Катинь, поляки, мій тесть

Страшна звістка прийшла зі Смоленська: при заході на посадку розбився літак із президентом Польщі, його дружиною, верхівкою збройних сил країни, депутатами парламенту — елітою нації. Качинський летів поклонитися могилам польських офіцерів, розстріляних у Катинському лісі 70 років тому. Боюся, що й ця трагедія — довге відлуння Катині, злий фатум Росії і Польщі!

Тому що за два дні до катастрофи Путін не вибачився за гріхи Росії. Зустрічаючись у Катинському лісі з польським прем’єром Туском, він висловився в тому сенсі, що вона не відповідає за Сталіна, Берію, Меркулова й іншу радянську наволоч, яка холоднокровно занапастила еліту Польщі.

Дивно. Спадкоємиця, а не відповідає? Невже ж усі вони були приватними особами і тільки на свій страх і ризик творили злодіяння? Ні, вони стояли біля керма держави. Але чи не Росія офіційно визнала себе правонаступницею СРСР і повернула в країну сталінський гімн? Чи не Путін назвав кривавого людожера ефективним менеджером? І чи не його портрети збирається вивісити Лужков на вулицях Москви до Дня Перемоги?

Мені тема поляків близька з сімейних обставин. Річ у тім, що 31 липня 1942 року генерал Владислав Андерс домовився зі Сталіним про переведення їх із формованих ним польських дивізій до Ірану, до англійців, і протягом місяця поляки пішли на південь. Разом з ними йшли члени їхніх родин і всі, кому пощастило прибитися до Андерса. Загалом у ході двох евакуацій СРСР покинуло близько 80 тисяч військових і більш як 37 тисяч цивільних осіб. Ну і що, скажете ви, який зв’язок між Кирпичовим і Андерсом? Такий — із ними ледь не пішов мій майбутній тесть! Було це в Узбекистані, юний Федя був вродливий і молодий (не було й вісімнадцяти!), а здатність викликати в дам і дівиць палкі почуття передалася йому в спадщину від симпатичного батька і чудового діда, чия чоловіча слава гриміла по всьому півдні Молдавії. Тому не дивно, що одна закохана молода полячка вмовила його втікати зі страшної країни, перевдягнувшись у жіночу сукню! Не дивно, але вражає, як Господь малює наші долі...

Федя вже йшов до машин, на які вантажилася польська армія, коли раптом в останній момент передумав. Не знаю, шкодував він про це згодом чи ні, але цілком ясно, що якби вирушив він тоді з поляками — я ніколи не одружився б з його дочкою. Та й чи була б вона в нього? Попереду на поляків чекали тяжкі бої і червоні маки Монте-Кассіно...

Як же перетнулися шляхи Андерса і Феді Тукана в узбецькому Янгіюлі? Завдяки Сталіну! Як відомо, світову війну мудрий вождь почав у Польщі, яку Молотов невдовзі оголосив колишньою. Але чи то стратег із вождя виявився поганий, чи то армія йому трапилася нікудишня, однак війна пішла не за сталінським сценарієм, і вже 30 липня 1941 року посол СРСР у Великобританії І.Майський і прем’єр польського уряду у вигнанні В.Сікорський підписали в Лондоні угоду про поновлення дипломатичних відносин і протокол: «Радянський уряд надає амністію всім польським громадянам, утримуваним в ув’язненні на радянській території як військовополонені, або на інших достатніх підставах, із часу поновлення дипломатичних зносин».

Станом на 1 серпня 1941-го їхня кількість становила 381 220 осіб. 12 серпня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію, і того ж дня Раднарком і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про порядок звільнення та направлення польських громадян, які амністуються відповідно до Указу...». А 14 серпня було підписано військову угоду про створення на території СРСР польської армії, що становить «частину збройних сил суверенної Польської Республіки». Її командувачем було призначено генерала Владислава Андерса.

