КОЗАКИ-НАЙМАНЦІ У ТРИДЦЯТИЛІТНІЙ ВІЙНІ (1618 — 1648)

«Небагато рук добровільно взялося б за зброю заради держави, через інтереси государя; заради віри охоче хапався за меч купець, художник, землероб», — зазначав у своїй фундаментальній праці «Тридцятилітня війна» видатний німецький письменник та історик Фрідріх Шиллер. Розділення церков спричинило тісніше об’єднання держав, але з кожним роком конфлікт дедалі більше втрачав суто релігійне забарвлення. В арміях і католицьких, і протестантських правителів нерідко служили представники антагоністичних релігій. Православні українські козаки, в основному січовики, також узяли вельми активну участь у цій першій загальноєвропейській війні, що розпочалася з антигабсбурзького повстання в Чехії та Моравії.

…Не минуло й року після початку Тридцятилітньої війни, як запорозькі козаки опинилися у самісінькій гущавині конфлікту. У серпні 1619 року імператор Фердинанд II Габсбург направляє до Речі Посполитої своїх послів із проханням допомоги. Але Сигізмунд III Ваза тільки-но завершив виснажливу війну з Московією, тож максимум чим він міг допомогти союзникам-католикам — направити в якості кондотьєрів (найманців) козаків, що залишилися поза реєстром (із 40 000 учасників кампанії до нього увійшли лише 6 000). У жовтні 1619 року, в розпал облоги Відня чехами та трансильванцями (угорцями) князя Бетлена Габора, у Закарпаття вторгається 10-тисячний корпус запорожців на чолі з полковниками Кличковським та Русиновським. 22 листопада козаки поблизу Гуменного розгромили трансильванців під командуванням князя Юрія Ракоци. Незабаром запорожці взяли в облогу міста Кошице й Пряшев у Словаччині та своїми діями фактично зірвали плани військ Антигабсбурзької коаліції, змусивши їх зняти 27 листопада облогу Відня. Бетлен Габор, який уже отримав із рук угорських магнатів корону Іштвана Святого, полишив надії на розгром ненависних Габсбургів. Проте через відмову австрійців виплатити належні гроші, запорожці у середині грудня 1619 року повернулися на Січ.

У січні 1620 року через Польщу до Моравії на допомогу католикам вирушив корпус легкої кавалерії «лісовчиків» під командуванням полковника-шляхтича Олександра Лісовського. Вже з перших днів після вступу на землі бунтівників вони «відзначилися» серією жорстоких акцій: випалювалися й грабувалися всі некатолицькі міста, замки, храми. Козаки пройшли Моравію з північного сходу на південний захід від Волоських Мізиріч до Мікулова, але вже в околицях Відня зазнали поразки від численніших загонів протестантів, що переслідували їх, втративши в бою до 1000 вояків убитими. Кондотьєри-запорожці, які залишилися живими, повернулися до Моравії. Платню часто затримували, тож тягар витрат лягав на плечі місцевого населення.

Коли став очевидним той факт, що король Англії не надасть дієвої допомоги своєму зятю, обраному на чеський престол курфюрсту Пфальца Фрідріху, становище чеських інсургентів-протестантів стало важким. Наступальна тактика (операції в усіх напрямах) не принесла їм успіху. Тим часом лігісти та імперці, отримавши допомогу від іспанців і поляків (запорожці Лісовського, враховуючи спаяність і досвід наших земляків, які пройшли горнила конфліктів на кордонах Московії та в Причорномор’ї з кримськими татарами й турками, були серйозною силою), почали поступово звужувати кільце навколо Праги, де безтурботний Фрідріх — «король на одну зиму» — давав нескінченні бали.

