Козак Мамай в інтер’єрі системної кризи

Фальсифікація першого і другого турів президентських виборів переповнила, здавалося, бездонну чашу терпіння українців. Влада цинічно плюнула в обличчя всій країні, викликавши реакцію у відповідь — багатомільйонний, затятий, безперервний протест. Обурення зростає, грізні революційні хвилі дедалі стрімкіше котяться до столиці.

Сценка біля Верховної Ради: два респектабельно і дуже небідно одягнених чоловіки від душі горланять разом із натовпом: «Зека — геть!» Повз них протискується дуже літній інтелігент — шапка «пиріжком», древні окуляри, потертий портфельчик. Природно, теж із помаранчевою стрічкою. Він зупиняється і радить крикунам: «Скажіть їм, що вже час розпочинати засідання!» Чоловіку поблажливо пояснюють, що на мітингу кричати потрібно короткі й дохідливі слова, і ці — ще найм’якші, які вони могли б вигукнути на адресу Януковича. Інтелігент на знак згоди киває головою. Але вже через секунду, зваживши почуте, каже: «Але ж засідання все одно час розпочинати?»

Попри абсолютну подібність громадянських позицій, ці люди, дивлячись на одне й те ж, говорили про різне. У цій сценці, мов у краплі води, відбивається багатоплановість соціально-психологічного портрета сучасного українця. Розхожий образ «краплі води» у даному разі особливо доречний, оскільки символізує відображення не буквальне, а спотворене кривизною водної поверхні, тобто національними особливостями психологічного профілю.

Про ці особливості написано дуже багато — у діапазоні між наївно-пафосною «Книгою буття українського народу...» Костомарова і гірко-саркастичним «Чукреном» Остапа Вишні, між лубочними образами будівника комунізму у вишиванці і неприборканого повстанця-дисидента, між тими, хто споконвіку мріяв про незалежність, і ними ж, що через 13 років по тому перетворилися на безідейних і зневірених неплатників податків.

Радянський тоталітарний лад робив усе, щоб перетворити українців на «нову історичну спільність радянських людей», позбавивши віри, традиції, мови, відчуття історизму. Але репресії протягом багатьох поколінь призвели до бажаного результату лише частково. Хребет нації було зламано. І зрісся він лише дивом. Однак, як буває при такого роду травмах, коли одужання відбувається у несприятливих умовах, за роки становлення українців як політичної нації виникли тяжкі ускладнення. Узагальнюючи, їх можна назвати соціально-стресовим розладом із млявим перебігом, який аж донедавна мав риси психічної пандемії. Тобто, з одного боку, повального економічного й духовного зубожіння, втрати ідеалів, невіри в авторитети. А з іншого боку — володів позитивними, з погляду виживання, рисами — загостреною чутливістю, пристосовуваністю і прагматизмом, які легко переходять в угодовство, переважання тактичного мислення над стратегічним.

У соціально-психологічних профілях не буває суто позитивних чи негативних характеристик. Ці оцінки тій чи іншій рисі дає саме суспільство відповідно до сформованих у даному соціумі уявлень про добро і зло. Тому українці, найвищою мірою схильні до саморефлексії, завжди охоче дослухалися до того, як їх характеризують сусіди, і невдовзі починали повторювати ці оцінки як свою власну думку. При цьому найчастіше посилювалися негативні самохарактеристики, що дало привід говорити про мазохізм як основну складову загадкової української душі.

Хоча щасливими (зокрема, за даними Українського центру економічних і політичних досліджень) себе вважають лише близько 10% українців, активно діяти для зміни цього стану донедавна готові були лише кілька відсотків. Найбільше українці цінують здоров’я, однак 70% ніколи не займалися спортом і не засуджують тих, хто викурює в день півпачки сигарет, а один раз на тиждень напивається. Ми цінуємо міцну сім’ю і шануємо жінок, але при цьому наша країна — один із головних експортерів світового ринку секс-послуг. Вважаємо себе віруючими, але відвідуємо церкву в середньому двічі на рік. Такого роду недоладності, які часто виявляються при порівнянні різних соцопитувань, однак є динамічною складовою нашого національного характеру.

