Конфліктолог з великим стажем Ірина Брунова-Калісецька - переселенка з Криму. На те, щоб зважитися у березні виїхати з рідного Сімферополя, покинути роботу в Таврійському національному університеті ім. В.Вернадського, їй знадобився місяць. За цей час вона зрозуміла - їхати треба. "Як пояснити, що ти не можеш жити в Росії, бо це не твоя країна? Ти Росію у свій дім не кликав. Але вона прийшла. І дому в тебе більше немає", - напише згодом Ірина. Тепер вона живе в Києві, де хоче розвивати програми етнічного й регіонального порозуміння у всій Україні. Ми розмовляли про те, чому кримчани стали прихильниками ідеї "русского мира", чому так швидко повірили у байки про "бандерівців", і як українцям після закінчення АТО зрозуміти одне одного.
- Ірино, як сприйняли ваш від'їзд близькі?
- Знайомі думали, що їду, бо в Києві мені просто буде краще. Вони розуміли це не як мою громадянську позицію і неприйняття Росії, а лише як чергову сходинку особистого розвитку. Дехто взагалі не звернув уваги. Інші сприйняли як зраду Криму…
- Чи безпечно вам зараз туди повертатися?
- Поки що в'їжджаю і виїжджаю нормально. Діє Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України". Проте невідомо, що буде після січня 2015-го, коли перехідний період, який оголосила Росія, закінчиться. Скажімо, я не відмовлялася від українського громадянства і не розумію, як мені можуть надати інше попри мою волю. Якщо спробують автоматично вважати мене громадянкою без паспорта, то, звісно, можуть виникати проблеми у перетині кордону.
- Що змінилося в Криму за останні місяці? Жити стало краще?
- Все залежить від точки відліку: хто що вважає кращим або гіршим. Мої друзі кримські татари, з якими нещодавно спілкувалася, вважають, що ситуація для них погіршується. Щотижня життя стає страшнішим. У них є велика тривога стосовно того, що буде далі з мовою, народом, правом на релігійні погляди.
- Що обіцяє і як діє кримська влада в цьому питанні?
- З одного боку, ті, хто нині уособлює тамтешню владу, були переважно татарофобами і раніше. Російська політика щодо татар сьогодні здійснюється за принципом "розділяй і володарюй". Вони запевняють, що буде три офіційні мови, і я навіть бачила білборди якогось російського банку трьома мовами. Тобто декларування толерантності є.
З іншого боку - скорочуються можливості національних шкіл з іншими мовами викладання (зокрема кримськотатарською та українською).
Тобто влада РФ декларативно робить одне - ухвалює закони про захист депортованих народів Криму, - а на рівні соціальних практик усе зовсім інакше. Крім того, я бачу, що мовна і культурна політика Росії спрямована на те, щоб якомога тісніше "переплести" кримських татар і татар Казані. Робиться це для того, щоб нівелювати розбіжності, - мовляв, у татар і так уже є республіка в Казані, нема чого нарікати. І в мене вже є підтвердження того, що на рівні мовної політики це працює. Вони намагаються впровадити в Криму казансько-татарську, але це зовсім інша мова! Є загроза, що культура кримських татар нівелюватиметься або спрямовуватиметься і ніші, де вона буде політично безпечною.
- Як інші етноси реагують на нинішній стан речей?
- Лідери інших культурних груп,
як-от греки, німці, вірмени, наскільки мені відомо, схвально сприйняли політику Путіна. І якщо озвучені думки лідерів збігаються з позицією громад, то вони просто будуть частиною Росії. Підозрюю, що їхнє культурне життя зупиниться на рівні фестивалів.
- Як сталося, що стільки кримчан ураз стали такими палкими прихильниками "русского мира"?
- Не можу сказати, що кримчани останні 23 роки жили в Україні. Більшість -просто у Криму. За ці роки дехто призвичаївся до документів, реклами українською мовою. Однак для більшості українська була офіційною, але не мовою побутового спілкування. Збираючись до Києва, Донецька чи Львова, вони казали, що їдуть в Україну. Для багатьох жителів Криму роки незалежності України не були роками власної української ідентичності.
- Чимало молодих людей півострова, які народились у незалежній Україні, отримали тут освіту, тепер радіють поверненню в "лоно русское". Як це пояснити?
- Присутність України в Криму за всі роки незалежності була недостатньою. Навіть коли там була можливість дивитися українські канали, це не означало, що населення їх дивилося. Російське телебачення було присутнє і впливало дуже потужно, особливо в часи Майдану. І частина кримчан, злякавшись того, що їм розповідали про Київ, вирішила: краще в Росію, ніж чекати "фашистів" і "бандерівців". Це був страх.
