КАРЛ ЦАЙНІНГЕР, ЯКИЙ ЛЮБИТЬ УКРАЇНУ

Карл Цайнінгер — відомий вчений, доктор з інженерної фізики, член Академії наук США. В 1975 — 1990 роках був президентом наукового інституту фірми «Сіменс» у США, з 1990-го — консультант фірми PRT GLOBAL. Викладав у Прінстонському, Пенсільванському і Каліфорнійському університетах. 1 вересня як почесний професор НаУКМА читатиме інавгураційну лекцію для студентів цього університету.

Сюжет про Карла і Софію Цайнінгерів заслуговує на втілення в літературному творі — навіть назва німецького містечка поблизу Мюнхена, де вони зустрілись 1946 року, до цього спонукає. Розенгайм — Дім Троянди. Сьогодні, розмовляючи з паном Карлом у комфортабельному помешканні на 14-му поверсі з краєвидом на океан, мимоволі згадуєш гарний вислів: «Дорога життя, устелена трояндами». Але які троянди! Навіть коли говорити про кохання, що мусило долати опір: мати нізащо не хотіла віддавати Соню за німця. Карл вивчив українську. Він залишив Німеччину, тому що Соня як біженка не могла повертатися на батьківщину, вона з матір’ю та молодшими сестрою і братом поїхала до Америки. Він також поїхав туди. Соня, чудово володіючи німецькою й англійською, працювала, утримуючи сім’ю, поки Карл навчався в університеті й захищав докторську дисертацію. Потім вона ростила трьох дітей, а чоловік утверджувався як вчений і винахідник у галузі інженерної фізики та електроніки. Вона, як і багато українців у США, залишалась активною в громадському житті, підтримувала митців, організовувала художні виставки... Але це окремий сюжет, який, повторюю, проситься на сторінки роману. А наразі, слухаючи розповідь Карла Цайнінгера (в його короткій паузі між відрядженнями) про його діяльність не лише в технічних науках, а й консультантом із питань бізнесу, про інтерес до українських справ, згадую слова когось із мудрих: «Німці відкривають закони, щоб за ними жити, а слов’яни — щоб знати, як їх обминати...».

— Розкажіть про вашу роботу президентом Дослідного інституту німецької фірми «Сіменс» у США. Як це починалось? І кому належала ідея такого інституту?

— Я працював у Прінстоні у фірмі RCA з виробництва напівпровідників. Ми починали працювати в цілком новій технології. У Німеччині читали все, що виходило з цих питань у США, і вони побачили статті, підписані німецьким прізвищем Цайнінгер. Через 20 років я змінив роботу і працював для уряду: директором Інституту дослідження сонячної енергії, а згодом у Пентагоні. 1975 року представник фірми «Сіменс» приїхав у Прінстон і сказав, що вони хотіли б почати свою роботу у США і заснувати тут інститут, співпрацюючи з американськими вченими і обмінюючись з ними знаннями. «Нам потрібна така людина, яку знають в Америці, яка б мала в цій країні репутацію науковця і розуміла не тільки американців, а й німців, і, звичайно ж, володіла б німецькою мовою». Я відповів, що це все про мене, і запитав, коли починатимемо?

Так було прийнято рішення будувати приміщення Інституту у Прінстоні — місті, яке відоме своїм університетом, вченими. Це мала бути кооперація з аналогічним інститутом у Мюнхені, де на той час працювало три тисячі співробітників. Я закінчив Прінстонський університет і викладав там, був на той час головою ради при декані електро-інженерного факультету, членом десяти відомих науково-технічних товариств США, редактором журналу «Електро- та електронна інженерія», брав участь у багатьох національних і міжнародних конференціях, опублікував понад 100 статей у відповідних науково-технічних часописах. Я переконав німецьких представників, щоб «Сіменс» заснувався саме у Прінстоні.

Через три роки було збудовано гарний будинок, і ми зібрали 300 вчених. Інститут розвився швидкими темпами і за короткий час став добре знаним та шанованим закладом у США. Ми налагодили співпрацю з багатьма університетами, залучали вчених, професорів, які працювали консультантами у Прінстоні і Мюнхені, випускники університетів захищали в нас докторські дисертації.

Праця тривала 15 років, а тоді стався нещасний випадок — терористи в Німеччині вбили нашого тамтешнього директора професора Бейкутса. Фірма «Сіменс» призначила директором Інституту у Мюнхені його заступника, який змінив напрям діяльності. Я не погодився з цим і вирішив піти на пенсію.

