Кінець культури

Обґрунтовані фантазії

"Мало того, если б кто мне доказал, что Христос вне истины, и действительно было бы, что истина вне Христа, то мне лучше хотелось бы оставаться со Христом, нежели с истиной".

Ф.М.Достоєвський

Існує довкола людини реальність, дана їй у спонтанних порядках світу (замисел щодо людини), і модель світу, побудована самою людиною, представлена нав'язаними порядками (замисел людини).

У найбільш загальному значенні, координація між реальністю і моделлю є культурою.

Зважаючи на особливості відображення світу, все, створене людиною, є моделлю. Тому будь-яка її дія, у сенсі тлумачення реальності, - помилкова.

Коли людина зосереджена на гармонізації своєї моделі зі спонтанними порядками світу - це креативний процес. Не слід плутати його зі спробами людини знайти гармонію власної моделі з моделями інших людей, - це не креатив, а самообман. Сума помилкових уявлень може народити тільки ще одне помилкове уявлення.

Головне призначення моделі-помилкового уявлення - сублімація неврозу, викликаного невідомою реальністю. Модель - спосіб цю реальність пояснити. Ось тут і зосереджений надзвичайно важливий момент: не так важливо точно відбити реальність у моделі, як переконливо заспокоїти людину. Точно відобразити реальність неможливо в принципі: навколишній світ суть енергетичний універсум - безперервний, неподільний і незбагненний, а модель завжди епізодична (наш спосіб відображення), дискретна й фрагментарна. Тому не так важлива точність моделі світу, як важлива її терапевтична дія.

У цьому призначенні здатність мислити й моделювати можна вважати механізмом виживання людини. У спільнотах, де вона виникла, вдавалося краще сублімувати невроз, пояснюючи як завгодно природу виникаючих страхів. Це вберігало такі групи від переходу неврозу у внутрішню агресію, що знищувала спільноти, в яких механізм мислення й моделювання не виник.

Розглянемо простий приклад грози. Людині мислячій легко придумати пояснення грому як прояву гніву богів, котрих вона придумала до того або одночасно. Вона ж і придумала, що, приносячи жертву, з богами можна домовитися, бо так домовлялася з усіма в повсякденному житті. Такі схеми-пояснення поширені в різних народів і племен, які рознесені територіально в різні куточки світу й ніколи більше не перетиналися, вийшовши одного разу з первісного джерела. Але це не підтвердження божественної сутності природи грому, а підтвердження того факту, що спільноти, котрі не вигадали такої моделі, просто не вижили.

В усі часи були люди, які не вірили в божественну сутність грому. Але вони не менш щиро вірили в існування негативного й позитивного зарядів. Це свідчить лише про те, що неважливо, як описувати "замисел щодо людини". Головне, аби така модель сублімувала невротизацію, викликану перманентними страхами перед невідомою і незбагненною реальністю. Але залишається відкритим питання: як домовлятися з негативними й позитивними зарядами?

Слід зазначити, що в самих моделях людини точність важлива, бо вона - суть домовленостей спільнот про смисл понять.

Треба розуміти, що сучасна людина поза містом (у селі, туристичному поході) продовжує моделювати свою реальність, координувати її зі спонтанними порядками світу. Так, вона використовує при цьому комплекс фіксованих дій і установок, які передаються їй із покоління в покоління, але цей комплекс є лише інструментом.

У сучасному ж місті більшість людей перебуває в матриці вже заданої моделі. Вони не суб'єкт, а об'єкт моделювання. Свою реальність вони координують не до спонтанних порядків світу, а до нав'язаних порядків моделі. Якщо запропонована містом модель виявиться неправильною, то в смислі культури таке життя людини стає порожнім, а така координація стає контркультурою.

Таке життя сучасного постіндустріального суспільства. Капітал у ньому координується не до власності, а до моделі власності. Причому ця модель актуалізується тільки в спеціально культивованих умовах. Різні торгові марки, бренди, деривативи, які коштують десятки мільйонів доларів, перестають бути капіталом, коли зникає відповідний інформаційний супровід. Це квазікапітали.

Контркультура у просторі капіталів негайно призводить до деформацій у політичному житті: партії більше не обслуговують народ, вони служать моделі народу - створеному електорату.

Зрікаючись спонтанних порядків світу на користь нав'язаних порядків моделі, змінюючи вектор своєї координації, людина перетворюється на квазілюдину, а її зв'язок із зовнішнім світом - культура - заміщується контркультурою моделі. Але така підміна смислів перестає вирішувати фундаментальне завдання сублімації неврозу - питання виживання суспільства. У матриці контркультури соціум, об'єднаний раніше логікою світу, розпадається й атомізується, перетворюючись на сукупність квазілюдей. Це і є кінець культури.