Вдалий маневр відступаючої армії протестантів Христіана Ангальтського дозволив їй зайняти 6 листопада 1620 року Білу Гору — стратегічно важливу місцевість на захід від Праги. Католицька армія мала відчутну чисельну перевагу — 28 000 солдатів проти 21 000 у протестантів; проте вона нівелювалася хорошою позицією армії Антигабсбурзької коаліції, до якої належали чехи, морави, австрійці, німці, угорці, голландці. Їм протистояли німці (здебільшого баварці голови Католицької ліги герцога Максиміліана), іспанці, італійці, валлони, поляки та запорозькі козаки (майже 3500 наших земляків, тобто понад 12% загальної кількості сил Антигабсбурзької коаліції). Битва, що вирішила долю чеської незалежності на цілих 300 років, тривала трохи більше години. Краща виучка, дисциплінованість лігістів та імперців переважила застосування їхніми противниками суперсучасних здобутків голландської військової школи. Важкі іспанські терції, що використовувалися католицькою армією в цій битві, «доживали» останні роки, і дуже скоро шведський король Густав ІІ Адольф у битвах при Брейтенфельді
(1631 р.) та Лютцені (1632 р.) довів їх анахронізм. Лобова атака на правому фланзі з виходом у центр порядків протестантів принесла успіх католикам. Козаки взяли діяльну участь у знищенні чеської піхоти графа Турна у районі мисливського парку: полонених вони намагалися не брати. Загальні втрати протестантів були великими — понад 5000 вояків. Переможці втратили 250 убитих і поранених.

1631 року 2000 козаків у складі військ генералісимуса «Священної Римської імперії» Альбрехта фон Валленштейна, який цінив їх вище за знаменитих польських крилатих гусарів, брали участь у бойових діях у Силезії проти військ саксонського курфюрста Іоганна-Георга — союзника шведів. Невдалу спробу залучити на свій бік запорожців здійснив шведський король-полководець Густав II Адольф. Так, того ж 1631 року «на переговори з Військом Запорозьким прибули шведські посли д’Адміраль і де Грев із пропозиціями до гетьмана І.Петражицького-Кулаги щодо укладення договору про союз («in tractationem confederationis») та відрив його від Речі Посполитої...» (Тарас Чухліб, «Гетьмани і монархи»). Проте козацький реєстровий гетьман залишається вірним сюзерену — польському королю — і заарештовує послів, відправивши їх до Варшави. Спроба шведсько-українського союзу виявилася невдалою, але дуже скоро до неї повернулися король Карл X Густав і гетьман України Богдан Хмельницький, які 1657 року уклали разом із трансильванським князем Дьєрдем Ракоци таємний договір про розподіл Речі Посполитої. Вже під час Північної війни гетьман України Іван Мазепа в 1710 році знову спробував змінити «вектор» — із московського на стокгольмський...

Володимир Січинський в книзі «Чужинці про Україну» навів цікаві дані про участь козаків у бойових діях на боці імператора у Люксембурзі. У тижневику Gazette de France (№ 81 за 1633 рік) знаходимо відомості про дії чотирьохтисячного загону запорожців під проводом полковника Тараського, що під знаменами Габсбурґів воювали у Люксембурзі проти французьких військ генерала де Суассона. Після першої невдалої атаки «козаки напали на французів зі страшним криком; наші люди не звикли до такого крику, так злякалися, що кинулися бігти й відступили до болота на іншому березі річки». Австрійське командування створювало із лютих хорватів-«гренцерів» і запорожців легкі кавалерійські полки та ескадрони, які здійснювали спустошливі проникаючі рейди у північну та північно-східну Францію.

Вербували запорожців зазвичай у Любліні та Львові емісари Габсбурзької імперії. Пункти збору були в Силезії в містечках Бітум і Брізі, де розташовувалися табори кондотьєрів. Аванс козаки отримували ще на території Речі Посполитої, і вже там формувалися сотні; запорожці діставалися місця призначення на конях. Так, улітку 1635 року в Бітумі знаходилося до 2000 запорожців. Умови служби найманців визначалися угодами (контрактами). Деякі пункти угоди між Габсбургами та козаками від 23 вересня 1635 року опублікував український історик Олександр Баран, який працював у віденських архівах. Простий запорожець отримував щомісяця до 6 талерів, хорунжий — 50, капітан — 100, а їхній командир, полковник Павло Носковський, — 200 талерів; на ті часи це була дійсно астрономічна сума. Пункт 6 і 7 угоди виглядали так: «Військо може вживати свої старі права та звичаї, які вони вживали на терені польської держави»; «Полонених можуть тримати за викуп, за винятком генералів та вищих офіцерів, яких мусять видати імператорській владі».