Та відпочивати довелось недовго — мені запропонували нову роботу: консультантом у відомій фірмі PRT GLOBAL. Саме тоді відбувалась перебудова в американській економіці, виникла велика потреба змінити й поліпшити якість товарів, які вироблялися у США, щоб вони знову стали конкурентоспроможними на світовому ринку. Через 12 років ми змогли багато змінити, і США робили великі успіхи в галузі оптимізації бізнесових процесів, у поліпшенні продуктивності праці. Працювали і в інших країнах: у Гонконзі, Тайвані, Франції, Голландії, Швейцарії, Німеччині.

— Чому, на вашу думку, оптимізація бізнесових процесів сьогодні така важлива?

— Бізнесове середовище докорінно, фундаментально змінилося за кілька останніх десятиліть і продовжує постійно змінюватися:

— технологічні й суспільно спрямовані бізнесові вимоги стали ключовими рушіями економічного розвитку;

— жорстка і динамічна глобалізація технологій, ринку, капіталу, інформації та знання, людських ресурсів і конкуренції є невідхильною;

— однозначно збільшуються вимоги урізноманітнення продукції, нижчої ціни, масового споживання, якості й гнучкості реагування на вимоги ринку;

— рух пришвидшується, і час набирає критичної стратегічної важливості.

Отже, будь-яка країна, що прагне бути конкурентоспроможною в цьому глобальному ринку, повинна досягти продуктивності, яка дорівнює або є кращою, ніж у конкурентів.

— Чи всі фірми, яким ви давали рекомендації, працювали успішно?

— Так, у США успішно працювало 90 відсотків фірм. У Європі — нижчий показник: там важко щось змінити. У США легше, бо країна динамічна. А в Європі вважають: ми так працюємо сто років і не хочемо змінюватися. Це помилка.

— Як ви входите в якісно іншу економічну ситуацію? Адже для того, щоб виробляти рекомендації, треба знати особливості країни.

— Найперше, що треба робити, — показати їм, як змінюється глобальний ринок. Потім з’ясувати — скільки ви експортуєте і що саме? І скільки імпортуєте і що саме? І наскільки за рік зростає національний продукт? Які товари ви випускаєте, що їх інші країни хотіли б у вас купити?

— А чи цікавились ви економікою України, і що могли б сказати про це?

— Я багато думав про пострадянські країни. Там, де централізована, планова економіка, важко щось зробити, бо вона працює за вказівками згори. Тому мені тепер дуже цікаво, яким чином допомогти Україні. Україна запроваджує вільний ринок, тому треба думати, як оптимізувати бізнесові процеси.

— Чи якісь українські товари могли б зацікавити зарубіжний ринок?

— Ці речі вимірювати дуже важко. Важко навіть сказати, що може бути одиницею виміру. Але одна така одиниця є — скільки у вас патентів? Технології — це локомотив усієї економіки. Якщо країна не має найновіших досягнень у технології, то нічого не буде.

Кожна нація, яка хоче бути індустріальною, повинна мати свої інфраструктури: чи то залізниці, чи електрику, чи телекомунікації. Чи Україна сама все це виробляє, чи імпортує? Інфраструктуру треба забезпечувати самим, бо сьогодні це дуже дорого коштує. Сюди належить і спорудження будинків з усім, що для них необхідне, — ліфти, ескалатори і т.п. Це також краще самим виробляти. Тепер інше: скажімо, лікарські препарати. На весь світ відомі такі міжнародні компанії, як «Байєр», «Файзе», «Оксиба» — всі імпортують їхні ліки. Чи може Україна сама це випускати? Якщо фірма має такий патент, то вона 17 років може отримувати гроші за ці ліки. Те ж саме і в телекомунікаціях. Є відомі на весь світ телекомпанії, які мають ті ж самі технології і ті ж самі напівпровідники. Окремий завод тепер не може виготовляти напівпровідників — це вже запізно.

— Отже, ми підійшли до суттєвого питання. Глобалізація сьогодні розгорнулася дуже широко, і кожна країна має технології й патенти, випускає продукцію не лише для себе, а й імпортує в інші країни. То на що в такому разі може претендувати Україна?

— Треба запитувати — як Україна може заробляти? Погляньмо на історію. Коли закінчилася Друга світова війна, японці також нічого не мали, все було зруйноване. Що японці робили? Вони посилали молодих людей на навчання до американських університетів. І студенти не тільки закінчували їх, а й робили тут свої докторські дисертації. Половина залишилася у США, а половина повернулася назад. Через 20 років японці почали випускати продукцію кращої якості, ніж в Америці. Україна також повинна робити щось подібне.