Його можна поділити на дві частини. Цей поділ, як і будь-який, що порушує звичну самоідентифікацію, дуже болючий і напевно викликає безліч нарікань, оскільки лінія поділу проходить, як мовиться, «по живому». Є зовнішня, презентаційна частина національного характеру. Вона формується під впливом так званих атитюдів, або соціальних очікувань. Їх параметри здавна задавала чужа для українця влада, у тому числі й радянська. До неї потрібно було швидко пристосовуватися. Селекція незгодних, аж до їх фізичного винищування, призвела до виникнення особливого «служивого» типу людей, котрі охоче займають нижній щабель у механізмі державного управління. При цьому вони абсолютно не прагнуть кар’єрного зростання, мінімізуючи особисту відповідальність і максималізуючи колективну. Ця дивна слухняність — видозмінене національне прагнення до справедливості, оскільки в національному характері завжди було наявне бажання (як індивіда, так і групи) жити у правовому полі. Біда, що це саме поле, при видимості правового, спотворювало сам характер. Так «Шельменко-денщик» перетворився на «хохла-єфрейтора».

Друга частина — метафізично-поетична, яка формує справжні мотиви поведінки. В її основі — сплав тривожності і безшабашності, фаталізм і сентиментальність. Зони головного мозку, в яких відбувається позитивне підкріплення, у відповідь на нього швидко формують механізм залежності. Інакше кажучи, якщо позитивна емоція досить сильна, то необхідність її повторення може бути настільки високою, що затмить решту мотивацій. Наприклад: алкоголь для індіанців Північної Америки та народів Крайньої Півночі виявився настільки згубним не тому, що аборигени гинули від цирозу печінки, а тому, що не відоме їхнім предкам алкогольне сп’яніння діяло на нервові клітини аналогічно до героїну, спалюючи їх дотла. У їхній печінці просто не передбачений був фермент, відповідальний за розщеплення алкоголю.

Ці дві частини характеру перебувають одна з одною в такій же безперервній взаємодії, як інь і янь відомого давньокитайського символу універсальності. Вони обертаються, торкаються одна одної, але не змішуються. І в основі кожного з цих явищ лежить його протилежність. Тобто коли ми говоримо про конформізм і безпринципність, то слід розуміти, що причина цього — прагнення будь-що здобути особисту свободу. Але це прагнення, пробиваючись, як паросток трави крізь асфальт, і ламаючи все на своєму шляху, втрачає початкову функціональність, упиваючись самим фактом руйнації.

Так само і поетичність світогляду, симпатії до поезії почуттів, а не прози життя є не чим іншим, як глибинним усвідомленням факту, що сильні, щирі емоції — найсильніший і найстійкіший аргумент проти безперервно змінних, соціально зумовлених мотивів поведінки. Інакше кажучи, теза про те, що любов завжди перемагає, тут знаходить цілком конкретну мотивацію, оскільки покоління за поколінням українці засвоїли: намагатися зруйнувати поетичний світогляд можна з таким самим успіхом, що й топтати мурашник — процес начебто відбувається, а мурахи незнищенні. З цієї ж самої причини нація, як метафізичне поняття, вижила, надійно сховавшись у глибинах колективного несвідомого, та ще й викопавши там по індивідуальному глибокому окопчику.

Як відповідає український національний характер на відому дилему «бути чи мати»? У принципі, всесвітньо відома хазяйновитість українців підтверджує, що краще мати. І що цього самого «мати» потрібно не просто якнайбільше, але воно до того ж повинно бути ще й операбельним, зрозумілим і прийнятним як для постійного вжитку, так і для передачі у спадщину. Ну і, звісно, не дуже громіздким і таким, що швидко псується, щоб можна було сховати про чорний день.

Однак у міру нагромадження ресурсу актуалізується проблема буття, тобто якоїсь легкотравної самопрезентації. З огляду на вищесказане, українець щиро хотів би забезпечити буття у легітимний спосіб. Але оскільки влада, якій він змушений був підкорятися, по суті ніколи не була українською, то акцент робився на накопиченні особистого ресурсу про запас (а там видно буде). Безвихідь такого накопичення до останнього часу полягала в тому, що ніякої конвертації особистісного українського ресурсу — ні морального, ні інтелектуального, ні навіть фінансового — влада насправді не хотіла, оскільки жила й розвивалася навіть не за «поняттями» (адже це теж своєрідне правило), а за «безкраєм». Фінансовий ресурс вона просто забирала, а решту ігнорувала.

Отже, ми констатували, що українці, володіючи демократичною свідомістю як частиною своєї історико-культурної спадщини, постійно програвали свідомості варварській, представленій владою. Міф про таких собі «Конрадів Валленродів», які йшли в стан противника і ревно їм прислужували, щоб потім вдарити в найбільш уразливе місце, — не більше ніж міф, на якому найактивніше на початку 90-х паразитувала посткомуністична влада. Імітація затребуваності народного потенціалу тривала доти, доки навіть найбільш наполегливі не втомилися блукати з пропозиціями своїх можливостей і талантів по кафкіанських замках псевдоукраїнської влади.

