Київський симулякр

Давно підмічено: чим цікавіше життя, тим більше воно нагадує літературу. Українське політичне життя зно­ву стало цікавим. Після дев’яти місяців «затримки» — загального розчарування суспільства в своїй політичній еліті та потоку парламентських новин, дедалі більше схожих на біржові відомості (про те, хто з «помаран­чевих» перейшов до «блакитної» коа­ліції і скільки це коштувало в доларах чи євро), — указ прези­дента Ющенка про розпуск пар­ламенту дав принаймні один неоціненний результат: він знову повернув українцям втрачене було відчуття логіки історичного сюжету, за яким розвивається країна. Хай зі зривами й перекосами, хай важкого й повільного, але — історичного. А це значить — живого й самочинного, не сконструйованого за жодними бізнес-планами. Небіжчик Жан Бодріяр, не всує будь згаданий, називав це фундаментальною реальністю.

Всі, хто був у Києві в листопа­ді 2004-го, отримали таку дозу розжареної аж до плазмених основ людського буття «фунда­мен­тальної реальності», що імунітет проти різного роду її імітаторських підробок (за Бодріяром — симуляк­рів) нам, гадаю, забез­печений довіку. Тому Київ у ці дні так терпляче й відсторонено реаґує на те, що діється на Майдані Незалежності.

— Шкода їх, — кажуть перехожі, споглядаючи, як «блакитна» колона понурих і невиспаних, бідно вбраних людей суне до Майдану вулицею Грушевського в супроводі міліції. — Як під конвоєм ідуть…

— З якою метою ви приїхали? — питає журналістка юнку (та широко розплющеними очима дивиться на світлову рекламу).

— Київ побачити, — чесно відказує дівча. — Нас усім класом привезли, ще й по сорок гривень дали на дорогу…

Це дивовижно сумний натовп — попри всі спроби організаторів розігріти його алкоголем і танцями (над Майданом у ці дні завис запах перегару, міські служби не встигають прибирати накидане просто під ноги сміття, і гримучий із динаміків привіт від Pink Floyd — «We don’t need no education» — звучить дуже символічно: як гімн підлітків із «бідних кварталів», що, як уміють, справляють свої канікули в центрі ще недавно чепурної й ошатної столиці). Влас­не, це не зовсім і натовп — ті, хто приїхав «побачити Київ», утікають з Майдану гуляти містом («їм заплатили за приїзд, а за сто­ян­ня не заплатили», — жарту­ють кияни). Найсумніше ж, коли політики звертаються до них зі сцени, вигукуючи ті самі (sic!) гасла, що лунали тут восени 2004-го: у відповідь вони мовчать. Цей ефект «мовчазного Майдану» — вгорі сцена, що реве підсилювачами, а внизу німа «масовка», — настільки яскрава просторова метафора «влади і народу по-радянськи», що інколи це здається якимось особливо гротесковим арт-гепенінґом чи зйомками аванґардового фільму: наприклад, «Bye-Bye, Lenin-2»…

Я не виключаю, що наші політики можуть навіть і щиро вірити в те, що масовий рух громадянського протесту (от тільки, проти чого — проти того, щоб узяти участь у нових виборах? Проти права голосу цебто?..) справді можна організувати «згори»: поставивши в центрі столиці сцену, під нею — звезену автобусами з провінції «масовку» статистів, і все це буде справді «схоже» на те, як тут було в 2004-му, — ну хіба що значно менш велелюдно… Зреш­тою, ментально цей прошарок нашого політикуму — «люди з минулого»: віра в абсолютну всемогутність влади (=грошей) становить головну підвалину їхнього світогляду і, по суті, заміняє їм релігію. Ймовірно, вони й Майдан-2004 теж щиро бачили продуктом якихось таємничих «політтехнологій», — і тепер вирішили цитатно-достеменно відтворити «те саме». І не розуміють, чому в них виходить така жорстока пародія. А довкола сно­вигають із камерами зарубіжні кореспонденти, професійно вишукуючи ефектні кадри, — і творять із пародії «симулякр третього порядку»: той, що, за Бодріяром, не має до реальності вже взагалі ніякого стосунку…

І ось тут ми вступаємо у сферу чистого «виховання почуттів». Бо питання, як відрізнити справжнє від сурогату, поза сумнівом, буде одним із найфатальніших для доль людства у ХХІ столітті. Навіть у літературі дедалі важче стає відділити істинний талант від спритного маніпулювання словами, — ніколи не забуду, як на одній з моїх зустрічей із читачами хтось із публіки, підвівшись, майже з розпачем спитав, як зберегти в собі «нерв правди» (вираз, що напевне потішив би Бодріяра!)… Як відрізнити живе обличчя — від фотошопу, любов — від «просто сексу», віру — від ілюзії, історію — від домовленостей олігархів за круглими столами, якщо якраз отой «нерв правди», інстинкт фундаментальної реальності цивілізація в нас щомиті намагається атрофувати, бомбардуючи наші відчуття імітаціями з усіх сторін?

Легко відрізнити Майдан-2004 від сурогатного «Майдану-2007»: для цього досить змонтувати два близь­кі плани в одному кадрі. І тоді, між іншим, стає видно, що живі людські почуття можуть бути цілком реальною силою — тою, що здатна рухати історію вперед. А значить, спроби повернути її назад у минуле суто маніпулятивними зусиллями — то, як мудро каже українська приказка, «не такий страшний чорт, як його малюють»…

І Київ це відчуває.

— Знову на вибори підемо? — сміється моя сусідка.

— Ну й що, — енергійно втручається її син-студент, — он Італія після війни скільки років позачергові вибори проводила! А що таке був їхній фашизм порівняно із сімдесятьма роками радянської влади?..

Що ж, сподіваюся, такому відчуттю логіки нашого історичного сюжету — можна вірити.

Die Welt