— Цікаво, на які кошти навчалися японські студенти у США?

— Частково платив їхній уряд — тут освіта дорого коштує. Згодом усі одержували стипендії. І тепер у Прінстоні серед людей, які студіюють докторат із фізики, половина з азіатських країн. Більшість їх повертається додому. Зовсім недавно у Прінстонському університеті сталася сенсація: один тайванець, який вчився і захистив докторат тоді ж, коли і я, повернувшись до Тайваню, заснував фірму з електроніки і став мультимільйонером. Він приїхав до Прінстона, щоб пожертвувати на університет 100 мільйонів американських доларів. І таких людей немало.

Я знаю, що «Сіменс» також їде на Схід — хочуть продавати свої товари. Китайці погоджуються, оскільки самі ще такого не виробляють. Але кажуть: «Ви мусите в нас заснувати різні інститути, де навчатимете наших людей, як це робити».

— Що ще потрібно зробити в Україні для налагодження економіки?

— Насамперед це залежить від економічної політики. Не можна сказати, що в Україні цілком вільний ринок. Вільний ринок найкраще працює. Я дуже вірю у покупця. Покупець — це людина, яка має право сказати: я хочу те, а не інше. Це повинен бути гарний і надійний товар. Вільний ринок так працює, і кожна фірма мусить думати, як їй зробити, щоб покупець був задоволений. А якщо так працює ринок, то менеджери фірм мусять змінювати свої думки, залежно від бажань покупців. Робити не те, що їм подобається, а те, чого вимагає попит.

— В Україні, окрім продуктів харчування, імпортний товар витіснив вітчизняний. Для того, щоб випускати власний товар, треба виявити неабияку наполегливість, зрештою — патріотизм. Тим більше що ринок, як уже сказано, окупований, і дуже важко на нього пробитись, хоча покупці вже хотіли б купувати вітчизняне.

— Це не станеться в один день, минуть роки, доки вдасться чогось досягти. Не можу видати рецепт, потрібний для України, — мушу думати. Якраз обмірковую, що сказати у своїй лекції для студентів НаУКМА. Я пригадую, як було в Америці 1975 року. Виникла потреба змін, перебудови економіки. Але чому? Після закінчення Другої світової війни Америка була на висоті, мала товари, у країні нічого не було знищено, США могли продавати свої товари в усі країни світу, бо світ нічого не мав. Усе було добре. Але США, заспокоївшись, не звертали уваги на той інший світ. І одного чудового дня ті ж таки японці почали продавати в Америці свої автомобілі — вони були кращі за американські. В американців з’явився страх. Президент Рейган тоді звернувся до науковців і сказав: «Ви мусите пояснити: що сталося? Ми були найкращі, а тепер доведеться поступатися іншим. Ви мусите вивчити, що сталося, і запропонувати, як це змінити». Два роки вчені робили аналіз і вийшли з пропозицією, що складалася з 10 пунктів, у яких вказувалось, що саме треба робити.

Американська академія наук відіграє важливу роль у США — вона мусить давати аналіз і пропозиції нашому урядові. На початку 90-х років я був в Україні і пропонував тодішньому ректору Київського політехнічного інституту й віце-президенту АН України Таланчуку такий самий шлях: в Україні є Академія наук, але я не бачу, щоб вона пропонувала щось урядові. А треба з цього починати. Але з цього тоді нічого не вийшло. Гадаю, що цей спосіб — допомога вчених державі — залишається важливим і сьогодні.

— І чому присвячуватиметься ваша інавгураційна лекція в НаУКМА 1 вересня?

— Моя лекція буде розрахована на ширшу аудиторію: сподіваюся, включно з вищими менеджерами індустрії, а також із зацікавленими урядовцями. І, звичайно, студентами Національного університету «Києво-Могилянська академія». До вересня я проведу певний час в Україні, маючи можливість спілкуватися з людьми, вивчаючи сучасні умови технологічної і бізнесової ситуації в Україні й краще усвідомлюючи, які шляхи можуть привести Україну до глобальної конкурентоспроможності — отже, я матиму більше підстав говорити про реальну оптимізацію бізнесових процесів у вашій країні. Сподіваюся, це виявиться цікавим і корисним для людей, які займають ключові позиції у бізнесі, й сприятиме виходу України до рівноправного партнерства у світовій економіці.

Прошу передати, що тут, в Америці, живе німець Карл Цайнінгер, який любить Україну і хоче їй допомогти.