КОСМОС ПОЧИНАЄТЬСЯ В ДУШІ

Академіку НАН України, видатному українському вченому в галузі радіофізики й радіоастрономії Семену Яковичу Брауде 28 січня виповнюється
90 років.

За своє життя Семен Якович так багато встиг зробити, що з верхом вистачило б на десяток достойних наукових доль. Він брав участь у створенні вітчизняного радіолокатора. Був фундатором нових наукових напрямів — ра-діоокеанографії та декаметрової радіоастрономії. Брав якнайактивнішу участь у створенні в Харкові двох науково-дослідних академічних організацій — Інституту радіофізики й електроніки та Радіоастрономічного інституту. Читав лекції у вищих навчальних закладах з п’ятнадцяти різних курсів, завідував кафедрами, підготував кілька сотень наукових праць і п’ять монографій. Був ініціатором та ідеологом створення унікальних радіоастрономічних інструментів — найбільшого у світі радіотелескопа УТР-2 і радіоінтерферометра «Уран», — які дали левову частку світової інформації про радіовипромінювання космічних об’єктів у цьому діапазоні хвиль. Нині радіотелескоп УТР-2 з інтерферометром «Уран» визнано національним надбанням України.

Наукові досягнення С.Брауде відзначено званням заслуженого діяча науки й техніки України, Державними преміями СРСР та України, Золотою медаллю АН СРСР ім. Попова, преміями й медалями Євразійського астрономічного товариства. Його нагороджено трьома орденами Трудового Червоного Прапора, двома орденами «За заслуги».

І попри це, як з’ясувалося при зустрічі, Семен Якович був зовсім не схильний до ювілейної патетики. Перша ж його іронічна фраза змусила мене забути про парадний жанр ювілейного інтерв’ю.

— Хочу відразу наголосити, що зараховую себе не до вчених, а до науковців, — заявив Семен Якович. — Учені — це Ейнштейн, Планк, Резерфорд, Бор, Ландау... Решта, і я зокрема, — науковці середньої та вищої кваліфікації, котрі розвивають ідеї вчених. Я завжди усвідомлював, що є людиною середніх здібностей, оскільки ніколи не був першим учнем, правда, нижче четвертого місця теж не опускався. Але мені завжди було дуже цікаво працювати в науці, до того ж таланило на колег і учнів.

Ярослав ЯЦКІВ, перший заступник міністра освіти й науки України:

— Семен Якович Брауде — яскрава індивідуальність. Він уміє передбачати розвиток науки. Так було з декаметровою радіоастрономією, так було з його пропозицією встановити на найвисокогірнішій обсерваторії Європи, на піку Терскол у Приельбруссі, двометровий телескоп фірми «К.Цейс». Семен Якович — надзвичайно приємна людина, з ним цікаво обговорювати будь-які проблеми.

Я щасливий, що доля звела мене з цією чудовою людиною.

— Семене Яковичу, цікаво, звідки ви родом?

— Я народився в Полтаві 1911 року. Це доба розвитку теорії атома, Нільса Бора, теорії відносності... Уже після революції закінчив загальноосвітню та профшколу, де набув спеціальності електромонтера шостого розряду. Рекомендації до вузу не одержав, оскільки був сином службовця, тобто парієм. Але все-таки почав готуватися до вступу, одночасно працюючи репетитором. На моє розуміння,
16-річний чоловік уже мусив заробляти собі на життя. І все-таки вступив на фізико-математичний факультет інституту народної освіти в Харкові (нинішній університет). До речі, на курсі з 68 чоловік було тільки два студенти із родин службовців.

— І як було організовано навчання?

— Практикувалася цілковито дивовижна річ — так званий дальтон-план. Курс розбивали на групи з кількох чоловік, кожну очолював бригадир, який і мав складати іспити та заліки за решту. Я складав за п’ятьох, але в аспірантуру рекомендації не одержав. Та ще студентом почав викладати математику і фізику в машинобудівному інституті, тож на час завершення навчання отримав звання доцента. Тоді ще не було ні дисертацій, ні наукових ступенів.

— Тоді ви розпочали і наукову роботу?

— Викладав і водночас почав працювати в УФТІ лаборантом. Під керівництвом мого вчителя А.Слуцкіна й за участі ще одного його учня, згодом директора ІРЕ А.Усикова, нам вдалося одержати дуже великі, граничні на той час, потужності генерації магнетрону. Виникла ідея застосувати його в радіолокації, і ми розробили радіолокатор, який визначав три координати літаків. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, про це доповіли Сталіну. У липні 1941 року нас викликали в Москву та прикріпили до зенітної частини. За роботу з виявлення німецьких бомбардувальників я одержав дуже дорогу для мене медаль «За оборону Москви».

