КОЛИ КОРОЛЬ ГОЛИЙ — ТРЕБА ПРО ЦЕ ГОВОРИТИ…

Михайлина Коцюбинська — з покоління шістдесятників. Отої «маленької щопти», про яку писав Стус. Належність до родини великого українського письменника наклала відбиток на все життя, додала йому певного музейного присмаку. Нещодавно у видавництві «Дух і Літера» вийшла її нова книга «Мої обрії». Відповідно, перше питання цього інтерв’ю стосується книги.

— Власне, це підсумок мого творчого доробку. Від середини п’ятдесятих і до сьогоднішнього дня. Мені добре працювалося над книгою. Писалося в обстановці абсолютного сприяння. Харківська правозахисна група допомогла підготувати до верстки. А завдяки грантові від наукового товариства імені Шевченка (США) та Канадського інституту українських студій вдалося видати ці два томи у видавництві «Дух і Літера». На обкладинці — фрагменти малюнків Панаса Заливахи. Не випадково. Це такий собі знак, символічний зв’язок нашого покоління із сьогоднішнім днем. Адже це мій друг, однодумець, ровесник-шістдесятник. На обкладинку винесено слова мого наукового керівника академіка Олександра Білецького з його листа до мене: «Хвилююся, думаючи, що ви могли б створити, якби жили хоча б у більш-менш нормальних умовах, та вони будуть…». Кінець п’ятдесятих, офіційний директор Інституту літератури… Про які нормальні умови могло йтися? Та він сподівався…

— Але у дев’яностих нібито легше стало…

— Так, хоч тут є деякі варіанти моїх перших книжок. Мої шевченкознавчі праці. Дисертація, яка була присвячена темі «Поетика Шевченка і український романтизм». На той час вона була нестандартна, бо існував суто ідеологічний підхід. Другий напрямок моїх ранніх наукових інтересів — поетична мова. На обрії тільки-но прорізались структуралістські погляди. У мене також все це було на рівні емпірики, але я завжди цінувала те, що Іван Франко називав «секретами поетичної творчості». І, видно, інтуїтивно відчувала їх. Навіть книжка вийшла: «Образне слово у літературі». Остання моя стаття перед вимушеною перервою, спричинена хвилею репресій, з’явилася до ювілею Стефаника, у 1971-му. Її надрукувала «Вітчизна», велика така стаття — «Читаючи Стефаника». Далі шлях до науки, до друкованого слова було відрізано на 18 років. Жодної згадки, ні звуку, ні імені. Вилучали з бібліотек навіть те, що було написане. Хоч я наче б ніколи безпосередньо політикою не займалася…

— Може, така увага влади пояснюється вашим родинним корінням?

— Навпаки. Весь час мені казали, що я паплюжу своє велике ім’я. Просто я абсолютно природно влилася у ренесанс шістдесятництва. І знову ж таки не якимись політичними акціями. До всього приходила через призму моралі, через якесь високе розуміння мистецтва. Я пізнала людей, які вільно мислили, разом із ними долала усі радянські міфи. Ніколи не була кар’єрною комсомолкою, але з дитинства була підвладна тим міфам. Це інший досвід, ніж приміром у Сверстюка, з яким я зустрілася у 60-х. Він прийшов із Західної України і вже від народження мав імунітет на радянщину. Його брат воював в УПА. Я ж виховувалася у радянській системі координат і ніколи цього не приховувала.

Моє дитинство минало в атмосфері двох літературно-меморіальних музеїв. Народилася у Вінниці, в новоствореному моїми батьками музеї Коцюбинського, у тій кімнатці, де народився Михайло Михайлович. Майже нічого не пригадую з того часу, бо коли мені було три роки, моїх батьків перевели до Чернігова. Але пам’ятаю пісню моєї няні, лавку під старою липою, древню, ще з часів письменника, комору. Тепер, як я приїжджаю на те подвір’я, в мені оживає підсвідоме. Далі уже Чернігів…

— А чому батьків перевели?

