«Кленові листки» Василя Стефаника

В анналах української літератури можна знайти багато справді трагічних постатей, адже біографія справжнього митця органічно входить в історію власного народу, продовжує її споконвічну течію, часом залишаючи в ній сторінки, сповнені сліз і крові. Але навіть на цьому драматичному тлі світосприйняття Василя Стефаника вражає своїм песимізмом, свідомою зосередженістю на проблемі смерті, болю, розлуки. Його новели ввібрали в себе глибинний розпач, сум та почуття безнадії мільйонів — звідси й виникає унікальний, разючий ефект впливу тексту Майстра, який захоплює читача своєю силою та відвертістю. Напевно, тут відіграє свою роль і постать митця як медіума, пророка, завдяки якому до народу приходить слово про власну долю, про трагічну безвихідь, слово, що міцно єднає минуле й майбутнє. Світ і Всесвіт Василя Стефаника сповнені, навіть переповнені цими почуттями: його слова не лише відображають, а й творять автентичний світ українського селянина на межі XIX і XX століть. А ще точніше — просто людини на межі власного життя і вічності. Вибираючи найтрагічніші епізоди людського життя, письменник проникає у глибинні світи, де мова, життя, культура — суть одне, а слово має величну владу і магічну силу. Достатньо згадати перші рядки відомої новели «Стратився»: «Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ». Всього три речення з дебютної новели 26-річного письменника, а ефект вражаючий, бо ці слова творять і несуть у собі незбагнений, глибинний зміст.

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 року в покутському селі Русові на Прикарпатті в доволі заможній селянській родині. У сім років пішов до сільської школи, і тут батьки помітили у своєї дитини дивовижні зміни. «Щось не дуже любить роботи в полі, чогось забувається, задуманий, вічно задивлений десь далеко. Вивчимо його і дамо легший хліб, не буде так гарувати, як ми», — напише тоді в одному з листів батько майбутнього письменника Семен Стефаник, тим самим ніби визначаючи долю сина. Потім було навчання в Снятинській міській школі, польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі, на медичному факультеті Краківського університету. У студентські роки Василь нарешті знаходить себе, відкриваючи світ літератури, який стає його справжнім покликанням. Медицина відходить на другій план. 1898 року в Чернівцях виходить перша збірка письменника «Синя книжечка», до якої ввійшло сім новел: «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська». Наступного року у Львові виходить друга збірка — «Камінний хрест», а на початку 1901 року — збірка «Дорога». Після такого більш ніж успішного дебюту письменник замовкає на довгі 15 років. У цей час переважно передруковуються твори, які вже виходили раніше. У Петербурзі побачила світ збірка в перекладі російською мовою (потім його новели перекладатимуть ще кілька разів).

Один з найяскравіших російських прозаїків XX сторіччя, Андрій Платонов, незадовго до смерті присвячує творчості Василя Стефаника глибоку й цікаву статтю. Чомусь здається, що російський геній побачив у творах Стефаника магію самореалізації спорідненої душі, «алхімію слова», яка відтворює світ таким, яким він є насправді. Платонов пише: «В каждый рассказ Стефаника, размером иногда всего в две-три страницы, вжато, втиснено содержание, которое другому писателю показалось бы достаточным для повести, и это крайне сжатое содержание имеет такую непосредственно-простую и поэтическую форму, которая, будучи прекрасной, подтверждает жизненную истинность произведений Стефаника. Всегда желаемое и естественное явление в искусстве, когда одушевляющая сила поэзии и движущаяся правда действительности соединяются в одну суть, — это явление осуществляется Стефаником. И оттого смутный, для многих непонятный, мучительный поток жизни, изображаемый Стефаником, приобретает свой истинный, для всех видимый и всеми ощущаемый смысл, потрясающий все человеческие сердца».

1904 року Василь Стефаник одружується. Деякий час активно займається громадською діяльністю: у 1908—1918 рр. був представником від Галичини в австрійському парламенті. До творчої роботи письменник повертається 1916 р. Тоді з’являються новели «Дитяча пригода» і «Марія». Остання за життя Василя Стефаника збірка «Земля» виходить у 1926 році. А загалом за цей, другий, період творчості він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Уся проза письменника складає невелику книжку, але ця книжка створює цілий світ — самобутній, неповторний і магічний. Світ дуже песимістичний (як помітив А.Платонов: «Люди в рассказах Стефаника пребывают словно в каком-то «третьем» состоянии, то есть они не мертвы, но и жить в их положении нельзя: и они томятся в промежуточном, мучительном, трагическом положении, срываясь в свою гибель»), але водночас справжній, причетний до тієї таємної глибини буття, де життя і смерть складають загадковий візерунок людської долі. За влучним визначенням Марка Черемшини, Стефаник є «поетом мужицької розпуки». І справді, він знаходить дивовижно унікальні слова для вираження глибинного зв’язку та спорідненості селянина з батьківською землею, з батьківщиною, яка з цієї землі проростає. Розрив цього зв’язку веде до смерті, а смерть означає повернення до землі. На цій антитетичній ноті побудовано новелу «Камінний хрест», присвячену такій актуальній у сучасній Україні темі еміграції. Здається, що у творі відбився біль і наших сучасників, мільйони яких так само змушені, полишаючи в Україні домівки, батьків, друзів, їхати в далекі світи в пошуках кращої долі.

Трагізм текстів Василя Стефаника коріниться в трагізмі його власної долі. 1930 року письменника розбив параліч, викресливши з творчої біографії останні роки життя, яке 70 років тому, 7 грудня 1936 року, обірвалося майже так само, як життя жінки в чудовій новелі «Кленові листки»: «Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не годен, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками».

Коли гортаю сторінки книжки Василя Стефаника — ніби фізично відчуваю ці кленові листки й розумію, що за час, який минув після смерті митця, в тій царині життя людської душі майже нічого не змінилося...