— А про досліди Янського, який 1932 року перший зафіксував радіосигнали з космосу, ви вже знали?

— Так. Але про радіоастрономію тоді й гадки не було. Коли, захистивши докторську дисертацію, я вирішив вийти «з-під крила» свого вчителя, а отже, змінити науковий напрям, то вибрав наддовгу локацію, над якою тоді ще ніхто не працював. Разом із військовими моряками на полігоні у Вентспілсі на Балтійському морі ми розгорнули довгохвильовий локатор і «бачили» кораблі, які пливли за межами прямої видимості, за небокраєм. За ці роботи нам 1952 року дали Сталінську премію. Під час експериментів з’ясувалося, що радіохвилі відбиваються не лише від корабля, а й від поверхні моря. Ми швидко збагнули, що цей феномен можна використовувати для дистанційного вимірювання морського хвилювання на великих акваторіях. Так народилася нова наука — радіоокеанографія.

В УФТІ стало тісно. І 1955 року разом із давнім колегою Усиковим нам вдалося орга-нізувати в Харкові новий академічний інститут — радіофізики й електроніки, де двадцять років я був заступником директора з наукових питань.

— А радіоастрономія?

— Зізнаюся, що вже на стадії організації нового інституту я знову вирішив працювати над чимось новим, а стару тематику залишити учням. Але над чим? До радіоастрономії мене підштовхнув мій друг Йосип Шкловський — він розповідав такі цікаві речі! А позаяк у цьому я мало що тямив, довелося приблизно півтора року витратити на студіювання спеціальної літератури. Зрештою я вирішив захопити вільну тоді нішу довгохвильової радіоастрономії, бо тоді всі захоплювалися короткохвильовою, яка дає велике розрізнення. Але Янський одержав сигнал саме на 15 метрах!

Про ідею побудувати декаметровий радіотелескоп я кілька разів доповідав на засіданнях президії Академії наук. Розписував, що можна буде спостерігати космічні об’єкти на відстані 1023 кілометрів, на самісінькій околиці Всесвіту. На залізниці один кілометр шляху коштує мільйон карбованців, — переконував я президію, — а я прошу виділити лише 3 мільйони на відстань у секстильйони разів більшу! Першим повірив у реальність цієї ідеї президент нашої академії Борис Євгенович Патон. Саме його постійна підтримка була вирішальним чинником наших подальших успіхів.

Леонід ЛИТВИНЕНКО, академік НАН України, директор радіоастрономічного інституту НАНУ:

— Семен Якович ніколи не підводив, обіцяючи виконати той чи той науковий проект. Ясна річ, конкретний науковий результат прогнозувати важко, він може бути й несподіваним, але дослідження завжди проводилися й інструменти завжди створювалися. Брауде вмів переконувати, але вмів і виконувати. Як і у випадку з радіотелескопом — він його задумав, пообіцяв зробити й зумів реалізувати. А зробити це було дуже складно! Проект був гран-діозний навіть на той час, і головне — у світі не було нічого схожого.

А його вмінню радіти успіхам можна тільки позаздрити. Мабуть, тільки вченому дано відчувати таку абсолютну радість творчості...

— Семене Яковичу! І скільки ж вам було років, коли радіотелескоп побудували?

— УТР-2 побудували 1972 року. Отже, мені було 60 років — саме час починати нове. УТР-2 і досі найбільший у світі радіотелескоп декаметрових хвиль. І хоча з допомогою радіотелескопа ми відразу одержали цікаві наукові результати, вирішили, що розрізнення в півградуса мало. Потрібні секунди, отже, потрібні інтерферометри. Так було створено систему «Уран» із чотирьох декаметрових радіоінтерферометрів, розміщених у Змієві Харків-ської області, під Полтавою, під Одесою та під Львовом. Працюючи разом, вони дають розрізнення в одну кутову секунду, тобто таке саме, як оптика.

Так, забув сказати, що настав момент, коли в ІРЕ теж стало тісно... І 1985 року було створено ще один академічний інститут — радіоастрономічний, де й нині працюю радником при дирекції. 1998 року за «Уран» колектив працівників нашого інституту було удостоєно Державної премії, зокрема мене та моїх учнів — члена-кореспондента НАНУ Анатолія Меня і доктора фізико-математичних наук Леоніда Содіна. Тепер можливості декаметрового інструмента оцінені заслужено, американці, приміром, виділяють 25 мільйонів доларів на побудову ще більшої системи, ніж наша. Але ми відставати не хочемо!

— Невже знову новий проект?

