КИЇВ. ТРИ НАЙСТРАШНІШІ РОКИ ДО РІЧНИЦІ ЗВІЛЬНЕННЯ КИЄВА ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

Прекрасний Київ — місто-мученик. Про одну з найбільших його катастроф, загибель людей і зруйновані будинки — розповідає книга-фотоальбом «Київ.1941 — 1943»*, яка нещодавно вийшла у світ. Альбом фотографій, чимало з яких демонструвалися на спеціальній виставці в Музеї Києва. А нині вони разом з іншими знімками зібрані на цих сторінках.

Фотографії трьох страшних років. Палають будинки, вулиці, документи й рукописи, зникають картини, фотографії (сімейні, офіційні, аматорські, репортерські), проте ті «живі картинки», де в муках гине звичний плин буття окупаційного міста, вражають і жахають своєю жорстокою правдою. Усе розраховане на дуже довгу пам’ять. Пам’ять без брехні й патетики. Все рідне. І все своє. Київське. Справжнє.

Я прийшов до Музею Києва до відомого дослідника міста й упорядника альбому й довідався, що Дмитро Васильович Малаков має до теми книги безпосереднє, біографічне, відношення. З матір’ю та братом він залишився в окупованому місті. З вікна будинку на Інститутській «усе бачив», хоча й був ще хлопчиськом. Доля закинула його до дитячого будинку і притулку Київської управи, пам’ятає, як до міста увійшли німці та як вони залишили його, пам’ятає післявоєнні часи. І була пам’ять родини. «Сто разів говорили, згадували, фотографували, брат старший малював»... Ці три страшних роки окупації. Жили. Втім, десятиліття про це не можна було навіть говорити, навіть на запитання: «Чи був на окупованій території?» — боялися відповідати.

Працюючи довгі роки свого життя над темою окупації Києва фашистами, Д.Малаков робить невідомі (чи які замовчувалися) факти очевидними, справді історичними. Точні й насичені новою інформацією його коментарі про життя, руйнацію Києва, про загибель людей.

Дмитро Малаков згадує:

19 вересня 41-го частини вермахту вступили в місто...

На фото: «їжаки», барикади на вулицях, в’їзд німецьких військ, населення зустрічає німців, розграбовані магазини — на розі Червоноармійської та бульвару. А за квартал біля Рогнединської вибігла разом з іншою дітворою й дівчинка Віта, моя дружина. Пам’ятає й цікаву зустріч, і розграбований магазин іграшок...

— П’ятого дня окупації розпочалося знищення Хрещатика, центру — вибухами, пожежами — за директивами радянського керівництва. Доведено: хто мінував, де мінували, як підривали радіокерованими фугасами. (Інженерні війська 37-ї армії майбутнього зрадника Власова.) Німці гасили пожежі, чимало будинків порятували. В альбомі — руйнування «своїми» будинків і храмів. Ні, це втрати не лише тодішніх поколінь.

— 29 вересня розпочалися розстріли в Бабиному Яру, в якому загинули понад 100 тисяч киян, військовополонених, — продовжує Д.Малаков. А бабуся моєї дружини «добровільно» пішла в Яр «за наказом». За мамою прийшли на Бессарабку двоє — німець і поліцай із довгими вусами. Повели в гестапо — високий будинок на Володимирській, звідки, як жартували, теж Бабин Яр добре видно...

І ця фотографія в книзі потрясає: знімок дороги, повз огорожу єврейського цвинтаря та вцілілого до цього часу будинку управління цвинтарями, стіни (за якою тепер телевізійний хмарочос) — далі за деревами яр. Йшли цими плитами, якими викладена дорога, на смерть, йшли та йшли... Може, зробити б з будинку музей і цю страшну дорогу з парканом якось відновити. Документально, меморіально. Плакати хочеться над знімком усе одно.

І в Дарницькому концтаборі загинуло 68 тисяч чоловік. Були й інші табори знищення... Понад сто тисяч хлопчиків, підлітків, дівчаток, молодих жінок було відправлено «остарбайтерами» до Третього рейху... До нас у дитячий будинок привезли якось «на оздоровлення» українських дітей-донорів із Німеччини, де викачували в них кров...

1943 року в Києві залишалося 180 тисяч. До війни ж було до 950 тисяч чоловік. 300 тисяч вирвалися в евакуацію. 200 тис. пішли до армії. Місто спорожніло. Всі три роки окупації — страшна трагедія. Коли йшли, і Ніжин палили та підривали, університет у тому числі. І звільнення міста, обов’язково до Жовтневих свят, — теж згубно. Для того, щоб зробити «гідний подарунок», під час Київської наступальної операції поклали, втопили в Дніпрі 417 тисяч людських життів.

Про все це страшно говорити, читати, слухати. Альбом дає можливість побачити київський жах 1941—1943 років, жах який був у рідному й улюбленому місті. Альбом показує будинки та людей, яких уже немає. І таких уже не буде. Незважаючи на всі новобудови, нові звершення та нове покоління киян.

Але знімок нагадає, оживить. Бачу на любительському фото на повоєнній трофейній виставці (там, де нині Пушкінський парк) хлопчиська — самого упорядника альбому, і його старшого брата- художника з приятелем. І я тут був. Повернувшись. Яка це була розвага — ходити поміж пушок та німецьких літаків, лазити по танках і до всього торкатися руками!

...Подивіться цю приголомшливу книгу своїми очима.

* Видавництво «КИЙ», Київ. 2000 р. Упорядник, автор коментарів Д.В.Малаков. За підтримки Київської адміністрації, посольства ФРН. З бібліотеки Музею історії міста Києва.