Класи: як отримати свою можливість доступу до життєвих ресурсів?

Відсутність культурних "нашарувань" на самій природі українського соціуму дозволяє нам бачити ті суспільні механізми та закономірності, які структурують наше життя, визначають громадський порядок і при цьому виходять на поверхню, включаючись у динамічні реалії сьогодення. Так відбувається тому, що в соціумі ще не сформувалися стійкі правила використання всіх ринкових можливостей, можливостей влади, знання. Завдяки цьому багато що в побудові суспільства побачити простіше. Але це серйозна робота, котра потребує своїх дослідників.

Один із них - доктор соціологічних наук, професор, завідувачка кафедри соціальних структур і соціальних відносин факультету соціології Київського національного університету імені Т.Шевченка Ольга Куценко. Предмет її дослідження - соціальні класи.

Групи "на розрив"?

У радянські часи заідеологізована схема "два класи плюс прошарок" зовсім не відповідала реальним, дуже складним конфліктним відносинам, які розвивалися в суспільстві довгі десятиліття на основі пригнічення, примусу, утисків величезної маси людей, зайнятих на різних позиціях у сферах виробництва та розподілу благ. Але в західній соціології підходи класового аналізу ніколи не вмирали.

Наприкінці 80-х років
ХХ ст. французькі вчені заявили, що класи стають старомодним концептом і сходять із соціальної арени. Дослідження кінця 1970– початку 80-х рр. показали, що належність до соціального класу вже не пояснює політичної поведінки людей, голосування на виборах, ціннісних орієнтацій. Однак з другої половини 90-х рр. ХХ ст. і
в 2000-х ми спостерігали великі зміни в соціальних реаліях. "Температура" суспільств істотно й глобально підвищилася з погляду напруженості та дедалі більших "розривів" у можливостях людей, чи то задоволення базових потреб, чи керування власним життям за наявності ресурсів для цього. Останніми роками зазначений процес інтенсифікується. Це класові "розриви", насамперед між можливостями, якими володіють великі групи людей з погляду доступу до життєвих ресурсів. Усвідомлення цих "розривів" стає масовим і викликає зростання соціальних конфліктів. Згадаймо події "арабської весни", масові протести працівників аеропортів у Франції. В Україні останнім часом виходять із протестами робітники, працівники наукових, освітніх установ, підприємці.

Результати досліджень цих подій у світі свідчать, що в суспільному розвитку відбувся певний поворот до посилення впливу класів. Причому клас виступає сьогодні як соціальна сила, котра визначає суспільні зміни. Досліджуючи класову динаміку з середини 90-х рр. минулого століття, ми можемо проаналізувати процеси, що відбуваються в українському суспільстві, порівняно з європейськими.

Сьогодні в соціумі формуються три основні класові підсистеми, які розвиваються відносно незалежно й водночас у взаємодії. Крім традиційних капіталістів, роботодавців та найманих працівників, це також класи управлінців, чиновників і підлеглих, експертів та обслуговуючих.

Тут чітко вирізняються полярні групи: капіталісти, що мають доступ до ресурсів власності, а через них - можливість контролювати умови життя; і робітничий клас, кваліфікований і некваліфікований, задіяний у сфері виробництва. "Розриви" між цими двома традиційними класами дуже істотні і в сучасному суспільстві. У капіталістичних країнах, де багато років діяла політика вирівнювання соціальних можливостей (Нідерланди, Швеція та ін.), цей "розрив" не такий глибокий. Державна політика сприяла зростанню проміжних верств у суспільстві так званих середніх класів. А в постсоціалістичних країнах поляризація життєвих можливостей капіталістів і традиційних робітників дуже сильна, державною політикою не регулюється, і "розрив" схожий на прірву. Тим часом в Україні представники робітничого класу слабко виражають власні інтереси: дуже низький відсоток участі в громадських організаціях, у політичних партіях, із допомогою яких вони могли б намагатися впливати на порядок суспільних відносин та на його зміну. Це пов'язано зі станом відчуження від суспільної системи, від інститутів суспільства, що визначають правила життя в ньому. Недовіра й розчарування відводять трудящих убік від легальних способів впливу, які виявляються недійовими, - профспілок, політичних партій, громадських організацій, об'єднань. Порівняно з радянським минулим, робітників у нас у країні значно менше. Складність у тому, що становище цього класу хистке і дуже залежить від рішень, у яких вони жодної участі не беруть. Причому залежать робітники не тільки від роботодавців та власників підприємств, а й від державної підтримки і соціальної допомоги. Сплески протестної активності робітників ми бачимо впродовж останніх двадцяти років, однак досі вони мають суто економічний характер і не спираються на єдину політичну базу.