— Так! Але тепер це вже ідея мого учня Олександра Коноваленка, яку я активно підтримую. Він запропонував побудувати під Харковом новий радіотелескоп, на порядок чутливіший від УТР-2, більшого діапазону й на нових технологічних засадах. Переконаний, що в радіоастрономії нас чекають нові відкриття.

Олександр КОНОВАЛЕНКО, член-кореспондент НАНУ, завідуючий відділом декаметрової радіоастрономії й астрофізики Радіоастрономічного інституту:

— Семен Якович палко підтримує нові ідеї, нові наукові напрями. Це надихає всіх оточуючих. З його участю ми не лише розробили ідею створення нового декаметрового радіотелескопа, а зробили дослідний макет його фрагмента, випробували його. Про ці роботи ми підготували доповідь на президії Академії наук. Активна підтримка Семена Яковича допомогла нам домогтися фінансування першого етапу будівництва нового інструмента, розрахованого на кілька років.

— Семене Яковичу, що вас хвилює більше — сам космос чи методи його дослідження?

— Космос. Авжеж, космос. Завдяки радіоастрономії виявлено цілі класи нових космічних об’єктів — пульсари, квазари, нейтронні зірки, чорні діри...

— Чи вірите ви в множинність розумних світів?

— Я не дотримуюся думки, що ми самотні у Всесвіті. Але над проблемою SETI я не працював би, навіть якби ще раз поміняв напрям. Це означало б приректи себе на дуже тривалу роботу якщо й не з нульовою, то з надзвичайно низькою імовірністю успіху. Я такого не люблю. Хоча, звісно, той, хто вирішить це завдання, буде гідний золотої статуї від вдячного людства.

— Що вам дає відчуття щастя?

— ...Хороші наукові результати й родина. Хочу звернути вашу увагу, що наукові напрями я міняв сім разів, а дружину — жодного разу! Я міг спокійно працювати й добиватися всього, чого хотів, саме тому, що в сім’ї була атмосфера, яку створила Надія Михайлівна. Я завжди був абсолютно впевнений, що вдома все буде гаразд. Саме такою повинна бути дружина вченого — люблячою, самовідданою та вірною.

Надія Михайлівна, дружина.

— Дружиною вченого бути нелегко. Треба захищати його від побутових дрібниць, забезпечувати відпочинок, вибудувати особливий стиль життя. Іноді ціною власних інтересів. А яким було напруження, коли Семен Якович вкотре змінював науковий напрям... Особливо з радіоастрономією, коли йому було вже під шістдесят. Як у ці роки знову розпочинати нове! Але потім я подумала: адже раніше в нього все завжди виходило, отже, вийде й тепер.

— Семене Яковичу, кажуть, що в роботі ви досить жорстка людина.

— Це в молодості! Пригадую, коли я став заступником директора інституту, то виявив, що співробітники частенько спізнюються на роботу. І тоді я ввів у практику: уранці ставав біля вхідних дверей і з кожним, хто запізнювався, вітався за руку. Вплинуло відразу!

— Як ви ставилися до політики?

— ...1937 року в нас із батьком були особливі валізки на випадок арешту. Ми чекали щодня. Якось о другій годині ночі дзвінок. Ми перезирнулися — по кого з нас прийшли? З’ясувалося, кличуть свідками у квартиру в тому ж під’їзді. Забрали начальника Дорпрофсожу, все перекинуто догори дном, залишилися дружина й син років десяти. Ми пішли пригнічені. Через тиждень знову дзвінок о другій годині ночі. Знову свідками — в ту саму родину! Цього разу заарештували дружину, хлопчик плаче, його забирають у дитячий будинок. Це те, що я бачив на власні очі. А в УФТІ заарештували директора Обреїмова, Лейпунського, розстріляли Шубникова, Горянського... Ландау врятувався лише тому, що поїхав до Москви. Мене не взяли, але я чекав щодня. Страшний час. …Я ніколи не був членом партії.

— Як ви зустріли перебудову?

— З великими надіями. Які швидко згасли. До речі, на власні очі капіталізму я не бачив, мене за кордон, крім Чехословаччини й Польщі, не випускали. …І все-таки я переконаний, що українська наука має майбутнє, бо є люди, котрі не дадуть їй загинути. Хоча тепер нашій науці так важко!..

— Що у вашому житті було най-складнішим?

— Мабуть, найскладніше — вживатися в старість. Але я вважаю себе щасливою людиною. Мені в житті поталанило. І в науковій долі, і в сімейному житті. Знаєте, є таке повір’я. Якщо в сім’ї дід — первісток, його син — теж первісток і син сина — пер-вісток, то він буде щасливою людиною. Це про мене.