Кому вигідне табу на правдиву історію?

Наприкінці минулого року автор розмовляв з учителями Горохівської середньої загальноосвітньої школи імені Івана Фран­ка, що у Волинській області, Оксаною Чернящук та Ольгою Киричук. Ішлося, власне, про те, як члени шкільного клубу «Стар­шокласник» вирішили зібрати свідчення про голодомор 1932-1933 років. Заходилися опитувати жителів міста й району, котрі в ті страшні роки, що припали на їхнє дитинство, жили на Сході та Півдні України, де голодомор забрав найбільше жертв. Розповіді людей про бачене й пережите переконували - більшовицька влада, забираючи з селянських дворів усі продовольчі запаси, свідомо прирікала людей на голодну смерть. Мабуть, саме тому Ольгу Киричук так глибоко вразило почуте від жительки Горохова, з якою вирішила поговорити, знаючи, що вона теж приїхала на Волинь зі Сходу України. «Ніякого голодомору не було! Усе це - ворожі вигадки!» - несподівано заявила жінка всупе­реч страшній правді, всім своїм виглядом демонструючи категоричне небажання продовжувати розмову. Важко було збагнути, що за тим - зашореність людини, якої голодомор не торкнувся, сліпа відданість колишньому СРСР чи добре відомий багатьом страх.

Втім, подекуди й дотепер побутує думка, що про голодомор 1932-1933 років західні українці, у тому числі й волиняни, довідувалися виключно з інформаційних джерел тодішньої Польщі, під владою якої перебували, а отже - від вороже настроєних проти СРСР політичних сил. Але зай­ве, мабуть, говорити, кому тепер у нашому суспільстві ця думка вигідна, хто і навіщо її підтримує, завчено нарікаючи на ворожу пропаганду. Тим часом існує чимало фактів, які переконують - попри щільний совєцький кордон, інформація про страшний штучний голодомор в УРСР надходила до волинян із живими й ціл­ком конкретними носіями, котрі здебільшого від політики були досить далекі. Про один із таких фактів мені розповів учасник національно-визвольного руху 40-х років минулого століття, колишній політв’язень, житель Го­рохова Андрій Криштальсь­кий.

У 1933 році його батька Івана Криштальського несподівано викликали на допит до постерунку, як називали за Польщі відділок поліції. Розпитували про рідну по батьковій лінії Іванову тітку Ксенію Голодевич та її сина Петра, котрі під час Першої світової війни, як і тисячі волинян, були примусово евакуйовані тодішньою російською владою на Катеринославщину. Повернутися в Горохів Ксенія із сином до 1921 року з якихось причин не встигла, а потім кордон між СРСР і Польщею закрили, а легальної дороги для них уже не було. Тому й залишилися в селі Карань поблизу Маріуполя. І тільки в 1933 році, рятуючись від голод­ної смерті, зважилися на нелегку за тодішніх обставин подорож до західного пограниччя, нелегально перейшли кордон і врешті були затримані польськими прикордонниками. З’ясувавши все щодо їхніх осіб, поліція дозволила Іванові Криштальському забрати родичів - утікачів із совєцького «раю», тож невдовзі вони вже були в Горохові.

Розповіді Ксенії Голодевич та її сина про те, що діялося на підсовєцькій Україні, багатьох горохівчан просто приголомшили. Особливо - прихильників комуністичної ідеї. Не вірячи почутому, тутешній член КПЗУ Семен Міндюк вирішив переконатися в усьому особисто. Скориставшися, мабуть, одним із «коридорів», що їх, підтримуючи зв’язки з СРСР, мала ця партія, він перейшов кордон і, мандруючи від села до села, дістався, як потім казав, на Полтавщину. Зумів, надивившися досхочу на комуністичний «рай», повернутися назад у Горохів. Збагнувши під впливом побаченого на Сході України облудність ідей, у які без малого вже увірував, Семен Міндюк заявив секретареві підпільного осередку КПЗУ про свій вихід з партії. Однак коли польські спецслужби схопили членів осередку, то за грати потрапив і він. Усім заарештованим на Горохівщині комуністам присудили від двох до восьми років ув’язнення. Оскільки свій строк Семен відбув під слідством, що тривало два роки, то його випустили на волю. Але, перебуваючи за ґратами, зазнав немало знущань і наруги - попри те що на день арешту в КПЗУ вже не перебував, і слідчим дефензиви про це було відомо. Тоді і подумати не міг, що минуть літа і за вихід з КПЗУ та правду про голодомор, яку приніс 1933-го зі Сходу України на Захід, йому теж доведеться відповідати… Після Другої світової війни Семен повернувся з фронту, де воював у складі Червоної армії. Повернувся з перемогою, яку засвідчували його бойові нагороди. Проте невдовзі до хати прийшли чекісти, після чого на десять років потрапив до колимських таборів.