У Грязовецькому, Суздальському, Южському і Старобільському таборах НКВС (з яких усього лише рік тому вивезли на розстріл 25 тисяч польських офіцерів...) створили призовні комісії. Андерсу дозволили сформувати дві стрілецькі дивізії і запасний полк. І до 12 вересня в Бузулук, Татищево і Тоцьк прибули 24 828 військовополонених — украй виснажених. Але й умови у формованих частинах були надзвичайно тяжкі. Через стихійне прибуття бажаючих вступити в армію, пайки ділилися і на цих людей. Прибували й жінки з дітьми. Їх також доводилося якось годувати.

Андерс неодноразово звертався до влади, домагаючись забезпечення умов для формованих дивізій, просив почати створення нових частин. Але радянське керівництво погоджувалося тільки на армію до 30 тисяч осіб. Мовляв, на більше не вистачає озброєння та продовольства.

Слід, проте, пам’ятати, що саме цими днями розгорталася друга з початку війни грандіозна катастрофа, коли протягом усього лише місяця в київському, вяземському і мелітопольському «котлах» було оточено більш як півтора мільйона червоноармійців! Фактично фронт знову впав, і дійшло до того, що на шляху до Москви радянських військ уже не було...

Саме 13 вересня, наступного дня після відмови Андерсу у збільшенні числа формованих польських частин, Сталін ледь не слізно благав Черчілля терміново висадити в Архангельську або направити через Іран 25—30 британських дивізій! Але навіть в умовах повного воєнного краху він не погоджувався на формування великої польської армії.

Можна, звісно, посилатися на труднощі та негаразди із постачанням в розореній війною країні, хоча й важко зрозуміти, як вона, так довго і так ретельно готуючись до війни, за якісь два місяці змогла втратити буквально все, в тому числі й у глибокому тилу. Насправді Сталін просто боявся. Він — після зрадницького нападу на Польщу та кривавих масових репресій на «звільнених» територіях, після Катині й інших розстрілів — боявся мати на фронті сильну й досить незалежну польську армію, яка могла стати центром кристалізації не тільки для поляків...

Тим більше що Андерс не збирався вводити в бій дивізії в міру їхньої готовності — розсипом, він наполягав на відправці на фронт усіх частин разом — компактно. Тому, коли наприкінці листопада прем’єр-міністр В.Сікорський прибув в СРСР, зі Сталіним було досягнуто домовленості про можливість виведення поляків в Іран, а місцем формування нових частин була визначено Середню Азію.

Знаючи про антирадянські настрої польських офіцерів і солдатів, розуміючи, що Андерс не воюватиме, доки не закінчить формування й озброєння всіх дивізій, Сталін на початку 1942 року вирішив голодом поквапити Андерса і зробив черговий «подарунок» полякам у своєму стилі: наказав скоротити число пайків із 96 до 40 тисяч. Чисельність армії в цей час становила 73 тисячі, крім того, потребували продовольства 30 тисяч цивільних осіб, які перебували при армії.

У результаті на зустрічі Сталіна з Андерсом 18 березня 1942 р. було досягнуто компромісного рішення: зберегти в березні те саме число пайків, а польські війська — понад 44 тисячі осіб — перекинути до Ірану. На початку квітня евакуацію частини армії було завершено. Польський уряд став наполягати на продовженні призову в польські частини, збереженні евакуаційних баз, поліпшенні постачання тощо, але марно. У червні 1942 р. В.Андерс, діставши підтримку з боку Черчілля, домігся згоди на виведення всієї армії в Іран. У серпні — у цей час Червона армія знову котилася на схід, до Сталінграда! — поляків нарешті випроводили...

Шлях Феді Тукана був не менш важким. Оскільки румуни прийшли на схід і південь Молдавії тільки в другій половині липня, совіти встигли не тільки розстріляти ув’язнених у тюрмах — і в Україні, і в Білорусії, — а й вивезти хлопчаків ремісничого училища трудових резервів із містечка Бессарабки — не питаючи ні їх самих, ні їхніх батьків.

