Коні Апокаліпсиса... вони гарцюють, я відчуваю їхнє дихання...

У дисидентів-шістдесятників є одна спільна риса — якийсь внутрішній моторчик надзвичайної активності, який не дає спокою й постійно підштовхує в епіцентр народного буття. Хтось подався в публіцистику, хтось нуртує суспільство на громадських засадах, інший намагається творити поточну політику... Теперішнє життя Мирослава Мариновича виглядає еталоном стабільності та розміреності. Але то тільки на перший погляд. Він віце-ректор Українського католицького університету. У вітчизняних реаліях — майже гаряча точка. Ну а перед тим був тривалий та відповідний часу шлях. Тюрми, духовний пошук, тюрми...

— Мої духовні університети почалися з родини. Дідусь був священиком, у сім’ї панувала релігійна атмосфера. Для мене вона стала ідеалом, вершиною гармонії. Спочатку, подібно до інших, я не уникнув юнацького атеїстичного скепсису. Якийсь час міг сумніватися в існуванні Бога, але ніколи не принижував сам феномен церкви. Для мене він завжди був святим. Минуле запам’яталося, витворило гаму особливих дитячих спогадів.

Далі знайомство з дисидентами в Києві. Вишкіл в антирадянській «фронді». Цей час наповнений національною субстанцією, яку прекрасно творив хор Леопольда Ященка «Гомін». Ми виходили на схили Дніпра, на маївки, організовували святкування Івана Купала, намагалися відновити стихію народних звичаїв. Усе це доволі невинно, але вже тоді наростало протистояння з КДБ. Будь-яка дія, пов’язана з відродженням національної свідомості, гебістам була огидна.

Звідси перейду до мого найважливішого університету — табору. Це був час, коли суспільне життя змушувало робити важливий моральний вибір: упорядковане фізичне існування чи збереження самоповаги. У листопаді 1976-го разом із моїм другом Миколою Матусевичем я вступив до Української гельсінкської групи. Ми розуміли, що радянська влада рано чи пізно буде змушена усунути людей, які відверто ставлять питання про права людини. Але ми зробили свій вибір. У квітні 1977 року нас арештували.

Цей перший вибір потягнув за собою всі інші, за що я дуже вдячний Богові й долі. Пам’ятаю, як прокурор Антоненко (кажуть, він і сьогодні в Києві один із найвпливовіших прокурорів) випитував мене, що саме я ставлю собі за мету. Натякав на те, що коли не покаюсь, то буду ув’язнений на багато років. «Що ж тоді робитоньки будете?...» Я сказав, що моя мета полягає в тому, щоб не озлобитися, не впасти у ненависть. Для мене це стало моральним обов’язком. Звичайно, час від часу я спалахував гнівом, люттю. Але можу сказати, що в моєму серці не навічно загніздилася ненависть до гнобителів.

Був іще один дуже важливий вибір: витримати все, що ніс за собою табір. Це був далеко не санаторій. Часом доводилося долати важкі випробування. Тут мені часто ставало в пригоді запитання, яке свого часу поставив Левко Лук’яненко. Коли ми познайомилися, він здивувався, що такий молодий хлопець (мені було 28 років) уже увійшов до Гельсінкської групи, себто обрав той шлях, за яким вочевидь стоїть тюрма. Він запитав мене: «Чи готові ви до того, що вас будуть переслідувати?» Я відповів: «Так, готовий». І коли настав час випробувань, мені часто згадувались його слова й моя юнацька певність. За це я вдячний Левкові Лук’яненку. Виявляється, часом дуже важливо ставити один одному визначальні запитання. Іноді просте запитальне речення може зіграти вирішальну роль у чиємусь житті…

Табір став для мене також прекрасною школою духовної формації, життєвого вишколу. Існують часом хибні уявлення, що людина може бути постійно хороброю, що її дні — це ніби пряма незламна лінія відваги. Насправді довелося бачити, як багато славних людей у цьому сенсі були далекі від стабільності. Такий собі рух по синусоїді. Сьогодні — сильний, завтра — слабкий... Усвідомлення того, що ти не можеш бути сильним щодня, було дуже важливим уроком. Висновок простий — якщо сьогодні ти зробив крок, який тобі видається хибним, пам’ятай, що завтра можеш виправити все й знову зіп’ястися на ноги. Як на мене, рятівний принцип.