Інший тип "розривів" - у доступі до ресурсів державного управління та організаційного контролю - також характерний для всіх розвинених індустріальних і постіндустріальних країн, але особливо значущий для постсоціалістичних. У радянському суспільстві доступ до ресурсів партійно-державного управління і контролю був основним механізмом соціальної стратифікації. Ієрархія структур державного управління значною мірою відтворюється в українському суспільстві й тепер, хоча і в дещо модифікованих варіантах. Доступ до ресурсів державного управління і бюрократичного контролю залишається одним із найважливіших механізмів стратифікації соціальних можливостей людей. Із 30-х рр. ХХ ст. клас управлінців в усьому індустріальному світі став впливовим. А в пострадянських суспільствах цей клас займає особливу позицію, що нерідко використовується управлінцями й чиновниками для отримання додаткових, непрямих доходів, дивідендів у формі "ренти" від доступу до інформації, від впливу на процеси прийняття рішень. Така "рента", яку отримують представники класу управлінців як побічний продукт виконання своїх функціональних обов'язків, сприяє розвитку неформальної практики, що охоплює "тіньові" економічні обміни, і, безумовно, до розвитку корупції. Така "рентоорієнтована" діяльність представників державних управлінців та чиновників примножує конфліктність у суспільстві, непрозорість у процесах ресурсного обміну, визначення правил, за якими суспільство живе, що істотно посилює дисбаланс у доступі до інформаційних, економічних, у тому числі фінансових, ресурсів. Управлінці й підлеглі - полярні класи, і "розриви" між ними в українському й російському суспільствах істотно глибші, порівняно із західноєвропейськими країнами. Управлінці мають доступ до ресурсів контролю за людськими ресурсами, процесами виробництва та розподілу суспільних благ. А підлеглі взагалі не мають можливостей впливати, контролювати розподіл прибутків від спільної діяльності, виробництва та розподіл будь-яких суспільних благ.

У сучасних суспільствах дедалі глибшим і значимішим стає меритократичний "розрив" - між носіями експертного знання (необхідного для прийняття стратегічних, перспективних рішень, у тому числі в глобальних вимірах) та рештою людей, котрі не володіють ними, у тому числі вмінням використовувати сучасні інформаційні технології, не мають престижних дипломів і виконують роль обслуги експертів. Клас експертів - це насамперед групи високооплачуваних професіоналів у тих сферах діяльності, які відбивають тенденції постіндустріального, інформаційного розвитку суспільства. Це представники науки, мас-медіа, професіонали, залучені у високотехнологічні сфери виробництва, та стратегічний менеджмент, - усі ті, хто володіє унікальним знанням, конкурентним на національних і глобальних ринках; хто має вплив, авторитет у прийнятті рішень, у виробництві та передачі знань, інформації. Представники класу експертів (меритократії) отримують можливість визначати дискурси чи наші способи інтерпретації навколишнього світу, від них ми дізнаємося, з чим нам погоджуватися чи не погоджуватися. Ці точки зору значною мірою нав'язуються соціуму особами з доступом до ресурсів знання та можливостей його передачі. І "розриви" між класами експертів та обслуговуючих у країнах із сильним постіндустріальним сектором, таких як Великобританія, Франція, США, зростають дуже швидко. В українському суспільстві ці "розриви" поки що не набули істотного значення, а в Чехії та Угорщині вже помітно впливають на суспільну динаміку. Із входженням України в постіндустріальну "хвилю" поляризація зазначених класів посилюватиметься. В українському суспільстві "експертів" багато - приблизно стільки ж, скільки і в більш успішних західних країнах, - але їх вплив у нас значно нижчий. Прямим результатом є слабкий розвиток постіндустріального сектора в суспільстві та економіці. Тим часом меритократія - це влада знання (в сучасних суспільствах - науково обґрунтованого) і можливість контролювати суспільні відносини через ресурси наукового знання, через доступ до них і передачу відповідної інформації. Доступ до такого науково обґрунтованого знання, на підставі якого мають прийматися політичні рішення, потребує особливих зусиль: особистісних, інтелектуальних, матеріальних вкладень, у тому числі часових затрат.

