КОЛИ В СЕВАСТОПОЛЬ ПРИЙДЕ РІК УКРАЇНИ?

«Сегодня Севастополь де-юре (впрочем, для нас это вопрос спорный) украинский город, а де-факто, как был русским, таким он и остался».

Газета Севастопольської міської організації
партії «Русский блок» «Русский Севастополь», №12, 2003 р.

«Яблуко українсько-ро- сійської дружби» — Севастополь, як завжди, із розмахом відзначив День міста. У контексті непроминального «року Росії в Україні» багато київських журналістів часом іронізують щодо необхідності проведення в Україні року України. Стосовно Севастополя в цьому жарті частка самого жарту мінімальна до непристойності.

Севастополь справді дуже специфічний, і специфіка ця пояснюється не лише цифрами останнього перепису населення, відповідно до якого представники титульної нації становлять у регіоні близько 1/5 населення (єдиний регіон країни, де етнічні українці в переважній меншості), будучи по суті національною меншиною (табл. № 1), не мовою спілкування (рідною українську визнали близько 7% жителів міста, табл. №2) і вже тим паче не територіальним устроєм міста-регіону, що включає у себе три міста (Севастополь, Інкерман і Балаклаву) та близько 30 сільських (в основному гірських) населених пунктів. Специфіка тут в усьому.

Важко уявити собі інше місто України, де встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку викликало б шквал обурення, активно підігрітий частиною тієї «громадськості», для якої що Шевченко, що Бандера — однаково неприйнятні, а концентрація людей (від п’яниці до співробітників місцевої адміністрації), котрі, ледь почувши українську мову, починають тихо клекотати від ненависті, така висока.

Не можна сказати, що за 12 років незалежності зовсім нічого не зроблено в інформаційній сфері чи просуванні української культури в місті. Якщо в середині 90-х навіть «1+1» та «Інтер» (коли вся Україна вже давно дивилася «Інтер», у Севастополі, як і раніше, здійснювало мовлення ГРТ) для рядового севастопольця були практично недоступні, то сьогодні, враховуючи те, що кабельними телемережами охоплене практично все місто, мало не кожен має змогу дивитися всі загальнонаціональні й міжрегіональні телеканали (включно з єдиним опозиційним — «5-м»). Знову ж, якщо до 1991 року в севастопольських школах українська мова взагалі не вивчалася як предмет (!), то 2004-го на 85 тисяч українців діє аж дві (!) українські паралелі (школи з українською мовою викладання немає жодної). Чи не головною культурною подією десятиліття для україномовної громади, якої довгі роки домагалися активісти місцевої «Просвіти» та представники української інтелігенції, стало відкриття 24 серпня 2003 року пам’ятника Тарасу Шевченку в одному зі спальних районів. Із попереднім складом міськради — а вона на дві третини складалася з місцевих комуністів — цього б не сталося ще років 10.

Поки українці 10 років відкривали пам’ятник на околиці, росіяни, з благословення місцевої влади, захопили найкращі земельні ділянки, щороку здаючи в експлуатацію житла для російських офіцерів ЧФ більше, ніж військовослужбовці ВМСУ отримали від своїх шефів за всі роки незалежності; по-лужковському оперативно вибудували триповерховий діловий і культурний центр Москви на площі Нахімова в самісінькому центрі міста й нові корпуси севастопольської філії МДУ на кошти уряду Москви. Як повідомила газета ЧФ «Флаг Родины», практично вирішено питання виділення 55 га (!) у межах міста під будівництво житлового комплексу (з них 26 га під «садибні забудови»). Замовник — якийсь російський учасник проекту, будівництво вестимуть будівельні організації Чорноморського флоту РФ.

Досить дивний фонд «Москва—Севастополь» і на культурні, і на просвітницькі акції кошти знаходить без проблем. Адже, як відзначив генеральний директор фонду «Москва—Севастополь» Михайло Аполлонов (до речі, віце-адмірал ЧФ у відставці): «У столиці Росії севастопольців вважають своїми людьми, тому їм намагаються надати посильну допомогу. Усім відомо, в яких обсягах ведеться будівництво житла для чорноморців на кошти уряду Москви, і це не викликає претензій із боку росіян, бо вони розуміють: Севастополь, як і раніше, є південним форпостом держави» («Флаг Родины», № 106 11.06.03). Не викликають ці темпи будівництва житла для іноземних військовиків (що осідають у місті) претензій і в української влади, а це симптоматично.

