Котра мати рідніша?

Білявій блакитноокій дівчинці з рідкісним для України ім’ям Дорота щойно виповнилося два роки й п’ять місяців. Дитина ходить у ясла і навіть не підозрює, які пристрасті розгорілися між дорослими за право називати її своєю донькою.

«Словацький поліцейський сказав, що моя донька померла…»

Ця заплутана історія почалася в лютому 2005 року, коли 25-річна українка, перебуваючи на заробітках у Словаччині, народила дівчинку.

— Я вже готувалася повертатися в Україну, щоб народити дома, але не встигла, — розповідає жителька Пере­чинського району Закарпатської області Віталія Олефіренко, котра працює барменом в Ужгороді. — Пологи почалися передчасно. У суботу, 6 лютого, викликала по мобільному «швидку», а вранці в неділю в одному з пологових будинків Братислави народила дівчинку. Немовля одразу кудись віднесли, навіть не показавши мені. Пізніше медсестри спитали, чи маю чим заплатити за пологи, і я віддала їм 15 тисяч крон (близько 500 доларів). Мене перевели в іншу палату, а через два дні принесли підписати якісь папери. Я працювала в Словаччи­ні п’ять місяців, мови не знала, крім того, була в післяпологовому стані. Тому підписала, вважаючи, що мене з дитиною виписують із лікарні. Та невдовзі приїхала поліція і відвезла мене в табір для нелегалів (словацька віза вже була прострочена). Цей табір нагадував в’язницю — наручники, обшук, спецодяг, харчування під охороною. Ще через кілька днів, 14 лютого, мене насильно депортували в Україну. Я не хотіла їхати без дитини, вимагала віддати її, на що один із поліцейських сказав: «Твоя донька померла». Це була неправда. Наприкінці лютого до мене додому приїхали працівники Перечинської райдержадміністрації й повідомили, що донька (її назвали Доротою) все ще у Словач­чині. А незабаром із Братислави надійшов лист із рахунком на 35 тисяч крон (близько 1100 доларів) за перебування дитини в лікарні. Працівники РДА пояснили, що гроші треба знайти і прибути до них на початку квітня. Такої суми я не мала, тому нікуди не поїхала. Напевно, це не сподоба­лося чиновникам. 7 квітня в селі з’явився начальник служби у справах неповнолітніх, котрий поводився так, наче я якась злочинниця — кричав, ображав. Почувши, що грошей немає, він наказав писати відмову від дитини. Я не погодилася, бо хотіла повернути доньку. Тоді він пояснив: мовляв, з відмовою дитину швидше передадуть в Україну, і я зможу забрати її з дитбудинку. Повіривши, я під диктовку написала, що відмовляюся від Дороти. Те саме зробила й моя мама. Пізніше нам розповіли, що з цими заявами чиновник пішов до сільради, організував засідання опікунської ради, на яке нас із мамою навіть не запросили, і та вирішила — призначати опікунами Дороти моїх батьків недоцільно. Вліт­ку в районній газеті з’явилася моралізаторська стаття із засудженням мого вчинку. Я подумала, що доньку, можливо, вже передали в Україну й почала шукати її. Спочатку поїхала до начальника служби у справах неповнолітніх, проте він грубо вигнав мене з кабінету, обізвавши проституткою й крикнувши, що він «…дитину не робив і не народжував». Тоді ми з родичами почали їздити по дитячих будинках. На початку минулого року ста­ло відомо: донька перебуває в Свалявському будинку дитини, та коли ми приїхали туди, її вже забрали чужі люди, як виявилося згодом, сім’я фармацевтів із Мукачевого. Я звернулася в прокуратуру і нотаріально відкликала свою відмову від дитини. Про те, в кого саме перебуває дитина, стало відомо випадково. В Мукачівському міськвиконкомі переплутали конверти й відправили листа з адресою доньки, який адресувався прокуратурі, мені. Ми з родичами одразу поїхали до цих людей, намагалися пояснити, що хочемо забрати дитину (та й була в них Дорота усього близько місяця). Проте нас навіть не впустили до хати. Прийомний батько пригрозив викликати міліцію й зажадав, аби ми забиралися геть… Я розумію, ці люди більш заможні, але впевнена — лише рідна мати може дати дитині те, що їй потрібно. Незалежно від того, яка в неї зарплата й житлова площа. Я дуже люблю дітей, маю племінників, до котрих сильно прив’язалася. Весь час купую Дороті одяг та іграшки, бо вірю, вона буде зі мною. Коли ці люди справді хочуть виховувати чужу дитину, чому, знаючи, що в Дороти є мама, взяли саме її? В області ж є близько 500 сиріт! Чим вона їх привабила — невже грошима? Адже якщо мене позбавлять материнських прав, вони отримуватимуть за виховання дитини гроші. Я не вірю, що ця сім’я настільки любить мою дитину, вона її навіть не вдочерила, а взяла в прийомну сім’ю. Це нехороші люди — в присутності помічника прокурора обізвали дівчинку байстрям, дізнавшись, де я працюю, стали обмовляти мене перед роботодавцями, після чого я була змушена звільнитися. Вони твердять, що в Дороти туберкульоз, бронхіт та інші хвороби. Тож навіщо їм хвора дитина, чому не віддадуть її рідній матері? Так, я зробила помилку, повелася не так як належало, але хіба того, що пережила за останні два роки, шукаючи доньку, не досить для спокути? Ми ж одразу попередили — не звикайте до Дороти, це наша дитина, і ми зробимо все, аби повернути її…

