чорним морем, — пише про першу чверть XVII століття Пантелеймон Куліш, — і навігація між Лиманом та Босфором перейшла в руки нових варягів».

Схожі оцінки дають історики XX століття. Дмитро Наливайко вважає, що «в період із 1614 по 1634 рр. козаки фактично панували на Чорному морі», що в 1610—1620 рр. вони «майже повністю заволоділи... морем, і турки були безсилі захистити від них свої володіння».

Стратегічне панування означає, що противник на морському театрі не може зірвати операції пануючого флоту. Оперативне ж панування означає перевагу в силах і засобах на напрямку головного удару і досягається шляхом широкого й сміливого маневру силами та вмілим використанням географічних особливостей. Спираючись на ці положення, цілком можна говорити про стратегічне панування козаків у 1637—1641 рр. на Азовському морі, яке було під повним контролем Війська Донського та його флоту. На Чорному морі запорожці й донці досягали оперативного панування в багатьох кампаніях 1610—1630 і
1650-х рр. Це був видатний успіх козацьких флотилій!

Козаки успішно воювали з ескадрами важких турецьких галер — добре озброєних артилерією, із сотнями солдатів на борту і перевагою в ході при вітрі. Але головною ціллю запорожців були все ж таки турецькі й татарські міста на всьому узбережжі Чорного моря. Якщо турки не могли запобігти прориву козаків у море, то поспішали сповістити про це і готувалися перехопити їх на зворотному шляху. Успіх походу означав, що зроблено тільки половину справи. Значно важче було повернутися на Січ! Турки посилали ескадри на пошук сміливців, доводилося прориватися через татарські засідки, а то й повертатися на Січ через Азовське море.

«Нечасто буває, щоб повернулася половина команди, — пише Гійом де Боплан, — зате привозять багату здобич, як то: іспанські реали, арабські цехіни, килими, парчу, вовняні та шовкові тканини, інші цінні товари».

Згаданий де Сезі записав 9 серпня 1620 р.: «Козаки з’являються неподалік звідси на Чорному морі й захоплюють неймовірну здобич. Вони зажили такої слави, що тільки ударами палицею можна примусити турецьких солдатів виступити проти них». 25 серпня: «Козаки зі 150 човнами спустошують усе узбережжя Чорного моря, пограбували й повністю спалили Варну...». Ці події знаходили живий відгук в українських народних думах, піснях та баладах:

А в неділеньку, рано-пораненьку,

Пливуть славні козаченьки,

Пливуть човенцями,

Поблискують весельцями.

Вдарили разом сімсот самопалів

Семи п’ядів од запалів.

Була Варна, була Варна,

Здавна славна, здавна славна,

А козаки славні стали,

Що в тій Варні міста взяли,

А в них турків порубали.

17 червня 1621 р. граф знову повідомляв про появу запорожців під стінами Стамбула: «Страх, який охопив жителів цього міста, був такий великий, що неможливо описати. 16 човнів із козаками цими днями досягли колон Помпея біля входу в протоку в Чорне море...».

Козаки заскочили столицю зненацька. Босфор охороняли тільки три галери, і в місті почалася паніка. Хапали перших-ліпших перехожих, озброювали й відсилали на судна, реквізували зброю на іноземних суднах, які стояли в бухті Золотий Ріг. За два дні, доки запорожці спустошували околиці Стамбула, вдалося спорядити ескадру з 40 торгових і допоміжних суден, яка відпливла на пошуки козаків, але, побачивши їх, ухилилася від бою, а вночі повернулася в протоку.

Восени того ж року польсько-козацьке військо завдало поразки туркам і їхнім васалам під Хотином. Вирішальну роль зіграли саме козаки — це була остання битва Петра Сагайдачного, в часи гетьманства якого відбулися найуспішніші морські походи запорожців.

У рукописах Афонського монастиря знайдено грецький запис про напад запорожців на Стамбул 9 липня 1623 року, коли близько шести тисяч козаків на 100 чайках розорили околиці турецької столиці. Через рік вони повторили набіг. Англійський посол у Стамбулі Т.Роу 20 липня 1624 р. записав у щоденнику: «9 числа цього місяця козаки на 70 або 80 човнах... удосвіта ввійшли в Босфор... Халіль-паша в цю смуту сам проголосив себе вождем; оскільки в нього не було жодної спорядженої і озброєної галери, він зібрав усі наявні судна, човни та баржі... Ми думали, що ці бідолашні пірати негайно підуть геть, але вони, помітивши наближення турецьких човнів, згуртувалися на середині протоки біля фортець і, вишикувавшись півколом, стояли в очікуванні битви; вітер був зустрічний, і самі вони напасти не могли.
…Паша, бачачи їхню спритність і відвагу, боявся напасти на них... Так весь день до заходу сонця вони сміливо стояли й погрожували великій, але розтривоженій столиці світу і всій її потузі; зрештою, пішли з усією своєю здобиччю при розмаяних знаменах».

