Київська Мельпомена XIX століття: у вирі пожеж і катастроф

Із сивої давнини Київ посідав чільне місце у розвої культури східних слов’ян. Поруч із живописом, архітектурою особливою любов’ю серед киян користувалися потішні ігри скоморохів. Визвольна боротьба українців у ХVІІ ст. сприяла піднесенню культури, зокрема розвиткові літератури і театру. В Києво-Могилянському колегіумі створювалися драми і влаштовувалися шкільні спектаклі, де акторами були спудеї, а «режисерами» - професори.

Велике значення для Києва мало переведення до нього в 1797 р. з міста Дубно ярмарків (контрактів), які стали місцем концертів, видовищ. Спектаклі мандрівних труп відбувалися у приватних будинках або на відкритих майданчиках. Під час ярмарків у Києві виступали італійська опера, балетні трупи з Іспанії, Польщі, а також кріпацькі музичні та хорові капели, польські, українські, російські театральні колективи. Отже, виникла потреба збудувати стаціонарне театральне приміщення.

Київ театральний

Перший у Києві театр було споруджено на Кінній (нині Європейській) площі за проектом міського архітектора А.Меленського 1805 р. на земельній ділянці, що належала його колишній дружині. Зініціював будівництво військовий губернатор О.Тормасов, який у 1804 р. обговорював з війтом Г.Рибальским можливість спорудження театру. Схвалив цю ідею і магістрат: 18 серпня 1804 р. київський бургомістр Яким Барський написав Тормасову, що магістрат бажає здійснити будівництво культурного закладу міським коштом. Проте через фінансову скруту бургомістр звернувся до найповажніших городян, які погодилися побудувати і утримувати театральну споруду за власні гроші. Деревину для будівництва використали з розібраного магазину комісаріатського депо. Театр звели напрочуд швидко, протягом двох тижнів - з 1 до 15 січня 1805 року. Двоповерхова дерев’яна будівля мала форму прямокутника, вхід прикрашав портик з колонами в ампірному стилі. Зал мав 32 ложі в два яруси, 40 крісел, оббитих червоним сукном, партер, галерею, амфітеатр - усього 470 місць. Завісу прикрашав давньогрецький герой на колісниці. Над ним - крилатий амур із сувоєм у руках, на якому напис латиною: Ridendo castigat mores - «Сміх очищує мораль».

Першому київському театру пощастило, він зійшов з небосхилу культурно-просвітницького життя міста, так би мовити, природним шляхом. Улітку 1851 р. через зношеність будівельних конструкцій театр розібрали. Другий міський театр збудували за проектом І.Штрома там, де нині Національна опера. Відкрився театр 2 жовтня 1856 р. одноактним водевілем П.Григор’єва-І «Дочка російського актора», польською п’єсою і дивертисментом. А
29 жовтня того ж року відбулася перша музична вистава «Українці, або Як сватали Степаниду» М.Кароля. У новому театрі було 77 лож, які розміщувалися в чотири яруси, крісел - 122, місць за кріслами - 48; місць у партері - 50 і на галереї - 100. Загальна кількість - 849. Також функціонували: 18 гардеробних кімнат, два зали, буфет і фойє. 1868 року з боків фасаду було зроблено дві кам’яні прибудови: ліва - для буфету, права - для репетицій. Перед театром 1870 р. розбили невеличкий сквер із фонтаном і літнім павільйоном. Від серпня 1875 р. у театрі запровадили освітлення газовими ріжками, а 17 серпня 1891 р. відбулося випробування електричного освітлення. У протоколі засідання спеціальної комісії міської управи зазначалося, що електричне освітлення глядацької зали і сцени, у порівнянні з газовим, є якіснішим і до того ж пожежобезпечним, а «щодо необхідності укладання електричних дротів на фарфорові ізолятори запитати думку урядових техніків». Утім, ранкова вистава «Євгеній Онєгін» 4 лютого 1896 р. стала останньою в історії Другого міського театру.