Табір привчив бути самим собою. Коли за твоєю спиною закриваються двері камери, й ти опиняєшся наодинці з собою, зникають усі ролі, які ти грав перед іншими людьми, з тобою лишаються тільки власні переконання. Якщо вони не твої, «театральні», надумані, ти їх одразу зречешся. А за власні, кровні будеш платити дорогу ціну. Табір дав мені поступове усвідомлення духовної розкоші, яку відчуває людина, коли діє згідно зі своїми переконаннями.

— Ну а які зустрічі в таборах запам’яталися найбільше?

— У цьому сенсі визначальною стала табірна зустріч з уже покійним Зіновієм Красівським. Три роки до його появи в зоні я, можна сказати, грав роль такого собі «найпередовішого в’язня» (авторитет передбачав високу відповідальність. Відповідну до тієї планки, яку виставили члени Гельсінкської групи). Іншими словами, я осудливо розмовляв із табірною адміністрацією, ставився до неї презирливо, глумливо... Мені здавалося, що в таборі так було прийнято. А потім приїхав Зіновій Красівський, і я побачив, що він поводиться зовсім інакше. Жартує з адміністрацією, охоронцями... Якось я зважився його запитати: «Пане Зіновію, а ви не боїтеся, що вашу поведінку сприймуть якось інакше?» Він здивовано глянув: «То ви що — собі не довіряєте?» І це був ключ. Я зрозумів, що все те, що я хотів презирливо кинути у вічі своїм наглядачам, можу сказати спокійно, з гідністю. Це також була велика духовна школа. Я перелічив лише окремі моменти, тоді як Бог обдаровує ними в’язня дуже щедро.

— Скажіть, наскільки важливо було там гострити надію, що ти колись можеш вийти на волю, чи може ліпше відкинути рожеві перспективи й, зціпивши зуби, налаштовуватись на гірше?

— Про себе можу сказати, що був недостатньо розумним в’язнем і час від часу спалахував надією. Мовляв, політичні обставини складуться позитивно, й мене буде звільнено.

— Така настанова знесилювала?

— Не сказав би... Все-таки я людина досить твереза, щоб триматися й не впадати у відчай. Щось подібне до лінії горизонту. Позначаю на ландшафті точку, до якої реально зможу дійти сьогодні, — скажімо, якийсь вершечок дерева. І доходжу до нього. А назавтра знову бачу ту ж саму лінію горизонту й нові цілі попереду. Для мене психологічно важливим було оті сім років неволі розбити на менші етапи. Це реально допомагало...

— Схоже на сізіфову працю... Даруйте, але для мене тюрма асоціюється з чимось таким, звідки треба втікати... У вас не виникало такого бажання? Чи були прецеденти втечі серед інших в’язнів-дисидентів?

— Я не знаю такого. Думаю, що вони неможливі в принципі, хоча й не виключаю якихось особистих, індивідуальних обставин. Звичайно, дисиденти займали тут принципову позицію: втеча означала б визнання своєї вини. А всі ми відчували себе невинними. Тож наша втеча відбувалася не географічно, а духовно — у радикально інший світ. Утім, часом бували випадки особливої втечі. Мій вірменський табірний приятель Ішхан Мкртчян покінчив життя самогубством. Це також свого роду втеча від того, що несила витримати...

— Чи підтримували дисиденти стосунки з в’язнями-упівцями і чи не виникало між вами конфліктів?

— Дисиденти в мій час ще застали в таборах кількох членів УПА, які закінчували свій 25-літній термін. Можу з певністю сказати, що стосунки з ними складалися дуже приязні. Їх шанували не тільки українські дисиденти, а й росіяни, скажімо, Сергій Ковальов або євреї, для прикладу — Семен Глузман. Усі ці люди в зоні відкривали для себе явище українського національного опору, яке на волі, можливо, сприймалось автоматично як штамп — «бандерівці». У таборі всі ці штампи зникали.

— Я не спитала, в якому таборі ви сиділи...