Багато севастопольських українців скаржаться на мера Києва, що явно програє соцзмагання із «великим другом» України Лужковим, нагородженим за цю дружбу нашим Президентом. Московський мер, до речі, відверто сформулював своє ставлення до Севастополя: «Воевать мы сейчас не будем. Но борьба еще не окончена» (інтерв’ю програмі «Итоги», НТВ, 21.02.1999 р.). Але, з іншого боку, з якого доброго дива київський мер має щось будувати за бюджетні кошти столиці в іншому місті й дарувати йому побудоване? Для цього є місцева влада, і передусім держава, зобов’язана усвідомлювати свої обов’язки перед людьми, котрі служать Батьківщині в умовах дедалі гострішої конкуренції.

У державній політиці щодо Севастополя необхідні стратегічне мислення і комплексний підхід, пам’ятниками й одноразовими шефськими подачками для ВМС проблеми не розв’язати.

Мітингові ж вигуки відомих київських поетів-політиків Драча й Павличка про те, що необхідно перейменувати Гагарінський район Севастополя на Шевченківський, а проспект Жовтневої Революції — на проспект Тараса Шевченка, викликають протилежну реакцію місцевих жителів. У розумінні пересічного севастопольця, українство не виходить за рамки потягу до перейменувань, більше того, зводиться саме до цього політичного фетишизму. А боротися необхідно за сутнісні моменти — законодавче врегулювання земельних питань, інформаційний простір, створення національно орієнтованої регіональної бізнес-еліти.

Росія займається у Севастополі саме цим, паралельно ведучи постійну інформаційну війну проти України, причому війна йде абсолютно за всіма канонами, розкладеними по поличках провідним українським теоретиком у сфері PR Г.Почепцовим у книжці «Паблік рілейшнз для професіоналів».

У порівняно невеличкому Севастополі з населенням у 378 тисяч функціонує вісім філій та інших структурних підрозділів вузів Російської Федерації. У Чорноморському філіалі МДУ, що діє в Севастополі, навчається майже одна тисяча студентів, із них понад 400 — на бюджетній основі за кошти Російської Федерації. Навчальні корпуси севастопольської філії МДУ — 10 тисяч кв. м (і містяться, попри свій «цивільний» статус, на території військової частини Чорноморського флоту Російської Федерації). З огляду на високу репутацію МДУ, можна було б лише радіти, якби філія готувала фахівців у галузі точних наук, хімії, мікробіології. Проте основний упор у севастопольській філії робиться на такі спеціальності, як управління, журналістика, історія, економіка чи, приміром, «історія громадських рухів і політичних партій». Тобто фахи суто соціальні, значною мірою — політичні. І кадрова політика МДУ дуже жорстка — випускники філії мають залишатися в Севастополі, адже їх вирощують не для Москви.

Останні роки в Севастополі ознаменувалися філіальною епідемією — один по одному відкриваються філії заштатних російських вузів: дійшло до того, що в місцевих чиновників викликає щеняче захоплення відкриття філіалу університету з глибоко провінційного Саратова («в деревню к тетке, в глушь, в Саратов») — аби з Росії! Нескромне запитання: Міністерство освіти України має з цього приводу державну думку, чи воно в нас далі запровадження уроків футболу не еволюціонує?

Тепер про «повзучу українізацію Севастополя», яка триває тринадцятий рік поспіль і викликає бурю занепокоєння у московських товаришів. Отже, на місто одна щотижнева двомовна (!) газета «Флот України» (засновник — Міністерство оборони України) і ТРК «Бриз» Військово-Морських сил. На 74 загальноосвітні (включно з приватними) школи міста діють лише дві (!!!) українські паралелі. Викладання ж української мови як предмета в більшості шкіл Севастополя — повна профанація, з огляду на вкрай низький рівень володіння мовою самих викладачів. Багато охочих, зокрема й українці, не мають повноцінної можливості вивчати рідну мову. Про дошкільні установи з українською мовою виховання (навчання) взагалі чути не доводилося. З огляду на те, що в Севастополі гострий дефіцит кваліфікованих викладачів української мови, невже за 12 років незалежності не можна було побудувати бодай одного 200-квартирного будинку і надати житло 200 україномовним випускницям педагогічних вузів країни, наказом Міністерства освіти направивши по три-чотири викладачі української мови й літератури в кожну з загальноосвітніх шкіл Севастополя?! Ці жінки створили б родини з тими ж таки військовими ВМСУ й несли б українську культуру не тільки у свої школи, а й на побутовому рівні. Ось це — державний підхід, а помпезне закладання спільних «україно-російських» будинків — це бутафорія.