Перший суд повернув матері дитину, другий — знову відібрав

Не знайшовши спільної мови з прийомними батьками дівчинки, Віталія звернулася в прокуратуру й суд. Мукачівський прокурор виніс протест на рішення міськради про створення прийомної сім’ї, однак депутати відхилили його. Суд також визнав законність перебування дитини в прийомних батьків. Паралельно орган опіки і піклування Мукачівського міськвиконкому звернувся в Пере­чинсь­кий суд із проханням позбавити В.Олефіренко батьківських прав (з’ясувалося, що через недогляд чиновників Дорота єдина з понад 170 дітей, котрі виховуються на Закарпатті в прийомних сім’ях та дитбудинках сімейного типу, не має офіційного статусу). Однак суд призупинив провадження у справі, оскільки Віталія звернулася в Мукачівсь­кий суд із позовом про повернення їй доньки. Почалася прокурорсько-судова тяганина, яка триває вже півтора року. В її ході стали спливати подробиці, які пролили світло на обставини народження дитини та відмови від неї матері. З’ясувалося, зокрема, що дівчинка народилася доношеною, а відразу після пологів її ізолювали, оскільки в матері виявили інфекційне захворювання, яке вона могла передати через молоко доньці. У відмові від дитини зазначено: мати уважно прочитала текст і цілком його розуміє. Віталія письмово підтвердила, що вільно й без тиску погоджується з удочерінням дитини іншими людьми, пояснивши при цьому, що проживає в Словаччині вже вісім років (цей термін фігурує і в інших документах) і вільно володіє словацькою мовою. Наприкінці кожного з трьох аркушів стоїть її підпис словацькою мовою.

З другого боку, під час судового розгляду з’ясувалося, що процедура позбавлення опікунства над дитиною від­булася з порушеннями — троє з шести членів опікунської ради сільради, які ухвалювали рішення про недоцільність призначення опікунами дитини батьків Віталії, участі в засіданні не брали й нічого не підписували (у суді є копії їхніх пояснень). Мукачів­ський суд завершив розгляд справи
6 лютого — за день до того, як Дороті виповнилося два роки. Керуючись Хартією прав сім’ї, представленою Апос­тольським Престолом у 1983 р. «Про невід’ємне право батьків виховувати дітей», а також Сімейним кодексом України про переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини, суд вирішив повернути Віталії доньку з усіма документами та речами першої потреби. Прийомні батьки одразу подали апеляцію, яка була розглянута у квітні нинішнього року. Суд виходив із того, що мати двічі відмовилася від своєї дитини, а факти тиску на неї й обману нічим не доведені. В дитбудинку Віталія жодного разу не навідувала доньку, її долею не цікавилася, окремої кімнати чи спеціально обладнаного місця для забезпечення умов проживання й виховання дитини не має. Апеляційний суд дійшов висновку, що відібрання дівчинки від прийомних батьків, які вже стали для неї рідними, суперечать інтересам дитини, тому рішення Мукачівського суду скасував, а в позові В.Олефіренко відмовив. Віталія вже відправила касацію до Верховного суду України, тим часом прийомні батьки очікують на поновлення провадження у справі про позбавлення її материнських прав. Вони впевнені у своїй правоті й віддавати Дороту не мають наміру.