— У 36-му таборі в селищі Кучино Пермської області.

— Із виходом на волю завершився важливий етап вашого життя, але розпочався інший, пов’язаний з Українським католицьким університетом...

— Йому передував тривалий шлях. Інженер за освітою та дисидент за громадським покликанням, я, звичайно, не міг одразу стати віце-ректором релігійно орієнтованого університету. Головним поштовхом до зацікавлення релігійними питаннями був табір. Там для мене відкрився прекрасний світ віри. У Галичину я повернувся наприкінці вісімдесятих. Це був час складних змін у міжконфесійних стосунках: перерозподіл віруючих між різними громадами, переорієнтація самих громад, спалахи емоцій, взаємні звинувачення, ненависть. У таких контекстах мені не хотілося відповідати на питання, хто я — греко-католик чи православний. Це означало, що ти мимоволі опиняєшся в чиємусь войовничому таборі. Відповідь була універсальною: «Я — християнин...»

— Ну а хрестилися в якій церкві?

— Хрещений я був у православній церкві, однак сімейна пам’ять пов’язана з греко-католицькою церквою: мій дідусь був греко-католицьким священиком, якого змусили змінити юрисдикцію на православну. Коли почали вщухати згадані конфлікти, я зробив свідомий вибір на користь УГКЦ, оскільки для мене це було актом справедливості. І дуже сумно, що Московський патріархат досі не може змиритися з тим, що так багато людей свідомо змінили свою конфесійну приналежність. Для мене й для мені подібних це була реалізація нашого права на релігійну свободу.

Визначившись із своєю конфесійною приналежністю, я відтак не набрався ненависті до православних. Працюючи на той час журналістом дрогобицької газети «Галицька зоря», писав статті на тему міжконфесійного порозуміння, у яких намагався з однаковою мірою доброзичливості звертатися до віруючих усіх церков. Ці статті помітили й мене запросили до Дрогобицького педагогічного інституту викладати курс «Історія християнства в Україні». 1996 року мене запросили навчатися в Колумбійському університеті в Нью-Йорку на курсах «Релігія, релігійні свободи та права людини». Повернувся збагачений знаннями та певною візією християнських процесів. Згодом Борис Гудзяк — тодішній віце-ректор Львівської богословської академії (тепер ректор Українського католицького університету) — запросив мене на посаду директора Інституту релігії та суспільства. А 2000 року я став віце-ректором із питань зовнішніх стосунків. Такий от шлях...

— Не будемо зараз детально аналізувати мапу християнських конфесій в Україні. Справа це філігранна, потребує часу та нервів. І все ж таки, яка ваша думка щодо Московського патріархату? Діалог можливий?

— Чому ні? Українська гілка Московського патріархату є легітимною складовою тієї Київської церкви, яка сьогодні розкололася. Я бачу можливість такого «внутрікиївського» порозуміння, хоч і усвідомлюю всі політичні складнощі. Адже діяльність Української православної церкви, що входить до Московського патріархату, надто часто мотивується інтересами Російської держави, чого я, зрозуміло, не схвалюю, але вірю, що доля церкви довговічніша за долю різних політичних концепцій. Настане день, коли й ця гілка згадає про своє київське походження й відчує бажання працювати на відновлення древньої слави Києва. Для єдності нашої церкви треба працювати всім. Жодна церква київського кореня не може сказати, що вона вже стоїть у точці майбутньої зустрічі, тоді як решта ще мають туди прийти...

— Нещодавно вийшла ваша книжка «Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні Апокаліпсиса». Трохи дивна назва...

— Якщо ви уважно прочитаєте Апокаліпсис, то зауважите, що коні, які там з’являються, мають різні кольори: білий, чалий, вороний... Пам’ятаєте знамениту картину Петрова-Водкіна «Купання червоного коня»? Я переконаний, що цей образ також навіяний Апокаліпсисом. Є й інші символи: печаті, які відкривають ангели...

— Сурми...

— Так, сурми, знак Звіра. І коні... Вони гарцюють, я відчуваю їхнє дихання. І саме те, що коні Апокаліпсиса гарцюють сьогодні, й спонукало мене до такої назви.