Київська трагедія

Пожежа спалахнула о 16 год. 10 хв. У цей час у театрі майже нікого не було. Електричне освітлення вимкнули. Служителі театру, які були в приміщенні (11 осіб), користувалися для освітлення стеариновими свічками. Першим помітив густий дим столяр Кондрашов. Замість негайно розпочати гасіння пожежі (горіла лише одна куліса, і на сцені була достатня кількість пожежних рукавів), столяр помчав на нижній поверх, де було помешкання театрального наглядача І.Свіріннікова, який, аби пересвідчитися у правдивості повідомлення, рушив на сцену. А тим часом гасити пожежу своїми силами вже не було змоги. І тут театральний наглядач дає фатальне розпорядження відкрити вентиляційний люк, що збільшило тягу й розбурхало стихію. Шлях до виходу відрізало полум’я, і служителям довелося вибиратися назовні через вікна напівпідвалу. Лише через півгодини з готелю «Метрополь» вдалося по телефону повідомити Старокиївську пожежну команду.

Микола Іконніков, син київського губернського архітектора, який мешкав на Софійській площі, по «гарячих слідах» писав: «Коли я з вікна квартири побачив дим, то вийшов на вулицю, але не помітив ніякої метушні біля Старокиївської пожежної частини... Через 10 хвилин... урешті почув сигнальний дзвін каланчі. Я мерщій помчав до театру. Навпроти будинку В.Качали (вул. Володимирська, 45. - В.О.) мене випередив верховий пожежник, а на розі Театральної площі - Старокиївська пожежна команда. На місці катастрофи пожежники показали свою повну нездатність гасити велику пожежу: всі метушилися, кричали, хапалися за різні інструменти... сварили один одного, а театр усе палав і палав... Нарешті привезли парову помпу, почалося нежваве розмотування двох рукавів. Лише через 40 хвилин... насос запрацював, але через невміння користуватися такою масою води, вона більшою частиною витрачалася марно... Зазначу, що більшість пожежників була в «масляному» (був масляний тиждень. - В.О.) настрої...» Міська адміністрація дії пожежників визнала професійними, а Товариство електроосвітлення «Страус, Савицький і К°» навіть надіслало брандмайору 50 рублів для преміювання вогнеборців, які «героїчно відстояли електричну станцію під час пожежі Міського театру». Подейкували, що пожежа мала такі масштабні наслідки через те, що всі зусилля було спрямовано не на театр, а на розташований поруч резервуар із нафтою та електростанцію. Крім того, у водопровідних кранах сусідніх будинків під час пожежі була відсутня вода.

Пожежа тривала три дні. Від міського театру залишилися тільки зовнішні стіни, підвальні склепіння, гранітні сходи й частково цегляні колони, які утримували ложі й галерею. Крім того, вцілів дерев’яний сарай з боку Театральної вулиці і майже всі декорації, які там були. Від кам’яного складу з боку Володимирської, де зберігалися найцінніші реквізит і декорації, лишилися самі голі стіни. Збитки, за підрахунками міської думи, становили понад 100 тис. руб. Крім того, згоріла бібліотека покійного антрепренера Йосипа Сєтова - партитури до 80 опер і 120 оперет, - оцінена в 70 тисяч рублів. До кожної опери додавалося не менш як
10 клавіраусцугів, 40 дублікатів окремих партій для хору й стільки ж для оркестру. Цю бібліотеку Й.Сєтов збирав понад 25 років. Разом із бібліотекою згоріли конторські книги, банківські рахунки, платня режисерів тощо. Вогонь знищив декорації та костюми до кількох десятків вистав, серед яких «Ромео і Джульєтта», «Юдиф», «Манон Леско» та ін. Неабияк постраждали всі 46 музикантів оркестру, котрі втратили свої інструменти. Подружжя Сенглаубів утратило арфу й кларнет за 1500 і 100 руб. відповідно; у військового капельмейстера Ланге згоріли чотири скрипки за 2000 руб., а також тромбон; у Шабелика загинула віолончель ціною до 600 руб.; Мотасов втратив тимпани за 150 руб., а Сухолинський - гобой і дуже цінний англійський ріжок. Шостого лютого на користь музикантів почали надходити пожертви. Першими на біду відгукнулися знані київські меценати Н.А.Терещенко, Л.І. і М.С.Бродські, які внесли на користь постраждалих артистів відповідно 500, 100 і 25 рублів. А вже наступного дня газети не встигали друкувати списки доброчинців: від «ложі бельетаж №5» - 10, пані Красовської - три, від невідомої - 20 рублів... Старшини київського купецького зібрання надали музикантам безоплатно зал для влаштування концертів у Великий піст. Майно, яке вдалося врятувати - меблі з фойє та буфету, незначну частину нот і костюмів, декорації, що належали міській управі, - було дуже пошкоджене. Пощастило театральному буфетнику Гречку та утримувачці каси афіш і біноклів Висоцькій, чиї убогі пожитки вдалося врятувати майже повністю. Міське майно театру було застраховане в Товаристві взаємного страхування на 162924 руб., окремо застраховані в Московському страховому товаристві декорації на 3000 руб., а в Товаристві взаємного кредиту на суму 6260 руб. - збудований 1895 р. дерев’яний склад і каналізаційні споруди. Речі, що належали антрепризі театру, були застраховані в Російському страховому товаристві на суму 30 тис. руб.

