Києво-Печерська лавра: відняти й поділити

Як стало відомо «ДТ», у відповідь на квітневе рішення Кабміну щодо розв’язання проблем Національного заповідника Києво-Печерська лавра Українська Православна Церква окреслила власне бачення розбудови цієї території. У супроводі листа-звернення митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) до Кабміну було передано пропозиції намісника Свято-Успенської Києво-Печерської лаври архієпископа Вишгородського Павла (Лебедя).

Намір підтримувати і розвивати заповідник у документі недвозначно названо «продовженням тоталітарної політики часів колишнього СРСР щодо релігійних організацій». Певна неоковирність цієї фрази пов’язана з тим, що вона точно повторює фрагмент назви так званого указу про реституцію президента Кучми. Нагадаю: цим документом колишній президент погоджувався з тим, що політика була тоталітарною, мала негативні наслідки, і пропонував їх подолати шляхом повернення всього всім. Указ, як і багато державних документів, вирізнявся декларативністю, але дав підстави релігійним організаціям вимагати своє. Особливо в разі, якщо право «дототалітарної» власності незаперечне. Як, наприклад, у випадку з Києво-Печерською лаврою. Намісник підкріплює свої претензії посиланням на те, що основний комплекс споруд монастиря (насамперед як внесених у список ЮНЕСКО) було побудовано коштом церкви — на пожертви і прибутки від господарської діяльності власне братії. Зокрема перераховується, яким чималим майном (включаючи шинки та «підданців») володів монастир у XVIII столітті й скільки саме «рублів сріблом» одержував відсотків від банківських операцій. Дарма, що володіння шинками, «душами» і «нажива на часі» (чим, власне, і є банківські відсотки) погано пов’язуються зі статусом церкви.

Найбільше місця у пропозиціях архієпископа Павла відведено проблемам «нецільового використання» заповідником його територій. А саме оренді. Намісник навіть «прозоро» натякає на корупцію у середовищі «певних посадових осіб» у зв’язку з орендою приміщень на території заповідника «сторонніми організаціями». Історія з цими орендами вже набила оскому, але про неї постійно згадують. Отже, орендарі. Це Музей історії України. Крім того, Академія керівних кадрів культури, яка займає левову частку орендованих площ. Дослідницькі й просвітницькі організації, редакція часопису «Пам’ятки України». Це все те, що перебуває у підпорядкуванні Міністерства культури. Також згадано організації, що перебувають у віданні КМДА — кілька музеїв і міліцейський підрозділ. У статусі громадських організацій — Фонд відтворення видатних пам’яток ім. О.Гончара, художні майстерні та виставковий зал Спілки художників України, Товариство охорони пам’яток. Виселити їх, звісно, можна. Так само, як і комерційні організації — зокрема корпорацію «Укрреставрація» (відбудова Успенського собору) і управління КМДА, яке займається зсувами грунту.

Що ж, орендарі — закид серйозний. Частину приміщень справді запросто можна звільнити і переселити до них хоч ченців, хоч істориків. Принаймні танцкласи академії і жіночий гуртожиток — справді не найкращі сусіди для чоловічого монастиря. Утім, коли Київрада приймає рішення про передачу приміщень, вона віддає корпуси, які займає заповідник, а не орендарі, скажімо, від КМДА. Що ж до невідселення і млявої реалізації пам’яткоохоронних заходів, про які також згадується в документі, тут річ не в лихих намірах міністерства (як можна подумати, прочитавши документ намісника), а в браку коштів. Або в нераціональному їх використанні — та це вже зовсім інша казка.

Хоча намісник чудово орієнтується у цих казках. Тому він наполягає на виведенні заповідника з підпорядкування Міністерства культури, яке стало на шлях «політичної протидії відродженню Києво-Печерської лаври», і переведенні його у сферу управління Київради. Нагадаю, що цей орган, на відміну від Мінкультури, охоче йде назустріч керівництву монастиря, передаючи йому приміщення заповідника.

Окрім того, намісник пропонує вилучити і передати іншим музеям фонд Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Причому чимала частина має бути передана монастирю, який «відроджує діяльність Церковно-археологічного музею» (історики стверджують, що цей музей до націоналізації не був власністю церкви).

На думку архієпископа, структуру заповідника треба докорінно переглянути. А саме ліквідувати наукові підрозділи — нехай наукою займаються Академія наук і Академія мистецтв. Також ліквідувати екскурсійне бюро. Екскурсії може проводити Паломницький відділ монастиря або будь-яке туристичне агентство, яке купило ліцензію за згодою монастиря. Для «запобігання антирелігійній пропаганді». Про рівень екскурсій, що їх проводили лаврські екскурсоводи ще три роки тому, не скажу і двох добрих слів. Із «антирелігійною пропагандою» у них, звісно, все було о’кей. Але ні з історією, ні з мистецтвознавством вони не дружать. І це, як було сказано у відповідь на моє запитання, «принципова позиція».

Ну і, звісно, пропонується відселити Академію керівних кадрів культури, а також усі музеї, оскільки своїм ідеологічним змістом вони «суперечать духовній культурі й несумісні з релігійними службами».

Утім, треба віддати належне авторові пропозицій. Для тих небагатьох організацій, які монастир згоден терпіти, намісник пропонує використовувати приміщення, на котрі «не претендують» насельники, — наприклад лікарняні палати. Цілковита ліквідація заповідника церкві не потрібна — має ж хтось стежити за станом каналізації, сплачувати за електроенергію і реставраційні роботи. Нехай цим і далі займається заповідник. Пропонується навіть певна «компенсація». А саме перевести на баланс заповідника всі споруди Старо-Печерської фортеці, на базі якої створюється культурно-художній і музейний комплекс «Мистецький Арсенал». Дарма, що долю «Арсеналу» ще не вирішено на рівні бюджету.

Відповідно до цього документа, архієпископ Павло не вважає, що вчені, які зберегли архітектурний ансамбль і зупинили розграбування церковного майна, зробили щось, що заслуговує на особливу подяку. Адже тоді ж було «розтоптано душі й опоганено святе місце». Ба більше, він особливо наголошує на тому, що нинішнє керівництво і державних органів, і заповідника як було виховане в дусі атеїзму, так і продовжує працювати «для пропаганди комуністичних безбожних ідеалів», що заважає їм адекватно домовлятися зі священнослужителями.

Не знаю, у яких школах і традиціях виховувалося керівництво Свято-Успенського монастиря, але йому, зважаючи на все, теж важко домовлятися з керівництвом заповідника. Причому «не можуть» і «не хочуть» злилося в одну проблему. Те, як готувалися обидва документи — і міністерський, розглянутий у квітні, й описаний тут церковний, — тому підтвердження. Ні ті, ні інші не вважали за потрібне порадитися з протилежною стороною. І навіть довести до відома одне одного, що якісь пропозиції готуються. Ба більше, про «готовність» до діалогу свідчить уже те, що пам’ятки та їх збереження для намісника — справа у кращому разі другорядна. Примат охорони пам’ятки, організація заповідника, як і ідея його подальшого розвитку подається в документі мало не як реакційна комуністична ідея. Збереження пам’ятки і релігійне та духовне відродження штучно протиставляють одне одному. Звісно, щоб зберегти хорошу міну, автор документа посилається на закон про охорону пам’яток як достатню гарантію збереження усього, що передається. Але намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври не гірше за інших знає, що закон цей не працює. На ввірених йому територіях зокрема.