КОЗАЧА ВІХА XVII СТОЛІТТЯ В ГОРАХ ПІВДЕННОБЕРЕЖЖЯ

Серед історичних пам’ятників Ялти, збережених до наших днів, є один, досі не описаний у жодному з численних путівників Південнобережжя, у жодному з історичних трактатів.

Йдеться про козачу віху, поставлену на честь козаків XVII століття, знайдену нашою родиною під час одного з походів на улюблену нами вершину Ай-Нікола (Святий Микола) 1972 року, коли ми жили в Лівадії. Пам’ятник цей — кований двометровий залізний хрест із вмурованою в його основу свинцевою плиткою (пробитою в кількох місцях кулями), на якій зберігся напис «Козача віха, історичний пам’ятник XVII століття...» Але коли й ким її поставлено, залишалося загадкою. Зрозуміло було лише, що в царські часи історію запорізького козацтва, тим більше XVII століття, намагалися не згадувати, а вже, ясна річ, про встановлення пам’ятного хреста не могло бути й мови.

Не шанувала козацтво й радянська влада. До речі, мені пощастило — я встиг зробити фотографію, і щойно послав статтю до місцевої газети, хрест повністю спиляли, залишилася лише табличка, яку мені вдалося врятувати. Організована мною на Ай-Ніколу екскурсія членів товариства Т.Шевченка (м.Ялта) під керівництвом А.Нирко змогла знайти в кущах лише частину розбитого цементного ложа, куди раніше було вмонтовано табличку. А учасниця цього походу поетеса зі Львова Євгенія Лещук 1996 року в збірнику «Прибій» опублікувала вірш «Козацька віха Криму».

Підказкою на запитання, хто ж поставив віху, послужила книжка з моєї бібліотеки про подорож до Криму 1825 року польського лікаря, етнографа Карла Качковського, де написано: господарем розташованої під горою Ай-Нікола «Ореанди» був славнозвісний О.Безбородько, яскравий представник козачої еліти, учасник війни з Туреччиною, полковник, котрий закінчив Києво-Могилянську академію, володів кількома мовами, протягом 16 років був особистим секретарем Катерини II. Завдяки незвичайним здібностям, він став міністром закордонних справ Росії, «графом Римської імперії», «ясновельможним князем», а при Павлі I і канцлером Росії. У Ніжині за його заповітом було засновано й навчальний заклад — гімназію (нині інститут), у якому навчалися великий М.Гоголь, Гребінка та ін. Це він чи його спадкоємці, також козацького роду, котрі продали «Ореанду» 1825 року Олександру I, могли над своїм маєтком встановити хрест на славу козацтва.

Але чому на вісі вказане XVII століття, а не якесь інше? Перша думка — пов’язати її появу з походом у Крим козаків 1628 року на прохання кримського хана для зняття облоги Бахчисарая ногайською ордою. Запорожці під керівництвом Михайла Дорошенка (діда знаменитого Петра) за тиждень пройшли з боями Ногайський степ, Перекоп і зняли облогу зі столиці ханства, визволивши при цьому й російських послів, про що вони з вдячністю повідомляли царя. У цей час запорожці осадили Кафу, проникли в інші улуси Криму й цілком можливо дійшли до південного берега. Воєнні дії, зокрема й облога Кафи, були припинені на прохання хана, котрий злякався гніву турецького султана, і козаки, нагороджені ханом, пішли на Січ, на жаль, втративши в боях свого ватажка Михайла Дорошенка (за одними відомостями — на Чорній річці, за іншими — біля стін Кафи). Ця версія реальна й історично цілком виправдана. Але може бути й інша, пов’язана з О.Безбородьком (1747—1799), у цьому разі має йтися не про окремий похід запорожців, а про період їхньої історії, пов’язаний із XVII століттям. Слід розпочати з морських походів київських князів Ігоря, Святослава, княгині Ольги й ін. не лише Чорним морем (зокрема й до Константинополя), а й Каспійським, а звідти — на Кавказ. Звісно, найбільш історично значимим був похід Великого Київського князя Володимира до Криму, у Херсонес, де він 988 року прийняв християнство й був хрещений.