Основною причиною виникнення пожежі київський брандмайор М.Козловський назвав холостий постріл Онєгіна в Ленського в третьому акті вистави. Слідство, що проводили заступник поліцмейстера Д.Бучинський та пристав Старокиївської частини С.Закусилов, назвало кілька можливих версій: від залишеного сторожем недогарка після прибирання сцени та театральних приміщень; від недопалка, кинутого кимось з артистів; через погану охорону театральних приміщень - двері, що вели на Театральну вулицю, під час сезону ніколи не замикалися.

20 лютого 1896 р. в камері мирового судді 4-ї київської судової частини розглядалася справа за обвинуваченням страхового агента М.Рахальського і театрального служителя Белецького в необережному поводженні з вогнем, проте суд їх виправдав. Жертв під час пожежі в театрі не було. Але при розбиранні решток згорілого театру 24 червня 1897 р., вже на завершальній стадії, в приямку фундаменту стався обвал ґрунту. Загинуло три особи: селяни Василь Лебедєв, Наум Красний та Самуїл Гуркін. Як з’ясувалося, дошки, що закладалися в підвалини громадських будівель, у фундаменті театру були відсутні (ймовірно, вкрадені ще при закладці). Від розбирання театральних стін міська управа отримала будівельної цегли (цілої та половинок) понад 1 млн. 800 тис. штук і близько 100 тис. межигірських пічних цеглин.

Міжнародний конкурс

Уже 14 лютого 1895 р. Київська міська дума ухвалила рішення про проведення міжнародного конкурсу на складання проекту нового київського міського театру. Організацію конкурсу було доручено Петербурзькому товариству архітекторів. Кінцевий термін подачі конкурсних робіт - 1 грудня 1896 року. Утім, на цю дату надійшло лише сім російських проектів, і журі було змушене перенести строки.

Лише 24 лютого 1897 р. поважні експерти зібралися для остаточного визначення переможців. Упродовж трьох засідань вони розглянули 18 конкурсних робіт під девізами: 1. Capriccio (Росія, Санкт-Петербург), автор В.Шретер; 2. Terracotta (Німеччина, Берлін) - Г.Зелінѓ; 3. Ars et labor (Італія, Мілан) - Лаго; 4. Suum cuigue (Швеція, Стокгольм) - Айдерберѓ; 5. «Соединенными силами» (Росія) - А.Вебер; 6. «Успех или провал» (Росія); 7. «Мельпомена» (Росія); 8. [?] (Росія); 9. Sapienti sat (Росія); 10. «Что успех?» (Росія); 11. «К» с короной в круге» (Франція); 12. «Сомненье часто в жизни губит» (Росія); 13. Clarte (Франція); 14. «Oro» (Німеччина); 15. Omne labore (Франція); 16. Fahr wohl (Німеччина); 17. «И я» (Росія); 18. Comedie (Франція). Перші п’ять визнано найкращими. Академікові В.Шретеру присудили першу премію і 2500 рублів. 12 березня 1897 р. Міська дума затвердила результати міжнародного конкурсу і ухвалила рішення про демонтаж залишків згорілого театру. Ще раніше - 7 березня 1897 р. - у приміщенні Міської думи відкрилася для загального огляду виставка проектів-переможців - креслень і планів Київського міського театру. Урочисте відкриття нового театру відбулося 16 вересня 1901 р., ним ми (з невеликими перебудовами) милуємося й сьогодні.