Щоб тримати «дітей вольниці» під контролем, Носковський вживав найсуворіших заходів покарання, аж до страти. Козаки з табору у Брізі рушили через Центральну Німеччину до Люксембурга та Ельзасу. На той час французи окупували Бельгію, що знаходилася під владою союзників австрійців—іспанців. Саме мобільні частини хорватів і козаків своїми проникаючими рейдами в тил французів змусили їх перейти до оборони і залишити Бельгію. У лютому 1636 року двохтисячний кавалерійський полк козаків у складі корпусу хорватського генерала Ізолані через ріку Маас біля Вердена увірвався до провінції Шампань; союзники розгромили розквартировані там французькі частини й полк із багатою здобиччю (в тому числі й 60 000 франків викупу) повернувся до Люксембурга.

Але умови контракту австрійський уряд повною мірою не виконував, тому восени 1636 року більшість українців залишає театр бойових дій. На шляху до батьківщини, в Силезії, кондотьєри піднімають бунт, вимагаючи негайного розрахунку. Невдячні австрійці висилають каральний корпус, який розгромив полк запорожців і змусив їх перейти імперсько-польський кордон. Проте частина козаків (до 3 000) залишилася на службі імператора і влилася в армію фельдмаршала Геца. Вони брали участь у взятті Хехста, Дортмунда, Верла і Гамма.

1632 року Московія оголосила війну Речі Посполитій, фактично виступивши у загальноєвропейському конфлікті на боці антигабсбурзького блоку. Цар Михайло Романов, родоначальник нової династії, бажав укріпити свої позиції в державі, яка ще не забула жахи Смутних часів (війна — чудовий засіб відвернути увагу підданих від нагальних проблем!). Досягнуши угоди зі Шведським королівством, московити кинулися відвойовувати Смоленськ. Поляки й литовці, побоюючись можливого вторгнення шведів, були змушені тримати на своїх північних і західних кордонах значні військові контингенти. Король Речі Посполитої Владислав IV міг виставити проти московитів лише 9000 вояків — поляків і литовців. 20000 православних запорозьких козаків, які присягнули королю-католику, чесно виконували свій обов’язок васалів, воюючи також проти православних північних сусідів. Відзначилися у Смоленській війні Тарас Федорович (Трясило) та Богдан Хмельницький, який отримав за хоробрість із рук польського короля шаблю. 10 квітня 1634 року в битві під Щелкановим армію московитів було розгромлено: легка кіннота Т.Трясила відіграла визначну роль у цій вікторії. Полянівський мир 1634 року завершив украй невдалу для Москви війну, і Романови відклали свої плани експансії в західному і північному напрямках щонайменше на 20 років.

Пам’ятаючи про звитяги запорожців у Бельгії і Люксембурзі, уряд Франції в 30 — 40-х роках здійснив декілька спроб залучити їх на свою сторону. Богдан Хмельницький, який обіймав посаду військового писаря Війська Запорозького, у складі делегації старшини (серед якої ми вперше зустрічаємо й Івана Сірка) у вересні 1644 року зустрічався у Варшаві з послом Франції графом де Брежі. Саме останній і порадив кардиналу Джуліо Мазаріні взяти козаків на службу: «Цими днями був у Варшаві один із старшин козацької нації полковник Хмельницький... Ця людина освічена, розумна, сильна в латинській мові. Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені у цій справі».

Нарешті у жовтні 1645 року після тривалих переговорів полк запорозьких козаків (приблизно 2500 вояків, із них майже 800 кавалеристів) морським шляхом через польський порт Гданськ прибув до французького порту Кале. Умови контракту передбачали виплату рядовому козаку 12 талерів на місяць, сотникам і полковникам — 100 — 120 талерів. Є припущення (між тим документально не доведені), що командували січовиками полковники Іван Сірко та Солтенко.

Всупереч усім законам військової науки, запорожці хитрістю (досвід взяття Кафи, Трапезунда, Синопа став у нагоді!) через морські ворота увірвалися до центральних фортів фортеці Дюнкерк. Іспанці підписали капітуляцію 11 жовтня 1646 року. Французи багато років безуспішно намагалися захопити цей «ключ від Ла-Маншу». Але знову, як і в імперії, козаків обдурили «роботодавці». Частина їх повернулася до України, інші залишилися у Фландрії (голод змусив їх піти у «прийми» до фламандок).

Через три роки на українських землях, майже одночасно з підписанням Вестфальського миру, розпочалася Національна революція. Досвід, що набули запорожці під час Тридцятилітньої війни, знадобився їм у битвах із регулярними військами Речі Посполитої. Козаки-кондотьєри в Європі — це аж ніяк не фантастична казка, хоча ця тема потребує більш виваженого підходу, постійної роботи істориків у архівах.