Константинополь/Стамбул — «Предмет бажань усього світу»

Мені здається, якщо інші міста смертні, то це існуватиме доти, доки є люди на землі.

П’єр Жилль, французький історик і картограф XVI ст.

Весна в Стамбулі дуже яскрава й неповторна. Квітень і травень — час тюльпанів, коли всі опиняються у полоні надзвичайної какофонії звуків і барв. Хто сказав, що тільки Голландію називають «країною тюльпанів»? На початку XVIII століття покровитель учених і по-європейському освічений султан Османської імперії Ахмед III (1703—1730) вирішив «наздогнати і перегнати» Захід. Він відсилає посольства в європейські столиці, щоб прищепити старіючому османському суспільству смак до перетворень. Окрім знань, досвіду та новітніх технологій, були привезені тюльпани, які й стали улюбленою квіткою турків. Мені здається, тому навесні особливо яскраво розкривається унікальна культурна поліфонія Міста з більш як півторатисячолітньою історією.

Цікаво, що саме у квітні і травні в житті Візантійської імперії, яка проіснувала на берегах Босфора і Мармурового моря 1123 роки й 18 днів, відбувалися епохальні події...

У першій частині нарису ми розповімо про притягальну силу імперії Костянтина Великого, її дух, який — я в цьому впевнений абсолютно — нікуди не випарувався за майже 507-річну історію османського/турецького правління.

«Світло зі Сходу»

…11 травня 330 року від Різдва Христового в урочистій обстановці імператор Костянтин Великий оголосив про заснування нової столиці Римської імперії. На місці давньої Візантії, на перехресті торгових шляхів із Європи в Азію, розпочинається будівництво Константинополя, граду, нареченого ім’ям басилевса. Рим же на довгі століття занурюється в тінь. Lumen orientale, Світло зі Сходу, — а саме звідти прийшло християнство, і про це не слід забувати, — багато століть залишалося притягальним для людей Заходу. Кордони Східної Римської імперії невблаганно наближалися до Риму, вже неодноразово захопленого й розграбованого варварами. Римські папи, перші серед рівних предстоятелів ще єдиної християнської церкви, тремтять у своїх резиденціях в очікуванні нових завойовників. Прірва між освіченим, багатим Сходом (що його й уособлював Константинополь) та войовничим, брутальним Заходом, який увібрав усі варварські звички, наприкінці I тисячоліття стає настільки величезною, що західноєвропейський хроніст не вважає за непристойне складати дифірамби Місту-Світочу: «Константинополь — це не тільки око віри християнської, а й предмет бажань усього світу».

Схиляння перед столицею Візантії, незбутнє захоплення її християнськими реліквіями, розкішшю імператорського двору, вченістю та неповторною архітектурою («описувати її не наважуюсь, оскільки для таких див у природі нашій немає словес» — це теж західноєвропеєць писав) призводять до парадоксального результату. Заздрість переходить у жадібну ненависть, і поступово в католицького Заходу формується комплекс неповноцінності. Невдовзі він дав імпульс «бажанню» західних християн знищити ці Красу та Досконалість.

У 1054 році настав Великий розкол. Світове християнство пережило не подоланий до кінця й досі поділ на дві ворожі одна до одної конфесії. Але безповоротним фактом розкол став лише після захоплення Константинополя хрестоносцями 1204 року...

Вирушаючи у IV Хрестовий похід, щоб знову повернути до рук християн Єрусалим, захоплений воїнами Ісламу, жадібні західні сеньйори і лицарі просто «збиваються на манівці», влаштувавши неймовірну за жорстокістю екзекуцію «єретикам-схизматикам». 12 квітня 1204 року П’єр Ам’єнський серед перших хрестоносців, підбурюваних жадібним і практичним венеціанським дожем Енріко Дандоло, увірвався в Місто-Сад, завдавши йому небачених руйнувань та пограбувань. «Самі сарацини добріші й співчутливіші, порівняно з цими людьми, котрі носять на собі знак хреста», — пише очевидець тих подій, візантійський історик Нікіта Хоніат.

Сили полишили візантійців задовго до першого падіння їхньої столиці. З імперських пассіонаріїв вони протягом багатьох
десятиліть перетворювалися на невтримних інтриганів, які підточували основи власної держави. Що там найманці, вони ж і свої інтереси мали в багатому полісі, скидаючи басилевсів інколи і кожних два-три роки. За вченістю і зверхністю поступово був втрачений дух воїнів — наступників Великого Рима. Ромеї (греки) безуспішно намагалися відтягнути кінець Історії. Нащадки Костянтина Великого не змирилися з втратою столиці, відкотилися в Нікею, де створили імперію у вигнанні. Вони повернуться у Святе місто 1261 року, щоб витурити ненависних латинян. Попереду було майже два століття боротьби з османською загрозою, яка невблаганно насувалася. Але це була лише агонія. «Імперія» поступово звузилася до карликових розмірів — лише Константинополь із околицями та ряд територій у Мореї (на Пелопоннесі) залишалися під захистом візантійського орла; та ще й уламок візантійського світу — Трапезундська імперія продовжувала (до 1461 року, коли й на береги Чорного моря прийшли турки-османи) бути живим нагадуванням про грецький світ.