Традиції київських князів чудово продовжили запорізькі козаки. Їхні швидкохідні «чайки» здатні були перетнути Чорне море лише за 30 годин. Ця обставина збагатила XVII століття яскравими історичними подіями, значними перемогами, зокрема над Туреччиною та її сателітами. Я налічив у XVII столітті близько 50 походів козаків Чорним морем й до Криму. Це століття висунуло з середовища запорізького козацтва низку видатних отаманів, мореплавців, котрі є славою української історії. Нагадаємо лише про деяких із них:

П.Сагайдачний — «Борець за православ’я в Україні, її народність, котрий володів однаково шаблею й пером» (Д.Яворницький) багато разів (із 1612 по 1620 рр.) ходив морем до Криму, Туреччини, підкоряв Херсонес (Ахтіар), Кафу, Очаків, Синоп, Трапезунд, Константинополь; Сулима — брав Кілію, Варну, Ізмаїл, Азов (1627—1637); легендарний Іван Сірко, за 25 років (1654—1680) виграв 54 битви з 55, в яких брав участь. Це він підписав відомий лист турецькому султану; М.Дорошенко, котрий загинув у Криму 1628 року, його онук Петро Дорошенко й чимало інших. Ці походи щораз супроводжувалися визволенням із рабства тисяч одноплемінників, одновірців, і часто ці походи здійснювалися разом із братами-козаками з Дону. Згаданими сторінками нашої історії ми законно можемо пишатися — вони свідчать про глибоку віру козацтва, сміливість, мужність, любов до Вітчизни. Ця епоха висунула й інших значних державних діячів країни, воєначальників, котрі залишили слід в історії України — це й брати Гуляницькі, герої Конотопської битви в XVII столітті, й І.Мазепа, котрий розпочав свою діяльність наприкінці століття, гетьман Виговський та ін.

У Криму досі збереглися матеріальні свідчення дивовижного військового мистецтва, хоробрості, доблесті козаків. І в наші дні в Феодосії (старій Кафі), Судаку можна побачити стіни, башти тих фортець, які брали воїни М. і П.Сагайдачних, визволяючи викрадених у рабство співвітчизників. Неприступні стіни фортеці Чуфут-Кале в Бахчисараї й сьогодні вражають нас, а татарський Ахтіар (Ак-Яр) — нинішній Севастополь, кілька разів спалювали запорожці. Сагайдачний підкоряв (1612 р.) і Херсонес, де за 700 років до цього прийняв хрещення рівноапостольний князь Володимир. Досі Севастополь пам’ятає й шанує вихідців із козаків: адмірала Нахімова, командира легендарного «Меркурія» Казарського, матроса Кішку.

Може видатися неймовірним, але й сьогодні в маленькій Ялті живуть нащадки відомих козаків. Серед них Олексій Гуляницький, диригент симфонічного оркестру Криму, заслужений діяч мистецтв України, почесний громадянин міста, славнозвісний нащадок ніжинського полковника Гуляницького, героя Конотопської битви, онук відомого українського художника Г.Світлицького. У Ялті багато років жив і працював відомий художник Степан Яровий, предок котрого — виходець із козаків — також був художником. Відомими в Україні художниками стали донька С.Ярового — Наталія Степанівна та її чоловік В.Романщак.

Ваш покірний слуга — також нащадок козака Миргородського полку Петра Бессараба. Збереглися про це документи середини XIX століття, фотографії й навіть речі, частину з яких я подарував ялтинському музею Лесі Українки.

Нині в Ялті живуть і працюють заслужений працівник культури, педагог, керівник відомої капели бандуристів А.Нирко; чудовий виконавець, хранитель народних історичних балад, пісень, бандурист Остап Кіндрачук, котрий зібрав рідкісну колекцію книжок з історії України, предметів її давнини.

Інтерес до української культури, історії в Ялті має глибоке коріння. Тут жила і творила Леся Українка, записуючи на спеціально куплений фонограф українські пісні у виконанні місцевих бандуристів.