«Дорота вже була двічі зраджена матір’ю, і я її зраджувати не буду…»

— Нашій сім’ї пішов 23-й рік, — розповідає прийомна мати Дороти Ольга Мишанич. — П’ять років тому ста­лося нещастя — донька, котрій тепер 19, потрапила в аварію, її збив «Мерседес». Реабілітація забрала май­же рік, і я зрозуміла — те, що донька залишилася жива і зрештою здорова, — це мені якийсь аванс від долі, від Бога. І я мушу відпрацювати його, бо доти нічого не зробила в житті особливого, визначного, доброго. Коли донька видужувала, ми з чоловіком вирішили взяти на виховання дитину. Не просто дати на церкву гроші чи щось побудувати, а взяти на себе таку місію, яка буде з нами щодня, щоночі і на роки. Ми звернулися в міськвиконком із заявою про створення прийомної сім’ї, а затим поїхали в Свалявський дитбудинок. Під час першої ж розмови головний лікар сказав: «Є в мене одна дівчинка, Дорота, яка народилася в Словаччині і чимось схожа на вашого чоловіка — така ж блакитноока й білява. Але є один нюанс — її мати, громадянка України, в Словаччині невідомо чим займалася, а під час вагітності мала інфекційну хворобу. Дівчинка здорова, хоча остаточних результатів ще немає». Зізнати­ся, спочатку ці слова нас трохи відштовхнули, але скоро прийшло розуміння — дитина є дитина, вона не обирає батьків і в кожному разі ні в чому не винна. Побачити Дороту тоді ми не змогли — вона вже по другому колу лежала в лікарні, мала проблеми з легенями. Зате коли ми побачили цю десятимісячну дівчинку під час наступного приїзду, це була любов з першого погляду. Дитину занесли в кабінет, і вона так уважно, не по-дитячому дивилася на чоловіка, що головне питання — кого саме брати — вирішилося саме по собі. Через три тижні ми забрали Дороту до себе в прийомну сім’ю, одразу написавши заяву, що відмовляємося від будь-якої допомоги з боку держави. Форма влаштування дітей у прийомну сім’ю була й є дуже поширеною. Те, що в дівчинки немає офіційного статусу, і її мама має право добиватися повернення дитини, нам ніхто не роз’яснив. Уже тепер ми розуміємо, що паралельно з дер­жавними юристами слід було найняти приватного адвоката, котрий розтлумачив би всі ці нюанси. Тоді ми просто вдочерили б Дороту, і жодних проблем сьогодні не виникло б…

Загальний стан здоров’я Дороти був дуже нестійким. Перед тим вона перенесла гнійний отит (із вушок виходив гній), вогнищеве запалення легень, обструктивний бронхіт. Крім того, у дитини виявили правобічну пірамідну недостатність (нечіткість тонких рухів) і затримку психомовного розвитку. Дівчинка не сміялася вголос і не плакала, була дуже тихою. Лікарі пояснили — більшість цих хвороб типова для вихованців дитбудинків, і щойно дитина потрапить у нормальну сім’ю, усе скоро минеться. Так воно зрештою й сталося. Ми займалися з Доротою, робили спеціальні ігрові вправи, і поступово вона наздогнала у розвитку своїх ровесників. Хоча попервах було дуже важко. У дитини постійно виникали проблеми з легенями. Пригадую, як я приносила купу ліків і записувала на листочок — ось цю таблетку — дві третини тричі на день, ось цю — третину після обіду, а мікстуру — перед сном. Узимку 2005-го вдарили 30-градусні морози. Дорота ніяк не могла вийти з хвороб, і я вирішила замовити за неї службу в церкві. Тоді з’ясувалося, що дитина не хрещена, тому за першої ж нагоди ми охрестили її…