- Як російському телебаченню вдалося так швидко деперсоналізувати українців, перетворивши їх на абстрактних "бандерівців"?
- По-перше, контактів, які відбувалися у кримчан з іншими українцями навіть під час літнього сезону, було недостатньо для соціального порозуміння. По-друге, дуже багато навіть добре знайомих між собою людей під час останніх подій розірвали стосунки. Саме тому, що спілкуватися з людьми, котрі стоять на іншій позиції, стало неможливо.
- Що може сприяти порозумінню?
- Поки на Сході країни не встановиться мир, спілкування буде важким, якщо взагалі буде. Конфліктологи намагаються сьогодні розвивати ті напрями діяльності, які сприяють бодай спробам громад почути одна одну. Людям дуже важко сприймати те, що це не просто різні точки зору, а різні переживання, різні страх і біль. Для цього треба мати дуже велику довіру одне до одного і готовність слухати. Процес налагодження такого порозуміння може тривати роки і навіть десятиліття. Все залежить від того, чим все закінчиться на Донбасі. Бо наразі люди і з того, і з іншого боку впевнені, що спілкуватися неможливо і не варто.
- 15 років ви брали участь у програмах пошуку порозуміння між різними етносами в Криму. Чому ж ситуація досі така кричуща?
- Між собою вони порозумілися, вони не порозумілися з Україною.
- Як гадаєте, незадоволення Україною і прагнення знайти порятунок у Росії - ці настрої були принесені ззовні чи мали підґрунтя і без інформаційної війни з-за кордону?
- Незадоволення тим, що останніми роками відбувалося в Україні, було у всіх у різних формах. Але пояснення, чому було погано, в нас різне. І головне - різне розуміння того, що треба робити, аби було краще. Одні пішли на Майдан, інші - до Росії. Всі хочуть добре їсти, жити в зручних будинках, бути сприйнятими колом близьких людей, мати хорошу роботу тощо. Тобто потреби однакові. А от можливості їх реалізувати різняться. Хтось узагалі не бачить себе в Україні, а хтось, навпаки, - тільки в Україні.
- Чи є сенс Україні боротися за уми кримчан?
- Звичайно, саме за мізки й треба боротися.
- "Кримський народ" - що це, на вашу думку, і звідки виникло це поняття?
- Виникло з потреби сконструювати певну ідентичність і тим самим виправдати анексію Криму. Звісно, все залежить від того, як розуміти поняття "народ". Наприклад, з позиції примордіалістів, етнічність, народ - це щось генетичне, що передається через кров, має прив'язку до певної території. Безперечно, з цієї точки зору "кримського народу" немає, не було і не буде. Хіба, скажімо, років за 500. Якщо розуміти народ у межах конструктивістських позицій, то можу собі уявити, як нинішня влада сконструює там і народ, і кримськонародну ідентичність. Цікаво, як вони її назвуть, бо кримчани і кримці - вже зайнято.
- Як, на ваш погляд, надзвичайно агресивна позиція Православної церкви в Росії може поєднуватися з деклараціями про релігійну терпимість і толерантність?
- Згідно з основними документами Росія досі світська держава. При цьому православ'я дедалі більше стає засадничою базою для всього російського народу як нації державної, а не тільки етнічної. Релігійні групи юдеїв і мусульман, які підтримують позицію Путіна, - хороші. Інші ж - зазнають неабиякого тиску.
- Коли закінчиться АТО, нам усім треба буде жити в одній країні. І українцям, які стали прихильниками відокремлення, і тим, що воювали на цих землях проти терористів. Як нам знайти спільну мову?
- А чим закінчиться АТО? Припустимо, що ніяких гіркіних чи бородаїв на Донбасі вже не буде. Таж залишаться різні люди: і ті, хто вірить, що приєднання до Росії поліпшить їхнє життя; і ті, хто підтримує єдину Україну; і ті, хто просто хоче, щоб перестали стріляти... Перше, що доведеться робити, - це шукати консенсус усередині тамтешніх громад. Люди Донбасу повинні отримати якомога більше досвіду будування, обговорення, ухвалення рішень стосовно життя у своєму селищі або місті. По-друге, треба буде вибудовувати відносини між різними регіонами і їхніми представниками. Мене дуже непокоять фрази на кшталт "ось ми приїдемо на Схід і навчимо їх там жити". Сприйняття людей, які живуть у Донецькій і Луганській областях як "неправильних", "хворих", "зазомбованих", не допоможе порозумітися. І проблема в такому разі не на Сході, це проблема всіх регіонів. Спілкування і порозуміння можливі лише тоді, коли відбуватимуться на рівних. І доведеться слухати не тільки Донбас, а всіх. І кожному доведеться слухати іншого.