— Знаєте, Апокаліпсис я ніколи не пов’язувала з якимись позитивними асоціаціями. Для мене це крах, катастрофа, знищення. Ви ж Апокаліпсис тлумачите позитивно...

—Запитаємо себе: пологи для матері — це позитивний чи негативний момент? Якщо розглядати з погляду болю, то це — найбільший біль, який може пережити жінка. Але, разом із тим, це момент найвищого щастя — народження нового життя. Мабуть, образ пологів найточніше відповідає моєму ставленню до Апокаліпсиса. Трансформація життя з однієї форми в іншу, безсумнівно, пов’язана з болем і стражданням. І разом з тим, це абсолютно світлий вселенський момент.

— Чи не суперечите ви самі собі, коли кажете, що відчуваєте віддих Апокаліпсиса, і разом з тим цитуєте, що «він прийде тоді, коли його ніхто не чекатиме»?

— Ні. Спробуйте вийти на гамірні вулиці й заговорити про Апокаліпсис. Вас засміють. Спробуйте сказати нашим політикам, що надійде кінець світу й настане час скласти звіт за свої дії. Вони також висміють вас. Те, що якісь одиниці мають дуже гостре відчуття близької трансформації буття, не заперечує загальну картину. Люди звикли вважати, що земний спосіб людського існування вічний. Ми думаємо про розселення людей на інші планети, але навіть не припускаємо, що людська форма життя є скінченною. Але вічним є життя, а не його конечні форми. Найстрашніше, що кожен із нас звично вважає, що є такою собі маленькою комашкою, яка тихенько собі грішить і цим жодним чином не впливає на долю Всесвіту. Насправді це не так: гріхи індивідуальних життів вливаються в одну сумарну хибу людської цивілізації, яка потребує глобальної розв’язки. І тут людська воля, людське прагнення до добра матимуть вирішальне значення — так само, як вирішальне значення для виходу з материнського лона мають власні зусилля дитятка …

— Що на вашу думку наповнює поняття «антихрист»?

— Я не уявляю собі антихриста з дерев’яною чи кістяною ногою...

— Чи з пальцями, що зрослися...

— І на пальці не зважаю. Маю відчуття, що антихрист уже прийшов у формі комуністичної ідеології. Без іронії ставлюсь до теорій, згідно з якими у світі встановиться один єдиний уряд, який монополізує владу та науку настільки, що здобуде контроль над людською психікою. Цілком можливо. Але я знаю, що зло не може довго існувати у вигляді всеосяжної монополії. Воно обов’язково породжує зло, тобто свого антагоніста. Його природа завжди нетривала...

— Значення християнства сьогодні, в період секуляризації...

— У моїй картині світу визначальне значення має дух. І будь-які зміни в реальному, політичному, економічному житті суспільства залежать від стану його духу. Я переконаний, що майбутнє України вирішиться саме через духовну трансформацію людей. Просте запозичення політичних форм більш успішних країн нічого не міняє. Ми не зможемо ними скористатися, оскільки носимо в собі старі ментальні формули й задавнені духовні реакції. Я очікую великого преображення українського народу. Воно відбудеться, як відбулася після путчу 1991 року радикальна трансформація «радянського» народу. Народ до путчу й народ після тих трьох днів — це два різні народи. Отож, і в Україні настане момент, коли зовні непомітні якісні зміни підійдуть до визначальної точки, і ситуація зміниться радикально.

Вірю, що цьому сприятиме церква. Вона й у в минулому була потужним чинником духовної трансформації. Втім, церква знає також і супротивні, застійні періоди. Скажімо, в російському православ’ї сам термін «обновленчество» негативний. Загалом східній церкві, до якої належить і церква греко-католицька, дуже важко розрізнити дух і букву своєї традиції. Ми звикли сакралізувати букву і вже не вміємо діяти в духовному сенсі вільно й розкуто. Але я не належу до людей, які вважають, що церква є чинником давно віджилого минулого, і що треба шукати нові форми духовності. Ні, церква може стати дивовижним чинником модерності. В її історії так було вже не раз: в якийсь період сили земного зла сковували церкву, ослабляли її духовні сили, а потім раптом Святий Дух потужно очищав усе від скверни, і дух людський знову оживав.