Усі процеси в природі відбуваються за схожими законами. Циркуляція психічної енергії підпорядковується тим-таки законам гідро- і термодинаміки. Невтілені мрії, невимовні сподівання, генетичний страх перед репресіями і надмір особистісного ресурсу могли привести до двох сценаріїв. Перший, вочевидь, розігрувала чинна влада, і загалом він полягав у тому, що після певної критичної точки накопичення внутрішніх сил національний характер переходить у стан перенасиченого розчину, в якому самовільно відбувається кристалізація і випадання в осад взаємознищуваних компонентів.

Другий міг передбачати поетапне включення національного психологічного ресурсу в поетапно змінювану систему взаємин людина—держава. Це було б можливо, якби справді виконувалися основні конституційні норми, що стосуються прав особистості та громадянина. Психологічно відсутність агресії, як реалізованої помсти за колишні роки принижень, цілком пояснювалася б певним емпатичним співчуттям до своїх найлютіших ворогів, що найповніше відбиває рядок із українського гімну «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Тобто самі, волею Божою, через що їх навіть трохи жаль.

Аж до останнього часу політика стояла на останньому місці в системі цінностей українців. І це за наявності любові до країни й одночасної нелюбові до влади. Хоча переважна більшість досі не брала ніякої участі в громадсько-політичному житті і, за даними соцопитування, не збиралася брати участь ні в яких радикальних акціях протесту (близько 90% населення), владу при цьому наші співвітчизники характеризували одночасно і з ненавистю, і з шанобливістю.

Що ж змінилося в нашому характері під час останніх президентських виборів? Зрозуміло, що довго придушувані емоції вихлюпнулися назовні, і всі ми спільно беремо участь у грандіозному психоаналітичному сеансі, при якому роками принижувані та скривджені люди отримали справжню можливість висловити владі і одне одному все, що вони думають про неї та про себе. Вслід за цим етапом настало усвідомлення того, що, власне кажучи, народ і є цією самою владою. А отже, може і мусить брати на себе відповідальність, яку раніше хронічно перекладав на «воріженьків». Чим менше в цьому усвідомленні було адміністративного втручання, тим вищим був рівень самоорганізації, толерантності та політичної відповідальності громадян.

Дистанція між лідерами і народом дуже скоротилася. З напівбогів чи демонів політичні діячі перетворилися для українців на звичайних людей, котрі виконують або ж не виконують свої зобов’язання. Оскільки в колективному характері дуже вагомо почало оформлятися вищезазначене відчуття відповідальності, то до відповідальності закликали і вождів. Мабуть, уперше в історії не абстрактно-міфологічно, а відповідно до Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу.

Ганс Сельє, з подачі якого в повсякденний ужиток увійшло поняття «стрес», в описі цього явища приділив дуже багато уваги саме його позитивній ролі. Те, що ми спостерігаємо нині, є безумовним позитивним результатом загальнонаціонального стресу. У національному характері зникає відчуття відкинутості, безвиході. Виробляється принципово новий механізм прийняття групових рішень, коли група формується не всупереч особистісним відмінностям, а завдяки наявності надідеї. Принципово важливим є й те, що об’єднавче начало складається з рівновеликих частин — негативістської та конструктивної, тоді як усі попередні десятиліття (а може, навіть століття) переважала боротьба «проти», а не «за». Водночас різні соціальні прошарки дедалі чіткіше усвідомлюють себе сукупністю незалежних, вільних особистостей із дедалі сильнішим відчуттям громадянської відповідальності.

Тривалий час неформальною культурологічною іконою, що відбиває ідеальний стан української душі, була відома лубочна картинка із зображенням Козака Мамая. Все в ній вказувало на азійсько-візантійський спосіб мислення: поза, довколишні атрибути, та й саме татарське ярмо. Кінь зазвичай пасся в неозорій далечині, що чітко давало зрозуміти: ні тепер, ні надалі козак нікуди скакати не збирається, а ось так і просидить усе життя під деревом, на бандурі граючи і випиваючи.

Психологи часто розглядають проблему сприйняття через співвідношення постаті і тла. На картинках ті, хто проходить тест, залежно від бажання, бачать або дві вази, або два профілі, або летючих птахів, або пливучих риб тощо. Всі вищезгадані соціально-психологічні складові українського національного характеру були відбиті не лише у постаті Козака Мамая, а й у всій картині. Кінь і зброя, наявні на картині, поміщені в інтер’єр системної кризи наших днів, стають головними символами психологічних змін. А можливо, і соціальних...