У Ялті донедавна жив учень Лесі Українки, відомий винороб Н.Охременко. Увесь гірський Крим, усі його південнобережні виноградники, живучи в Сімеїзі, обходив пішки класик української літератури М.Коцюбинський, котрий боровся в ті роки зі шкідником винограду філоксерою. З Ялти він поїхав, задумавши написати свою книгу «Тіні забутих предків». У Ялті до революції був і свій український театр, у чому ми можемо переконатися, дивлячись на фотографії з книжки директора музею Лесі Українки С.Кочерги «Іфігенія в Тавриді». Його актором, режисером і керівником був Кіндрат Нацилевич. Не зайве нагадати, що А.Чехов, чия бабуся була українкою, називав себе «хохлом», часто влітку відпочивав на Сумщині й один час мріяв оселитися в Україні. Багато років у Ялті жив і працював донський козак О.Ханжонков, засновник вітчизняного кінематографу.

Наведені факти свідчать про тісні історичні зв’язки України з Кримом, які виникли задовго до приєднання його до Росії, що розсіює пропагандистський, далекий від правди міф про «подарунок», нібито зроблений Україні «п’яним» Хрущовим.

Настав день 16 березня 2002 року. Віху було знайдено навесні 1972 року, а навесні 2002-го відбулося її відродження за обставин не зовсім звичайних, якщо не сказати дивовижних.

За 30 років до кого тільки я не звертався з проханням відродити віху — до громадськості Криму й Києва, виступаючи на з’їздах українців Криму, на телебаченні, в Українському домі (Києва), із статтями в газетах, журналах Ялти, Севастополя, України. У мене збереглася товста пачка візиток міністрів, депутатів усіх рівнів Криму, України, листи до Президента України — усі ойкали від захвату... Але ніхто допомогти ділом не наважувався.

25 листопада 2001 року мене абсолютно несподівано запросив на нараду об’єднаного козацтва України, Росії, Білорусі генерал-хорунжий В.Аркатов із проханням доповісти Високим Зборам історію віхи. Вів нараду Верховний отаман Київський і Війська Запорізького України Д.Сагайдак. Уважно вислухавши повідомлення, нарада ухвалила: віху XVII століття відновити, видати мою книжку, присвячену вісі, козачій тропі Південнобережжям та історії козацтва. Крига скресла, але я ніяк не міг припустити, що все станеться так швидко — уже на 16.03.2002 р. було призначено освячення п’ятиметрового металевого хреста з пам’ятними дошками біля його основи. Цю титанічну роботу було виконано й коштами передусім отамана ялтинського куреня А.Кусливого, писаря А.Мунтіяна, осавула В.Верхоланцева. Та й усі козаки Ялти, Гурзуфа вклали чимало сил, доставляючи на круту гору в рюкзаках за спиною, у мішках пісок, гравій, цемент, воду в бідонах, та й сам важкий хрест на її вершину. Лише чудово організоване, дисципліноване козацтво змогло в такі стислі строки й так старанно справитися з цим, здавалося б, непосильним завданням.

День видався туманний, похмурий. Освячував хрест митрополит Сімферопольський і Кримський владика Лазар. А коли всі козаки заспівали «Вічну пам’ять» загиблим у боях, небо посвітлішало й над хрестом з’явилася зграя журавлів. Кажуть, душі загиблих воїнів вселяються в цих птахів, а вони цього дня над Ялтою з’явилися навесні 2002 року вперше. Трепет охопив козаків Запоріжжя, Кубані, Дону, Твері, інших регіонів України, Росії, Білорусі, котрі приїхали на це торжество. На ньому були присутні й виступали з вітаннями почесні гості — депутат Верховної Ради України І.Франчук, значний бізнесмен, великий знавець історії країни Ю.Колесников і гість із Нідерландів, котрий уже багато років допомагає ділом медикам Ялти, Раймонд-ван-дер-Камп.

А завершили торжество виступи бандуристів, пісні, танці, застілля козаків, джигітування в Ялтинському коші. Ось уже третє десятиліття поспіль його творець А.Кусливий прищеплює тут своїм підопічним навики, традиції козацтва, активно залучаючи їх до спорту, туризму, похідного життя на основі високих духовних, моральних принципів. Тепер молодь здобула історичний символ, де її урочисто прийматимуть до козачого братства, а Ялта — історичний пам’ятник, туристичний маршрут великого національного державного значення.