Ще один аспект культурного життя — міжконфесійну ситуацію — в місті абсолютно розбалансовано, і вина в цьому як місцевої влади, що демонструє релігійну нетерпимість (і серед населення, і в питанні виділення землі під будівництво культових споруд), так і самих ієрархів УПЦ КП, УГКЦ і УАПЦ у Києві та Львові, які не приділяють належної уваги місіонерській діяльності в регіоні. Греко-католицька громада тулиться в мазанці за межами міста, віруючі УАПЦ і УПЦ КП не мають і цього. А депутати міської ради вкотре демонстративно відмовили католикам Севастополя в поверненні костьолу, в якому ще з радянських часів містився кінотеатр «Дружба». Питання ж передачі в користування Московському патріархату (священнослужителі якого ведуть активну політичну діяльність) реставрованого за гроші Кабінету міністрів України й міського бюджету Києва Володимирського собору в Херсонесі фактично вирішене. Ось така вимальовується міжконфесійна «дружба».

Але не всі ситуацію бачать саме так. «Зразком» пропаганди міжнаціональної злагоди в місті є газета «Русский Севастополь», засновник і видавець якої — міська організація партії «Русский блок», яка на останніх парламентських виборах здобула майже 10% голосів севастопольців. Ось кілька цитат із публікацій у згаданій газеті, які наводимо мовою оригіналу («Украинизация по-севастопольски», «Русский Севастополь», №12, грудень 2003 р.): «Никогда еще наш город не видел столько турецких шаровар и бандеровских флагов жовто-блакитного колера с ненавистным трезубом на них… <>…Это не потомки славных жителей Киевской Руси, а насквозь ополяченные и окатоличенные последыши Мазепы и Бандеры». Сусідня сторінка: рубрика «Зеркало шовинизма» (дуже влучна назва), передрук із газети «Русский Крым» (№19): «Кем перед нами предстает маленькое монголо-татаро-турецкое племя под самоназванием крымские татары? Оказывается, они происходят от великой тюркской нации высочайшей культуры и цивилизации (где искать упомянутую цивилизацию, умалчивается)». А ось у тому самому випуску, але на дві сторінки раніше, матеріал «Неизвестный Крым»: «Право же, в чем-то хохлы по-своему правы, когда требуют убрать из Крыма Черноморский флот. Пока он там, не могут они с полной свободой сказать: наш Крым». А це 11-й номер газети, 2003 р. (початок статті «Украинизация по-севастопольски»): «Русские к такому положению не привыкшие с 1380 года, только ждут, когда пройдет на Украине националистическая эйфория и когда же, наконец, проснется Россия… Вот тогда сочтемся за все».

Бідні гноблені «росіяни Севастополя»... Ось тільки не треба було б розписуватися за всіх росіян, навіть у Севастополі. Між іншим, у місті «російської слави» виявилося аж 310 громадян, котрі під час перепису населення, вказавши етнічне походження як «росіяни», рідною мовою визначили українську — вибір, поза всяким сумнівом, суто політичної самоідентифікації. І це також сигнал, який дуже не до душі екстремістам із «Русского Севастополя», просякнутого ненавистю до нашої країни, антиукраїнською й антитатарською пропагандою. Якщо це травневий випуск газети до Дня Перемоги, то в ньому обов’язково є стаття про «татарів-зрадників» із фактичним виправданням акту депортації. Якщо про українську культуру — то неодмінно в образливій формі. Навіть рубрика така певний час існувала: «Мифы о «Великом Кобзаре»», у багатозначних лапках.