Суспільство дуже швидко змінюється, і ми, представники соціальних наук, не встигаємо за цими змінами. Змінюються і способи життя, і форми суспільних відносин, і форми взаємодії між класами. У сучасних західноєвропейських країнах партійно-політичні та ідеологічні орієнтації представників різних класів, як правило, концентруються навколо "лівого центру" або "центру", трохи зміщеного "вліво". Скажімо, експерти традиційно виражають більш "ліві" погляди і переконання, порівняно з класом обслуговуючих. В українському суспільстві, як і в інших постсоціалістичних країнах, відбувається концентрація політико-ідеологічного спектра навколо трохи зміщеного "вправо" умовного "центру" політико-ідеологічних орієнтацій. У нас єдиний клас, що виявляє більш "ліві" погляди, - це клас експертів, в орієнтаціях якого важить цінність справедливості для всіх. Решта, як робітники, так і капіталісти, як управлінці, так і підлеглі, а також обслуговуючі в ідеологічних уподобаннях орієнтовані на "правий центр".

Не слід забувати, що Україна, в числі інших країн світу, перебуває під впливом економічної кризи. Дослідники пишуть про зникнення середнього класу в західноєвропейських суспільствах, де впродовж останніх трьох-чотирьох років швидко змінюється стратифікаційний профіль. Якщо раніше він зображувався з розширеними середніми верствами (що чисельно переважали в суспільстві), то тепер серединна його частина значно звузилася і суспільства дуже "розтягнулися" по полюсах соціальних можливостей. В Україні потоншення серединної верстви і "розбігання" по полюсах відбувається ще більш виражено, ніж в інших країнах.

Для нашої країни важливо визначитися, як регулювати розвиток суспільства, як забезпечити вирівнювання можливостей і скорочення соціальних "розривів". Це питання потребує науково обґрунтованих рішень, які б дозволили передбачати можливі різноманітні соціальні наслідки. Певна річ, соціуму необхідний перерозподіл доходів, прибутків від підприємницької діяльності; потрібні нова податкова політика, формування суспільних фондів підтримки слаборесурсних соціальних груп; необхідно виховувати громадян, здатних брати на себе відповідальність за своє життя і за розвиток суспільства. Великі міста, як джерела сучасного знання, досліджень, інновацій, суспільних переговорів, виробництва і поширення нових форм солідарності, могли б стати центрами розвитку для країни (так стверджував сучасний скандинавський соціолог-історик-політолог Ст.Роккан, що досліджував закономірності розвитку європейських суспільств упродовж століть). Україна повинна виробляти своєрідні "точки росту", які б пропонували більш успішні форми і способи громадського життя, розвиваючі "майданчики", де могли б зустрічатися представники різних соціальних груп, різних соціальних інтересів і через переговори, через обговорення суспільно значущих проблем шукати прийнятні способи розвитку суспільства, узгоджуючи їх із динамікою глобального світу.