Так Федя опинився під Москвою. В лютий мороз він відновлював стратегічно важливий міст у районі Хімок, чи то розбомблений зухвалими німецькими льотчиками, чи то надто поспішно підірваний відступаючими росіянами. Хоча відступати вже було нікуди — з Хімок видно зірки Кремля! Під час нальотів німецької авіації розбігалися лісом, оскільки в траншеях ховатися було небезпечно через двометрові вали снігу. «Месери» просто йшли вздовж окопів, поливаючи вогнем, і нікуди не вистрибнеш. Ще гірше було висіти під час нальоту на монтажному паску над темною крижаною водою (в куцій тілогрієчці) на фермах моста і думати, помітить тебе німецький льотчик чи не помітить...

І тільки після того як німців відкинули від міста, училище переправили до Узбекистану. Там і перетнулися ненадовго шляхи мого майбутнього тестя і поляків. А потім Федя всю війну пройшов за фронтом і разом із фронтом, відновлюючи залізниці. Від Сталінграда до Угорщини. І тільки у квітні 1945 р. повернувся в рідний Комрат.

Як же батьківщина віддячила захисникові Москви? А ніяк. Звісно, до армії хлопчаки зі сталінських трудових резервів зараховані не були, хоча чимало загинуло на фронті. Учасниками бойових дій не вважаються, медалей їм не давали, і до шкіл після війни — ділитися спогадами — не кликали. Цю зиму, до речі, Федір Федорович провів у молодшої дочки в Москві, у Мітіно — буквально поруч із місцями, де воював. Але на ювілейний парад Перемоги його не покликали...

А вдома, в Молдавії, тим більше не покличуть. Гагаузів там не люблять, а тепер іще й 9 травня відзначатимуть не День Перемоги, а Свято закінчення Другої світової війни. Серед святкових заходів — конференція «До Дня Європи», виставка «9 травня — День Європи», експозиція тогочасних документів. Щоправда, обіцяють розробити ескіз ювілейної медалі, але вручатимуть її всім учасникам бойових дій, у тому числі й тим, хто воював на боці Румунії...

Звісно, Росія обурена таким блюзнірством, і її посольство збирається 9 травня провести в Кишиневі акцію «Георгіївська стрічка», тиждень російського кіно і фотовиставку «Велика Перемога», кілька круглих столів і науково-практичних конференцій. За дорученням президента Медведєва нагородять ювілейними медалями — але тільки російських ветеранів, які живуть у Молдавії. Відбудеться урочистий прийом за участі воїнів-переможців і вдів ветеранів. Але Федора Федоровича і туди не покличуть...

От і виходить, що моєму зовсім старенькому вже тестю, котрий під обстрілами та бомбуваннями відновлював міст над крижаною річкою в білосніжних полях під Москвою, а потім усю війну пройшов разом із фронтом через усю Україну, — ні російська, ні українська, ні молдавська медаль не світить. Ні медаль, ні грамота, ні подяка — взагалі нічого. Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство! А його наступникам — за щасливу старість. Іноді я думаю: а чи не помилився Федір Тукан тоді, в серпні 1942-го, не пішовши з поляками?

Що ж до відповідальності за вбивства польських офіцерів, то якщо Росія не хоче брати її на себе, не вважає себе пов’язаною з убивцями, то чому б остаточно не позбавити країну підозр і не обілити одяг до янгольської чистоти? Чому б не провести в такому разі процес над організаторами злочину? Над Сталіним, Молотовим, Берією та іншими мерзотниками, причетними до справи? Що, вже всі померли, пішли в інший світ? У який, цікаво...

Але й це ще не привід для втечі від правосуддя! А заразом треба б судити і їхніх поплічників і приховувачів, усіх, хто десятиріччями приховував правду, знищував документи, брехав своєму народу, полякам і всьому світу. Хто й зараз — після визнання Путіним факту злочину! — продовжує приховувати томи слідства у справі. Чи не час довести Нюрнберзький процес до кінця?