І наступного року козаки палили передмістя турецької столиці! Вони стали відомі в Європі, з ними рахувалися у Варшаві, Москві, у Венеції. І тим більше в Бахчисараї. Турецькі літописці скаржилися, що не було жодного міста на березі моря, якого б не взяли запорожці. Однак під час воєн Богдана Хмельницького й наступної Руїни активність запорожців згасає і пальма першості в організації морських походів переходить до донських козаків.

Запорожці знову виходять у море вже за кошового Івана Сірка. Зрештою, вони так виснажили турків-османів, що на початку літа 1673 року повелитель величезної імперії, який усього лише рік тому урочисто ввійшов у завойоване Поділля, надіслав козакам лист: «Я, султан і владика Блискучої Порти, син Мухаммеда, брат Сонця і Місяця, внук і намісник Бога на землі …цар над царями, володар над володарями, незрівнянний лицар, ніким не переможений воїн, володар древа життя, невідступний охоронець гробу Ісуса Христа, опікун самого Бога, надія й утішник мусульман, устрашитель і великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно і без жодного опору і мене вашими нападами не примушувати турбуватися. Султан турецький Мухаммед IV».

Слід відзначити тон листа. Порівняйте його з посланням того ж таки Мехмеда (Мухаммеда) IV імператору Священної Римської імперії Леопольду I: «Я повідомляю тобі, що стану твоїм паном. Я вирішив, не марнуючи часу, зробити з Германською імперією те, що мені завгодно, і залишити в цій імперії пам’ять про мій жахливий меч. Мені буде завгодно встановити мою релігію й переслідувати твого розіп’ятого бога. Згідно зі своєю волею й задоволенням я запряжу твоїх священиків і оголю груди твоїх жінок для пащ собак та інших звірів. Достатньо сказано тобі, щоб ти зрозумів, що я зроблю з тобою, якщо в тебе вистачить розуму зрозуміти все це. Султан Мухаммед IV».

А за спиною ж Леопольда I стояла потужна європейська імперія, тоді як за козаками — тільки їхній розум, безмежна відвага та військова доблесть. Зухвала відповідь, яку написав «кошовой отаман Іван Сірко зо всiм кошем Запорожськiм», — і є знаменитий лист запорожців турецькому султану!

Фактично, султан пропонує козакам сісти за стіл переговорів. Існує добре опрацьований (багато в чому схожий на договори київських князів із Візантією) проект такої угоди між Туреччиною та запорожцями. І вже в перших його параграфах султан дозволяє козацьким суднам заходити в усі турецькі порти на берегах Чорного та Егейського морів, вільно проходити через протоки Босфор і Дарданелли. Тобто уже в XVII столітті запорожці домоглися всього того, заради чого Росія з величезними труднощами завойовувала Новоросію, Крим, будувала Чорноморський флот — і чого після ста років безперервних воєн домоглася тільки за Катерини Великої!

Запорізька піхота не поступалася яничарам — і навіть найкращій на той час іспанській піхоті. Кавалерію запорожців та лісовчиків імперці ставили не нижче від знаменитих польських крилатих гусарів, чия легендарна атака спричинилася до розгрому турків під Віднем 1683 року. Але саме на морі козаки здобули свої найблискучіші перемоги.

На жаль, чимдалі більшу роль в українських справах починає відігравати Кремль. Про море довелося забути. Останні морські сутички запорожців із турками відбулися 1690 року. Але й через сто років, у часи регулярних флотів, побудованих за європейським зразком, запорожці на своїх чайках показали, що їх рано списувати з рахунків! Козаки блискуче проявили себе в часи Катерини II, під час дунайської експедиції 1771—1774 рр., коли Росія ще не мала пристойного флоту на Чорному морі. Вони проривалися повз укріплення Очакова і Кінбурна, ходили в Хаджибей, воювали на Дунаї, здобули високу оцінку Румянцева-Задунайського, медалі та грошові заохочення... А під кінець і головний «подарунок» Катерини — ліквідацію Запорізької Січі 1775 року. Чимало учасників дунайських походів так і не повернулися з них, створивши Задунайську Січ — на турецькій території...

Судячи з усього, запорожці й донським козакам прищепили смак до морських походів. У кожному разі, саме під керівництвом українського козака Михайла Черкашеніна донці вперше взяли 1578 року потужну фортецю — Азов. Вони й потому часто об’єднувалися із запорожцями і ходили в спільні походи, а 1637 р. знову відбили в турків Азов і п’ять років утримували у своїх руках!

Так, перша третина XVII століття стала апофеозом козацької морської слави. Вільна степова республіка, щойно зародившись, започаткувала перший флот на Чорному морі — сміливий, умілий та успішний в протистоянні з могутньою Портою.