— То були звичні на той час ідеологічні закиди, та головне — хтось, мабуть, мав велике бажання опинитися на всьому готовому. Маю на увазі музей у Вінниці і розкішний садок при ньому. Мати писала в щоденнику: «Боже мій, мене звинувачувати в українському націоналізмі?» А вона ж кримська вірменка, закінчила Бестужівські вищі жіночі курси. По суті людина російської культури. Щойно вивчила українську мову, увійшовши в родину Коцюбинських. Словом, з Черніговом почалася нова музейна епопея моїх батьків, і все життя було покладено на цей олтар. Я не перебільшую. Вони абсолютно не відділяли свого від музейного. От зараз я читаю шоденник, який вела моя мама. Там вона фіксує мої перші слова. Ну там «мама», «тато», а третє слово «бімбі». І вгадайте, що то таке? Виявляється, Музей Коцюбинського. Під час війни батько не погодився евакуюватися з Чернігова без музею. Хоч йому наполегливо пропонували взяти з собою пару валіз, дитину та дружину і з начальством виїхати геть. Він сказав «ні» і вимагав вагон для експонатів. Домігся. Завантажили все, навіть бюст Коцюбинського роботи Гінзбурга забрали з подвір’я. Це був уже кінець серпня, через три тижні німці окупували місто. Музейний вагон маячив самотою на колії. Розгромлений вокзал, невгамовне бомбування…

— Скільки вам було років?

— Дев’ять. Я все зримо пам’ятаю. Хоча б таку хвилюючу деталь. Коли починали бомбити і осколки барабанили по нашому вагончику, батьки клали мене на зелену скриню (була в нас така, кована залізом, в ній зберігали найцінніше — рукописи Коцюбинського), а зверху прикривали собою. Мовляв, якщо вцілить бомба, то, може, ми і вціліємо. Одне слово, скринька і я — то було найцінніше.

— Що означає творити новий музей?

— Коцюбинський народився у Вінниці, а з 1897 р. жив у Чернігові. Батьки заснували меморіальні осередки в обох садибах письменника. Той, що у Вінниці, — перший в Україні літературно-меморіальний музей, створений 1927 року. Зі щоденника матері дізнаюсь цікаві деталі, в першу чергу для себе. Мати, як неофіт, щойно почала вивчати українську мову та музейну справу. Людина з надзвичайно розвиненим філологічним смаком, вона ставилася до цього дуже сумлінно, я б сказала, екзистенційно. Вагітна мною, вона їде в літературні музеї Ленінграда й Москви. Погладжує ту конторку, на якій було написано «Війна і мир», цілує якісь рукописи в останній квартирі Пушкіна. І пише у щоденнику: «Про все те розповідаю Мішеньці. Як виросте, щоби йому все це було дорогим». Думали, що то буде хлопчик…. В цьому щось є, бо всі ті мамині зацікавлення та інтереси передалися мені. Наприклад, на схилі віку в мені збудився особливий інтерес до мемуарно-епістолярного жанру. А це ж її улюблена лектура.

— Вас назвали на честь відомого письменника… В літературу він увійшов, як великий естет, український денді…

— Безперечно він був великим естетом. Коли приїжджав до батька, всі мали його за француза. Гвоздика в петлиці, завжди бездоганний одяг, лицар краси…

— Ваше ставлення до драстичної літературної розвідки Соломії Павличко про Коцюбинського…

— Маєте на увазі «Їжу»? При всій моїй повазі до Соломії Павличко вважаю цю працю найбільш невдалою. Не варто, звісно, з письменника робити ідола, але треба об’єктивно подавати факти. Вона ж вийняла з контексту всього його життя окремі моменти, які їй, мабуть, були потрібні. Мовляв, коли Коцюбинський на Капрі буквально «купався» у фруктах, він пише дружині — чи залишили йому вишень з їхнього саду… І з цього робилися якісь дивні висновки про культ їжі. А, може, ті вишні йому були якраз найдорожчі! Як пам’ять про рідний садок, дитинство… Я говорила це Соломії.

— Можна сказати, що все ваше дитинство пройшло під знаком його імені…

— Під знаком взагалі двох постатей і двох художніх явищ: Коцюбинського і Тичини. Павла Григоровича батьки вважали моїм хрещеним. Ясна річ, номінально. Коли я народилася, він прислав телеграму: «Михайлина своє знає, кріпне і росте». Моя мама була просто закохана у його «Сонячні кларнети». Через них пізнавала українське слово та образність.

— На відстані часу легко складаються слова: Тичина «ранній», «пізній», «тичинівський страх»…

— Мої спогади про Тичину опубліковані, вони мають назву «З любов’ю і болем». Я завжди дуже любила його поезію і завжди гостро відчувала невідповідність його художніх потенцій і того, що з ним сталося. У дитинстві, звісно, ще не розуміла, що у цьому винна тоталітарна система. Коли в школі сміялися над Тичиною…

— «Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину»?

— Десь так… Я розплакалася і зі словами «ви ж нічого не знаєте, ви не знаєте його «Сонячних кларнетів», вийшла з класу. У шістдесятих, як писав колись Шевченко, «я прозрівати став потроху», відбулося моє друге народження. Величезний масив фактів, яких я не знала. Спілкування з такими духовно сформованими людьми, як Дзюба, Сверстюк, Світличний, Стус…

— Мабуть, батьки оберігали вас від реальності?