Про те, що Дороту розшукує рідна мати, ми дізналися наприкінці зими 2005-го — нам зателефонували з про­куратури. Затим почалися заяви, прокурорські реагування, суди. З самого початку, ще до нашої зустрічі, я думала про Віталію Василівну лише доб­ре — вона ж не зробила аборт, викликала швидку, народила в пологовому будинку, правильно оформила документи, щоб дівчинку передали в Україну й могли взяти в іншу сім’ю. Хоча могла народити на вулиці й викинути немовля на сміття — скільки такого буває? Проте, коли почалися суди й пішла вся ця агресія включно зі спробами лізти в бійку, категоричне неприйняття іншої думки, всі ці виправдання… Я не вірю, що Віталія Васи­лівна не розуміла, що підписує і, стільки живучи в Словаччині, не знає тамтешньої мови. Немає ніякого смислу словацьким лікарям обманом відбирати в матері дитину, аби виховувати її за кошт держави, а потім передати в Україну. Так само не було смислу обманювати матір і в начальника служби у справах неповнолітніх, коли Віталія Василівна вдруге, уже вдома, відмовилася від доньки. Не вірю, що жінка, котра тепер проявляє таку активність і напористість, тоді нічого не розуміла й дозволила себе обманути. Мені здається, що мати з самого почат­ку не планувала виховувати свою доньку. Вона не перебувала на обліку в жіночій консультації, не відвідувала гінеколога. Під час пологів, згідно з поясненнями самої Віталії Василівни, вона палила (ось, напевно, звідки в Дороти постійні проблеми з легенями), а рідним батькам про народження дитини розповіла не відразу після повернення додому.

Під час одного з судових засідань ми, очікуючи на суддю, зійшлися у великій залі. Не обійшлося без словесної перепалки. Родич Віталії Васи­лів­ни емоційно спитав: «Ну чому ви не хочете віддавати дитину?» «Бо любимо її», — відповідаємо. Тоді він сплеснув руками й вигукнув: «Ну я не розумію — як можна взяти чужу дитину й любити її!» І тоді я зрозуміла, яка між нами моральна прірва… Мені дуже шкода, що наша світла, благородна ідея зіштовхнулася з усім цим брудом. Допускаю, що ми могли б знайти якісь точки дотику з матір’ю, якби вона поводилася не так, була іншою людиною. Проте я бачу від цієї сім’ї саму лише злобність і агресію. Вони не хочуть чути іншої думки, а весь корінь зла бачать у тому, що ми взяли дитину й не віддаємо. Аморальність свого вчинку вони не розуміють і близько не допускають своєї провини в тій ситуації, яка виникла. Мати жодного разу не спитала, чи хрещена дитина. Те, що для мене було дуже важливим, її не хвилює. Або чи ходить Дорота, чи розмовляє, скільки має зубів… Узагалі, всю цю судову тяганину я сприймаю як велику морально-етичну проблему. Ми могли б піти найлегшим шляхом — зробити вигляд, що віримо цій жінці (хоча я їй не вірю). Ну навіщо нам уся ця тяганина, що вимотує нерви? З’явилася мати — віддати їй доньку, а самим узяти на виховання іншу дитину. Але я навіть теоретично не допускаю такого розвитку подій. Дорота вже була двічі зраджена матір’ю, і я її зраджувати не буду…

Після розмови я попросив Ольгу Мишанич показати дитину, і ми разом вирушили в дитсадок. Красива білява дівчинка в окулярах складала в колі інших дітей кубики, поки хтось не привернув її увагу до дверей. Іграшки негайно були покинуті, дитина з радісним вигуком «Мамо!» кинулася до нас і за секунду опинилася на руках прийомної матері. Дитина раділа, та тільки-но зрозуміла, що її ще не забирають додому, знімати її з рук і вести до групи довелося з голос­ним плачем…

У службі в справах неповнолітніх облдержадміністрації кореспондентові «ДТ» повідомили, що випадків, коли рідні батьки намагаються повернути дитину від прийомних, на Закарпатті досі не було. А значить, немає й статистики чи бодай кількох показових прикладів, чим такі ситуації можуть закінчитися. У щирості намірів В.Олефіренко, котра, розпитуючи журналіста, яка на вигляд її донька, не може стримати сліз, немає сумнівів. Так само як і в щирості дій прийомних батьків, котрі взяли дівчинку з дитбудинку, виходили її й дали повноцінну сім’ю. Оскільки дитина не усиновлена, з юридичного погляду рідна мати має всі шанси повернути її собі. Однак чи відповідатиме це інтересам самої дитини? На це непросте запитання доведеться відповідати Верховному суду.