Для довідки: ця миленька газета вільно продається в кіосках «Союздруку», а друкується... у друкарні, що належить ЧФ Російської Федерації. Більше того, як зізналася глава Російської громади Севастополя Раїса Телятнікова, приміщення для редакції газети «Русский Севастополь» свого часу надавав саме Чорноморський флот. Позаяк уже зайшлося про газети, то не зайве буде згадати: у власній друкарні (одній із найкращих у місті) друкується «Флаг Родины» — «газета Краснознаменного Черноморского флота Российской Федерации», чиїм засновником є Міністерство оборони Російської Федерації, тоді як згадувана газета ВМС України — «Флот України» — змушена друкуватися в Києві, оскільки власної друкарні ВМСУ при розподілі флотського майна не дісталося.

Цілком очевидно, стрижнем (інформаційним, організаційним, кадровим) формування п’ятої колони в місті є Чорноморський флот. Хоча, приміром, заступник глави міської ДЕРЖАВНОЇ адміністрації Іван Куликов переконаний: перебування Чорноморського флоту в Севастополі «несет воспитательную патриотическую функцию» («Флаг Родины», 05.06.2004).

Але повернімося до «Русского Севастополя». З огляду на велику кількість у місті українських організацій, які, коли вірити їхнім статутам, займаються культосвітньою й іншою громадською діяльністю (серед них і Фундація ім. Т.Шевченка, і «Просвіта»), дивно, що жодна з них за кілька років так і не добачила в публікаціях газети партії «Русский блок» образи національної гідності українців, а коли й добачила, то досі не побажала зупинити кривдника в судовому порядку. З іншого боку, існує реєструючий орган, у даному разі — міська державна адміністрація, якій не зайве було б реагувати на появу таких публікацій, є й управління юстиції, яке заплющує очі на згадані випади в партійній пресі міста. Безумовно, існування друкованих органів націоналістичного штибу, на кшталт «Русского Севастополя», політично доцільне як своєрідний клапан для випускання жовчі й моніторингу настроїв у середовищі сепаратистів. Проте всьому є міра. І її цілком чітко визначено законом про друковані ЗМІ. А відсутність реакції наводить на міркування про бажання місцевої політичної верхівки бодай мінімально реагувати на політичне хуліганство стосовно нашої країни.

У цих умовах проведення наступних виборів міської ради на пропорційній основі, як це передбачено новою редакцією Закону про вибори депутатів місцевих рад, викличе серйозну політизацію органу місцевого самоврядування Севастополя. Якщо Україна сьогодні з політичних міркувань не може піти шляхом Естонії, законодавство якої забороняє надавати громадянство особам, котрі проходили службу в силових структурах інших держав, то принаймні необхідно заборонити таким особам, у разі здобуття ними українського громадянства, обиратися в органи місцевого самоврядування. Адже ЧФ (колишні військовослужбовці) буквально «пре» в міську раду Севастополя! Невже цього не бачить СБУ, місцева адміністрація? Сьогодні в місті живуть понад 30 тисяч громадян Росії, а ще близько 40 тисяч — неофіційно, чим порушують законодавство України, мають ПОДВІЙНЕ громадянство. Останню цифру, з посиланням на джерело в Севастопольській міській державній адміністрації, озвучив глава парламентського комітету з питань державного будівництва А.Матвієнко під час свого візиту до Севастополя у липні 2003 року.

Власне, ми наблизилися до найбільш спірного питання, що стоїть на порядку денному з часу прийняття Конституції України, — яким бути закону про статус Севастополя.

Багатьох київських політиків дивує ситуація, коли місто з населенням менш як 400 тисяч виділене в окрему адміністративно-територіальну одиницю нарівні з областями. Проте існує норма ст. 133 Конституції, і її необхідно дотримуватися. Більше того, в історичній ретроспективі рішення про виділення Севастополя зі складу АР Крим при підготовці діючої Конституції видається цілком грамотним. Саме в Севастополі на початку й у середині 90-х (власне, і нині) зосереджувалися основні антиукраїнські сили. Принцип «розділяй і пануй» був використаний у даній ситуації невідомим київським політархітектором по-справжньому майстерно. Саме адміністративне розведення Криму з крикливим сімферопольським парламентом і Севастополя з Чорноморським флотом дозволило зламати політичний хребет кримським сепаратистам у середині 90-х: міждержавні відносини сконцентрувалися навколо Севастополя, а в Криму всі захопилися поділом землі. По-друге, такий поворот працював на консервацію сепаратистських настроїв у Севастополі, що сприяло підвищенню політичної температури в місті, по-третє — дозволило Росії не розпорошуватися на весь Крим, сконцентрувавши ресурси на Севастополі.