— Вони так само були підвладні міфам. Облудні радянські гасла теж отруювали їхню свідомість.

— І все ж дивно якось… Тичина ж бо добре знав, чого чи кого він боїться. Тим більше, коли поруч зникають друзі, колеги, родичі…

— У нашій родині був створений своєрідний «автономний» світ літератури, музики, який «захищав» і від радянської ідеології і водночас, можливо, від правди життя. Я жила у світі музики, грала на фортеп’яно. До нас приїздила моя тітка-піаністка і ми в чотири руки виконували увертюри Моцарта й Бетховена…

— Вежа зі слонової кості?

— Якоюсь мірою так можна сказати. Але разом з тим — бастіон, який не дозволяв тій облуді сформувати з мене такого собі кар’єрного монстра. Не сперечатимуся, це може й неповноцінний розвиток. Тільки подумати: я, випускниця філологічного факультету, більше того, кандидат філологічних наук, і тільки у шістдесяті довідалася про таких поетів, як Плужник, Зеров, Свідзинський, Антонич…

— Цікаво, якби сьогодні в політику влилася інакша щопта інтелігенції, скажімо Стус, Світличний, Горська?

— Не знаю, в історії немає «якби». Та, гадаю, вони не пішли б у чисту політику. Особливо в таку, як нині. Для людей з найвищими моральними критеріями реалізуватися в нашому «театрі абсурду» неможливо. Та власне й тоді вони не були «чистими» політиками. Коли свого часу мене питали в КДБ «чого ви лізете в політику», я завжди відповідала, що це вона в мене лізе.

— Існує дещо скептичний погляд на шістдесятництво, мовляв, проповідували абеткові істини…

— Що ж, справді це елементарні речі: не можна любити Всесвіт, якщо не любиш матір. Коли король голий — треба про це говорити. Абетка, але й відновлення в правах звичного розуміння понять. За цю «абетку» багато хто опинявся за гратами. Правда й те, що шістдесятництво слід розглядати у контексті історії. Прийшло на хвилях розвінчання культу особи Сталіна і на хвилях першого неофітного сприймання, здавалось би, загальнозрозумілих, але спаплюжених уявлень.

— Стуса хотіли висунути на Нобелівську премію. І навіть розпочали процедуру…

— Це сталося незадовго до його смерті. А премію присуджують тільки живим. Тому після цього процес висунення довелося припинити. Висував Генріх Бьоль. У тій ситуації то міг би бути якийсь порятунок. Зрештою, це світова практика, коли на цю премію висувають письменників, котрих переслідує влада.

— Є альтернативна чи провокативна думка, що Стус покінчив життя самогубством…

— Це неправда. Але те, що йому допомогли піти на той світ, цілком можливо. Про це є у спогадах його колег по ув’язненю, зокрема Левка Лук’яненка та ін. Та й поховали його, не дочекавшись дружини. Потім, коли було перепоховання, відкрилася така дивна деталь: він був абсолютно нетлінний, як мощі.

— Як уберегти таких людей, як Стус, від накипу бронзи?

— Хтось із молодих влучно висловився про великих, «замацаних масними пальцями ювілеїв»… Менше заяложених пафосних слів, які здатні вбити все живе. Солідаризуюся з іронічним зауваженням Ю.Шевельова про потребу ввести хоч на якийсь час мораторій на вживання слів «Україна» і «народ»… Особливо коли вони звучать в устах людей, яким, зрештою, байдуже і до України, і до народу. Власне, все це — день сьогоднішній, коли знівелювалися і гасла, і цінності, до яких ти приходив з усією душею, всім своїм життям, а вони зараз виростають в якісь кар’єрні критерії та облудні декларації, освячені ім’ям України. Зникнення звичних радіохвиль «Свободи», події в Мукачевому… Або ж ситуація в Спілці письменників. Я не ідеалізую ні Яворівського, ні спілку. В її історії було багато ганебних сторінок, але ж зараз йдеться не про те. Нещодавно відбувся апеляційний суд, котрий знову підтвердив, що «приміщення на Банковій, 2, незаконно утримує група осіб на чолі з депутатом Яворівським». Тобто, хто та група осіб? Дімаров, Загребельний, Мушкетик, Коцюбинська, Шевчук і ще тисяча письменників. Зараз відключено телефони, блоковано всі рахунки і невідомо що буде завтра і чи не останній творчий вечір пройшов сьогодні в її стінах. Кафкіанський процес… І все це твориться в Україні, у тій, вимріяній, яка нібито є.