29 травня 1453 року, після майже двомісячної, небувалої за непохитністю її захисників, облоги Місто стало здобиччю воїнів ісламу. Останній імператор Костянтин XI Драгаш не здався і загинув зі зброєю в руках, разом зі своєю імперією. Це була остання, трагічна глава в історії неповторної і блискучої Візантійської цивілізації. Докладніше див. «Загибель Візантії. Друга смерть Гомера і Платона», «ДТ», №23, 12—18 червня 2004 р.

Стіни — свідки епохи

Перше, можна сказати — приголомшливе враження на тих, хто прилітає у Стамбул, справляють стіни стародавньої столиці Візантійської імперії. Вони — мовчазні свідки епохи, яка, здавалося, канула в Лету. Але насправді вона присутня у старому Стамбулі буквально щокроку.

«Рибний храм» був заснований імператором Левом I Маркеллом (457—474 від Р.Х.), коли той був ще воєводою. Зустрівши сліпого старця, який знемагав від спраги, він вирішив допомогти йому. Несподівано почувши голос Богородиці, яка вказала на джерело й повеліла Леву побудувати на цьому місці храм, воєвода зачерпнув води і подав старцю. І, о диво, він прозрів! Уже ставши імператором, Лев побудував поблизу джерела храм і наказав намалювати ікону. Про те, наскільки шанованим був храм у Середні віки, свідчить той факт, що через 75 років, після 532—537 рр. (тобто після придушення повстання «Ніка» та відновлення зруйнованого під час заколоту храму Святої Софії), імператор Юстиніан I Великий повелів відправити для його перебудови решту матеріалів — граніт і цеглу. Невдовзі там відкрили чоловічий монастир. Задумаємося, що цей маленький храм — ровесник величної Святої Софії. До речі, Свята Софія — це не храм на славу святої, а Свята Премудрість (про нього — в другому розділі нарису) Християнство лише через 450 років на нашій землі пустило своє перше коріння.

Розповіли дивну історію. Коли в каплицю увірвалися язичники (крім хрестоносців або турків, це могли бути хіба що свої ж православні — несамовиті іконоборці), ченці встигли посмажити рибу лише з одного боку. Тож не діставайся ти нікому!.. І рибу кинули в джерело. Вона попливла в купелі джерела наче нічого й не сталося, і непрохані гості нажахано втекли...

Міф чи чиста правда? Важко сказати, але звучить життєствердно.

***

Мехмеду II Завойовнику приписують такий вислів: «У світі має бути тільки одна імперія, одна віра, один імператор». Можливо, це теж міфологія, хоча свої імперські амбіції султан утілював натхненно й неухильно. Що стосується свободи віросповідання, то вона в Істамбулі у перше століття османського панування не піддавалася серйозним випробуванням. Так, більшість християнських храмів стали мечетями. Але православним вдалося отримати фірман (дозвіл) султана на службу в цілому ряді церков (переважно віддалених від історичного центру, насамперед — розміщених уздовж берега Мармурового моря). Навіть францисканці в генуезькому передмісті Галата зуміли на довгі десятиліття зберегти свої монастирі. Для порівняння: іспанські католики по завершенні Реконкісти у 1492 році повелися з поверженими мусульманами, а заодно — й з іудеями-сефардами немилосердно, за принципом «Горе переможеним!». Більшість утікачів із Гранади і Севільї знайшли притулок саме в Стамбулі...

Але це вже інша історія, інша епоха.

«Новий Константинополь став блискучим містом — гарним, заможним, багатонаселеним і різноплемінним. Проте його краса уособлювала тепер могутність світової історії султанів, а не царство Християнського Бога на землі, а його жителі були роз’єднані різними віросповіданнями. Константинополь відродився, ставши на багато століть предметом замилування всіх, хто його відвідував. Але це вже був Стамбул, а не Візантій», — писав у своїй праці «Падіння Константинополя в 1453 році» видатний англійський медієвіст Стівен Рансімен.

Краще й не скажеш. Продовження розповіді про скарби архітектури та культури Константинополя і Стамбула на наступній сторінці «Архіваріуса». Ми розповімо також про унікальний досвід розвитку міжнаціонального діалогу та тісного спілкування інтелектуалів, який уже 12 років уособлює Платформа «Євразія», що об’єднала письменників, журналістів, учених із багатьох країн Євразійського континенту.

Автор дякує за допомогу у підготовці матеріалу Платформі «Діалог Євразія» (представник в Україні — професор Володимир Сергійчук, координатор від Туреччини — Гьокхан Демір), туроператору ANEX TOUR, інформаційному агентству «Джиган» (Юнус Ердогду), а також Туристичному прес-клубу України (віце-президент Олена Зеленко).