Упарламенті нинішнього скликання було розглянуто три законопроекти про статус Севастополя: урядовий «Про місто-герой Севастополь», однойменний, внесений севастопольськими депутатами В.Заїчко та І.Вернидубовим, а також — «Про спеціальний статус міста-героя Севастополя», внесений лідерами «Нашої України» депутатами В.Ющенком, Р.Безсмертним, І.Гринівим та М.Катеринчуком. Концептуально проекти Кабміну й «Нашої України» були схожі, і обидва, попри активну державницьку позицію глави профільного комітету А.Матвієнка, відхилені Верховною Радою. Каменем спотикання вже який рік поспіль стала організація системи влади: на сьогодні Севастополь — єдине місто в Україні, де немає прямих виборів мера. Існуюча система влади передбачає, що ключовими особами є глава міської державної адміністрації, який призначається Президентом, і голова міської ради.

Проекти Кабміну (зокрема внесені в попередні роки) та проект «Нашої України» передбачали збереження частково модифікованої існуючої владної моделі в місті. Проект місцевих депутатів Вернидубова та Заїчка (так само, як і практично ідентичні законопроекти депутатів-комуністів) передбачає встановлення системи влади, аналогічної тій, яка існує в будь-якому іншому місті України з прямими виборами міського голови.

На жаль, формальний підхід до оцінки законопроектів «Нашої України» й Кабміну з боку науково-експертного управління Верховної Ради, яке вирішило, що відсутність норми про прямі вибори міського голови Севастополя суперечить Конституції, відкрив зелене світло реалізації політичних сподівань сепаратистів та їхніх московських ляльководів. При цьому статті 118 і 140 Конституції чітко заявляють про «особливості» системи виконавчої влади й місцевого самоврядування в Севастополі. Особливість — це відмінність від інших, тому справжнім порушенням Конституції є норми законопроекту Заїчка—Вернидубова, які не передбачають ніяких «особливостей» місцевого самоврядування і виконавчої влади в Севастополі. Ну не може в місті, в якому функціонує потужна іноземна військова база, бути система влади такою, як у Жмеринці чи навіть у Києві. До речі, приклад Києва, до якого апелюють севастопольські апологети «свободи місцевого самоврядування», юридично некоректний через відмінний територіально-адміністративний устрій двох одиниць. Адже вибори мера Севастополя — це вибори, по суті, губернатора території, що охоплює три міста (Севастополь, Інкерман, Балаклава) і 29 сіл. Це вже не місцеве, а регіональне самоврядування. До речі, місто Інкерман, яке входить у Севастополь, свого обраного міського голову має. А Севастополь — не найкраще місце для апробації губернаторських виборів в Україні.

Московські політики, які особливо полюбляють порозмірковувати про Севастополь на телеканалі ТВЦ, відверто заявляють, що для них ухвалення закону про Севастополь, який передбачає вибори мера, — політичний пріоритет, і в Росії знайдуться політичні групи, готові вкластися у проект «вибори мера Севастополя». Тим паче що канали фінансування політичних заходів із Москви в Криму й Севастополі давно відпрацьовано. Не приховують цього й місцеві сепаратисти, прагнучи повторити історію Судетської області Чехословаччини.

У таких умовах прийняття законопроекту Вернидубова—Заїчка — це політична провокація, удар по національній безпеці й політичній стабільності в регіоні. Цього можуть не розуміти рядові депутати з Херсонщини чи Донеччини, котрі голосували за згаданий законопроект у першому читанні. Але цього не можуть не розуміти добродії Вернидубов і Заїчко. Це ж розуміють багато редакторів місцевих газет, представники адміністрації і навіть пропрезидентських партій, у приватних розмовах визнаючи неприпустимість ухвалення такого закону. Але при цьому продовжують гру — «Даєш закон Вернидубова—Заїчка!»

Ясна річ, серед багатьох як у Севастополі, так і в Москві ідея призначуваності першої посадової особи в місті на період перебування ЧФ Росії непопулярна. Дехто сподівається протягнути закон до президентських виборів, приурочивши вибори мера до 31 жовтня. Але гонитва за сумнівною політичною популярністю не повинна завдавати шкоди глибинним національним інтересам. Навіть у рік президентських виборів.