Інтелігенція як носій духовних стандартів

Багатьох цікавить, куди "поділася" інтелігенція, переставши бути "прошарком" між класами. Існує концепція постсоціалістичної трансформації, яку розвивають американський учений Іван Селеньї та британський соціолог і політолог Девід Лейн. На їхню думку, відмову від радянської системи, від системи державного соціалізму реалізувала насамперед спілка класів інтелігенції і "нових" управлінців-технократів (відносно вільних від ідеологічних пут і наділених потенціалом активності, реалізація якого потребувала виходу за межі партійно-адміністративних обмежень при соціалізмі).

Ринок, як бачилося управлінцям-технократам, міг відкрити для них нові можливості. А інтелігенція в умовах пізнього радянського режиму була істотно ущемлена в моральному сенсі і становила собою велику групу людей, котрі не бачили перспектив для свого розвитку, реалізації ідей та вмінь, носіями яких вони були.

Нові управлінці у спілці з інтелігенцією були переконані, що змінювати громадський порядок треба через розширення свобод, не тільки політичних, а й економічних. І якщо для інтелігенції це інтерпретувалося насамперед у політико-ідеологічному, духовному сенсі, то для нових керівників - у сенсі економічному.

Спілка цих класів стала основною рушійною силою революцій, які відбулися в соціалістичних країнах на межі 80–90-х рр.. ХХ ст. Багато представників панівного тоді в радянському суспільстві класу державних, партійних керівників, особливо їх середня ланка, змогли втримати власні позиції, конвертуючи свої організаційні, інформаційні і ресурси знайомств в економічні блага. Посткомсомольське підприємництво, кооперативи - все це пішло звідти і стало "точкою росту" для нового класу підприємців і капіталістів, які "втягнули" у цей процес змін звичні правила неформальних обмінів та знайомств, що використовуються для отримання доступу до ресурсів за межами відкритих формальних процедур. Ці неформальні правила, технології отримання ренти від використання доступу до державної власності, інформації і впливу в прийнятті рішень прижилися в нинішніх умовах. У результаті такий дивний розвиток ринку призвів до дуже сильних деформацій у суспільному процесі, до формування великих "розривів" соціальних можливостей, до розмивання ціннісних основ власне суспільства, маргіналізації професійних цінностей та зниження функціональності ієрархій.

У таких умовах відбулося "розмивання" широкої групи людей, які в минулому мали професію, освіту, посягання на вищий соціальний статус, духовні й моральні принципи і становили собою клас інтелігенції. Саме цей клас людей виявився витісненим у процесі "дикого", хаотичного розвитку капіталізму в нашій країні.

Певною мірою інтелігенція перебуває на узбіччі досі: хтось зумів вчасно переорієнтуватися, використати свій інтелектуальний капітал і встигнути увійти в більш-менш великий бізнес; хтось пішов у нішу малого підприємництва і загрузнув там, часто малоефективно витрачаючи свої ресурси знання; частина інтелігенції сформувала новий клас професіоналів-експертів. Однак визначальною рисою інтелігенції завжди були не тільки високі професійні знання та вміння, а й духовні цінності.

Значною мірою проблеми в розвитку українського суспільства пов'язані з тим, що наша інтелігенція не стала на ноги як клас із чіткими духовними орієнтирами, моральними цінностями та ідеалами, здатний транслювати ці цінності суспільству, формуючи духовні стандарти, у тому числі й на рівні прийняття політичних рішень. За двадцять років кризового розвитку наше суспільство настільки загрузнуло у стані деморалізованості, аномії, зневіри у цінностях, суспільної недовіри, звузивши свої духовні обрії до утилітарних речей, що розбудити в ньому соціально-гуманітарне, духовне начало досить складно. Необхідне об'єднання інтелігенції і формування громадських рухів, спрямованих на посилення її позицій у суспільстві як унікальної групи, здатної мати ніші у всіх "вертикальних" суспільних зрізах. Ці люди можуть входити в середовище і експертів, і робітничого класу, і капіталістів.