Серед горохівських компартій­ців 30-х років був іще один, як висловився Андрій Кришталь­ський, комуніст-романтик - Се­мен Лобода, який, аби вивідати правду про життя на Сході і нею спрос­тувати перед західняками «буржуазні наклепи» на совєцьку дійсність, теж ризикнув перейти кордон. Він, проїхавши й пройшовши через усю Україну, дістався якогось із російських сіл. Там і затримався: працював у місцевому колгоспі спершу на тракторі, потім - водієм. Попри все побачене залишався прихиль­ником совєтів і комуністичної ідеології, доки не був заарештований і засуджений за той-таки український буржуазний націоналізм та антисовєцьку пропаганду. Під час слідства з’ясувалося - арешт і суд спричинила необережно висловлена ним одному з колгоспників думка про те, що на його рідній Волині, під Поль­щею, де немає колгоспів, люди живуть краще. Попри те що й до арешту був комуністом, потрапив на Колиму. Вижив там лише завдяки надзвичайно міцному здоров’ю. Усе ще перебуваючи в ув’язненні, аж після Другої світової війни Семен Лобода вперше зустрівся із земляками-волинянами (серед них були і горохівчани), котрих совєцька влада кинула в табори.

У цьому зв’язку пригадалися мені слова уродженця і тодішнього жителя села Преображенка Царичанського району Дніпропетровської області, нині покійного Михайла Свергуна, з котрим листувався до останніх його днів. «От і дочитав я ваш крик душі, - писав (лист цитую з деякими скороченнями. - П.Б.) Михайло Васильович, маючи на увазі видану мною в 1997 році книжку. - Я не пережив того, що пережили люди, вами описані, але пережив 1933 рік голоду і смерті, пережив війну 1941-1945. У моєму роду з голоду вмерли у 1933 році тринадцятилітній брат Павло Дмитрович Хорольський, моя тьотя Марія Павлівна Чорна, її тринадцятилітня дочка Ганна Савівна і десятилітній син Іван Савович. У 1933 році у нас в селі загинуло з голоду майже 300 чоловік… В 1944 році мене забрали на фронт. Нас гнали в атаки, як худобу на убій. Попереду були німці, позаду - заградотряди СМЕРШу. Я визволяв Ковель і десь там, біля Ковеля, де нас без артпідготовки кинули проти вритих у землю німецьких танків, був поранений. Там, на Волині, є й моя крапля крові. Багато з тих пір передумав. І про себе, і про тих, хто ще є та кого вже нема, і про тих, про кого політруки нам казали, що то - бандити. Долі описаних вами людей знов повернули до цих роздумів. Ми не пережили того, що пережили вони. Але ми пережили інше. Тому їхній біль болить і мені в серці. Повинні дякувати Волині за те, що зберегла для України дух українства».

А ось іще один лист, цього разу зовсім недавній. Надійшов з Литви, від жительки тамтешнього міста Електренай, уродженої волинянки Галини Ендрюкай­тіс, у дівоцтві - Табаковської, доньки православного священика, знищеного в ГУЛАГівській неволі, зазнати якої довелося і Галині з матір’ю. «У 1932-1933 роках, - написала вона, - я вже ходила до школи і добре пам’ятаю, як у 1933 році в нашому селі, а так само робили і в інших селах, по людях від хати до хати збирали пшеницю, щоб відправити в СРСР, бо там українці вмирали з голоду. Пам’ятаю, як мій по мамі дідусь Закоштуй возив те збіжжя із Лаврова Луцького тепер району, де жив, на станцію в Несвіч, а потім дуже уболівав за тим, що зерно, яке відправили вагонами з Волині в СРСР і яке поляки безборонно пропустили через кордон, далі прикордонної, з совєцького боку, Шепетівки не заїхало. Як стало відомо, там його спалили, аби показати, що не потрібне. Москва і тепер кричить, що був неврожай, а не голодомор. Однак, коли неврожай був і голод був через неврожай, а не створений штучно, то чому того зерна не прийняли? Скільком би воно врятувало життя?»

Того ж дня, як надійшов цей лист, один з наших політиків заявив у «Свободі на «Інтері»: мовляв, коли хочемо об’єднати український політикум, то повинні «накласти табу» на вельми дратівливі для декого питання про УПА, мову і окремі сторінки історії. Виходить - на все те, що Михайло Свергун називав українством. Однак кому ж вигідно, щоб Україна дедалі більше втрачала свою мову і свою історичну пам’ять, до якої щойно почала повертатися після ГУЛАГівського оціпеніння? І хіба ж то мова та історія, а не щось інше і хтось інший розділяють нині українців? Хіба не з одвіку відомою метою розділяють? У 1948 році в селищі Олика тепер Ківерцівського району Волинської області утворилася молодіжна організація, яка мала на меті (про це розповів мені один із нині живих іще її членів Ярослав Ярощук) доносити до людей правдиву, а не ту, що втовкмачували у школі, історію. Проіснувала якихось два чи три тижні. Усіх членів осередку (близько 20 юнаків віком здебільшого 15-19 років) було заарештовано і засуджено до страти із заміною міри покарання на 25 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Така-от історія.