Статистика театральних пожеж

У ті далекі часи театри горіли досить часто. Сухі статистичні цифри свідчать, що на початок 1880-х років вогнем знищено 252 великі театри. За даними тогочасної паризької Novelle Revue, кожен театр існував, у середньому, 22 роки. Із цих 252 театрів: п’ять згоріли ще до відкриття, 70 - у перші п’ять років після відкриття, 38 - через 6-10 років свого існування… І лише три театри згоріли після свого 100-літнього ювілею. Не менше ніж 37 театрів горіли двічі, вісім з найбільших світових театрів палали тричі, чотири театри - чотири рази, а національний театр у Вашингтоні навіть п’ять разів!

176 театральних пожеж сталося в США, 68 - у Великобританії, 63 - у Франції, 49 - у Німеччині, 45 - в Італії, 26 - в Австро-Угорщині, 24 - в Росії...

Кількість жертв під час театральних пожеж вражає: 1794 р. у Капо д’Істрії (Австро-Угорщина) - 1000 осіб; 1811 р. у Річмонді (США) - 78; 1819 р. у Бордо, 1823-го в Мюнхені та 1836-го в Петербурзі загинуло 800 осіб; 1845 р. в Кантоні (США) - 1670 загиблих і 1700 поранених;
1847 р. у Квебеку загинуло 200 осіб; 1857 р. в Ліворно - 100 осіб загинуло та 200 поранено; 1876 р. у Брукліні - 283 загинули і безліч поранено; 1877 р. в Монпельє загинуло 40 осіб...

Кількість театральних пожеж із кожним роком збільшувалася. З літописних джерел відомо, що починаючи з XVI ст. полум’я знищило понад 500 театральних споруд: 1800-1810 рр. - 16; 1810-1820 рр. - 14; 1820-1830 рр. - 31; 1830-1840 рр. - 33; 1840-1850 рр. - 44; 1850-1860 рр. - 74; 1860-1870 рр. - 98; 1870-1880 рр. - 118 театрів.

Великого розголосу набула пожежа віденського театру на Ринзі (Ringtheater, нині - Oper live am Platz), що сталася 8 грудня 1881 року (за григоріанським календарем). Пожежа почалася у верхній частині сцени. Від газового світильника через протяги зайнялася джутова куліса, полум’я швидко перекинулося на декорації. Падіння декораційної колони глядачі сприйняли як вибух світильного газу, почалася паніка. Більшість глядачів другого і третього ярусів не змогли дістатися долу, майже всі вони задихнулися від диму. Споруда театру вигоріла до тла, а під руїнами його знайшли свою смерть близько 1000 людей.

Не оминав «червоний півень» і українські театри. В Києві кілька разів горіли театральні споруди в парку Шато-де-Флер (зокрема взимку 1869 р. і влітку 1877-го). 30 березня 1875 р. під час вистави від розбитої гасової лампи загорівся театр у Кам’янці-Подільському, на щастя, обійшлося без жертв; 1 січня 1883 р. в Бердичеві під час пожежі в цирку на Маховській площі загинуло близько 300 осіб, лише 191 з яких було впізнано...

Від трагічного до смішного - один крок

Часті пожежі в театрах під час вистав, що супроводжувалися великою кількістю людських жертв, не могли не мати негативного впливу на масову свідомість глядачів. Ось лише кілька характерних прикладів. 25 грудня 1881 р. під час літургії у варшавському костьолі Святого Христа хтось навмисно вигукнув «пожежа», що призвело до катастрофи. Частина вірян, які стояли ближче до виходу, була зім’ята іншою публікою. Понад 20 осіб загинуло, більшість з них - жінки й діти, і серед них графиня Олександрович. Зловмисники розпустили чутки, що причиною трагедії були євреї, як результат - почалися погроми.

16 листопада того самого року в київському театрі Бергоньє, коли йшов водевіль «Циганка», хтось вигукнув з-за куліс «ура», публіці почулося «пожежа». Люди кинулися до виходів, деякі панянки зомліли. Невдовзі все з’ясувалося, всі заспокоїлися, але на згадку залишилися пом’яті боки і розірваний одяг.

Ледь не сталася біда в театрі Бергоньє і 9 лютого 1889 р. Посеред вистави на гальорці в чиновника Б. стався напад епілепсії. Хворий повалився з крісла. Сердечні сусіди закричали «Удар, води!», а в партері почули - «Пожар, води!». Конфлікт закінчився благополучно завдяки впевненим діям артистів і напівпорожній залі - вочевидь, спектакль був нецікавим.