У таких умовах інститути громадянського суспільства не ведуть діалог між владою, бізнесом та суспільством, а обслуговують спеціально культивовані умови моделі. Саме в їхніх оцінках та інформаційному супроводі твори контркультури перетворюються на квазікапітал.

Приміром, у цьому полягає й різниця між театром та кіно. Театр - це містерія спонтанних порядків, нерозривно пов'язана з реальністю, якими б надуманими не були сюжети. А кіно - це нав'язані порядки моделі, які поза кіноіндустрією (спеціальними умовами, а це і є матриця) актуалізовані бути не можуть. Тому, порівняно з театром, кіно є квазікультурою з трендом у бік контркультури.

Театр втілює присутність глядача в дії, а кіно створює ілюзію такої присутності.

Якщо сучасне кіно є одним із проявів логіки постіндустріального суспільства, то стає зрозумілим смисл самої логіки сучасних моделей - це ілюзія капіталів, маніпуляція соціальним замовленням, імітація життя, тобто профанація культури. Тому в постіндустріальному світі немає концепції школи, бо в ньому немає концепції життя. Установка індустріального суспільства "виробляй" перейшла в підпорядкування до установки "споживай". В економічний, політичний і суспільний простір проникло торжество нав'язаного попиту.

Прояв контркультури сучасного суспільства полягає в тому, що його моделі-помилкові уявлення замість сублімації неврозу самі продукують його, а для зняття неврозу в ці моделі вводиться фармацевтична контркультура: якщо раніше людину заспокоювали спонтанними порядками - "казками", то тепер її заспокоюють нав'язаними порядками - "таблетками".

Мислення і моделювання були основою виживання людини в довколишньому світі в минулому. Тепер вони починають виводити її з цього світу, що супроводжується розривом між спонтанними порядками реальності та нав'язаними порядками моделей. Це перехід у контркультуру.

Зважаючи на особливості нашої здатності відображати реальність, усе є моделлю-помилковим уявленням.

Еволюцію помилкових уявлень легко ілюструвати на прикладі зміни уявлень про світобудову. Спочатку ми мали Землю, яка почивала на трьох китах, із різними варіаціями, що визначалися кліматичним, ландшафтним, гідрологічним, добовим та іншим детермінізмом. Подальша координація цієї моделі до реальності привела до
геоцентричної моделі Птолемея. Вона, своєю чергою, трансформувалася в нове помилкове уявлення - геліоцентричну модель Коперніка. Причому апеляції до персоналій тут досить умовні. Нині ми розмірковуємо вже про множинність Всесвітів. І така модель скоро теж буде визнана помилковим уявленням, хоча є ним із самого початку. Головне в цьому генезисі - щоб нове помилкове уявлення знімало, а не примножувало невротизацію, яка супроводжує процес експансії нав'язаних порядків людини у простір спонтанних порядків світу. Деякі результати сучасних наукових досліджень приводять рівно до протилежного ефекту. Не кажучи вже про ядерну, біологічну та хімічну зброю. Це означає, що сенс є тільки в моделях, побудованих на основі позитивних мотивацій.

Навколишній світ і людина є сукупністю спонтанних порядків, що сформувалися як окремі резонанси універсуму. Тому людина (і її прилади) може відбити тільки частину, тільки задане логікою, яка визначила наші спонтанні порядки. Це і є "замисел щодо людини". Абсолютно не виключено й навіть природно, що поруч із нами існують інші світи, побудовані на резонансах інших частот універсуму, зі своїми унікальними й незбагненними для нас спонтанними порядками невідомої логіки, де, приміром, тіла відштовхуються.

Автор усвідомлює, що викладене вище також є помилковим уявленням. І всі перелічені вади моделей світу властиві й цьому текстові, як будь-якій спробі щось пояснити. Але це не агностицизм, це - онтологія нашого відображення реальності. І якщо ми знаємо її недосконалість, то можемо вберегти себе від неправильного розуміння координації з реальністю навколишнього світу. А в симфонії такої координації й полягає смисл культури.

Та навіть якщо ми замість аналізу застосуємо синтетичну технологію мислення, що характерно для східних моделей відображення реальності, то отриманий результат залишиться помилковим уявленням. Зберігаючи безперервність реального, він буде фрагментарною, неповною картиною світу.

Розуміючи це, ми зможемо відповідально помилятися щодо приходу нової Ери культури, яка приходить на зміну старій, коли інша технологія мислення - синтез - об'єднає в симфонії нав'язані порядки нової моделі світу зі спонтанними порядками світу.

Один чернівецький університетський професор любив говорити: "Не важливо, що в машині немає гальм, важливо, що ти про це знаєш".