КАМО ГРЯДЕШИ... УКРАЇНСЬКА МОВО НА УКРАЇНСЬКОМУ ОВИДІ?

Останніми роками спостерігається дедалі сильніший тиск певних заполітизованих, неприхильно й вороже налаштованих щодо повноцінної суверенності Української держави кіл у сфері так званого мовного питання з його нав’язливим рефреном — наданням російській мові в Україні у законодавчому порядку однозначно максимальних прав. Гаряча необхідність цих, м’яко висловлюючись, дивних в умовах повсюдного недотримання обов’язків щодо державного статусу української мови вимог подається у вузькому термінологічному діапазоні — йдеться про статус російської, як другої з рівнозначних державної або офіційної мови. Намагання неперебірливі: що-небудь — хоч державна, хоч офіційна, аби тільки «урівноважена» у букві й параграфі закону. Термінологічно-політична боротьба визріває на тлі активної діяльності поборників згаданої законодавчої ідеї і широкомасштабного наступу російського мовного й світоглядного факторів. Не згадуючи тут інших російських і проросійських факторів та інтересів в українських економіці, політиці, культурі тощо. Наполегливо висуваються різні постулати і аргументи, як підгрунтя для зазначених вимог, що заодно й по ходу справи кидають тінь на й так бездіяльне українське мовне законодавство.

Спробуємо звести до спільного знаменника деякі з отих головних аргументів.

Ось постулат і аргумент перший: апріорі приймається, що головна ознака мовного простору України — її радикальний (?!) поділ на україномовний Захід (Галичину) та російськомовний Схід (Донбас) і Південь (Причорномор’я). Автори цього аргументу, на їхню думку, просто-таки «вбивчого», рішуче налаштовані проводити членування, демаркацію, розмежування, хоч зараз встановлювати бажану для них на цей момент неіснуючу межу між українським Сходом та Заходом.

Вживається й відповідна термінологія: «розшарування регіонів», «корінна» російська мова в Україні, якою нібито послуговується дві третини населення, «максимальна поляризація» у «мовному протистоянні» Сходу й Заходу і т. ін. Автори «протистояння» тиснуть на свідомість громадян Української держави, змушуючи безоглядно, без перегляду, аналізу й історичної оцінки, прийняти цей їхній поділ як вихідний (нульовий) варіант. Одне слово, українському суспільству нав’язується доволі підступна вихідна умова.

Другий ходовий аргумент стосується не менш загадкового погляду, нібито властиві духові часу цивілізаційні, ділові, модерні процеси відбуваються виключно у середовищі й ініціюються середовищем тієї частини українського суспільства, яка послуговується у своїй діяльності російською мовою, на противагу іншому, пасивному й відсталому суспільному сектору, що пов’язаний зі слабоефективною культурою села, послуговується українською мовою і є мало не противником модерних цивілізаційних процесів у державі. Теж вельми і вельми характерне маніпулювання фактами з економіко-цивілізаційно-мовного вінегрету.

Ось іще порція невідпорної аргументації: вважається незаперечним, що російськомовне населення, яке проживає компактними групами у східних та південних областях держави, позбавлене перспектив у своєму мовному просторі. Більше того — потерпає від процесів «українізації», тим часом відбувається розгорнутий наступ на його демократичні права, а російська мова — що особливо страшно — дедалі більше позбавляється державного захисту. Жупел «українізації», безумовно, вражає, особливо ті чинники та політичні структури, що перебувають поза Україною і приглядаються до грізного страховища на заклик доморощених захисників прав російської меншини в Україні.

Благородне обурення борців проти ущемлення правового поля російської мови викликає кволе намагання держави надати українській школі українську світоглядну платформу, наприклад і принаймні у вигляді обов’язкового вивчення державної української мови та пізнання історичного досвіду України в його не-радянському і не-російському трактуванні. Виявляється, ці фактори теж є насиллям над російською мовою в Україні, хоча ніхто навіть із найзапекліших українофобів не зможе пояснити, як знання державної мови може утискати права неукраїнського населення країни і чому українському народові слід віросповідувати (не інакше!) тільки традиційну російську світоглядну версію щодо його власної історії. На цьому відтинкові «протистояння» плутанина понять, викривлення предметів дискусій та дійсного стану речей особливо кричущі.

Те саме стосується юрисдикційних аспектів в аргументації захисників дискримінованого російського слова, коли вишукуються й виставляються загадкові тенденції порушення конституційно гарантованих прав, наданих некорінному населенню країни, насамперед і виключно — саме російському населенню. Українська держава, поруч із Прибалтикою, трактується перед світом як злісна порушниця власної Конституції та демократичних засад. Причому справа подається так, ніби Європейська спільнота вже суворо приглядається до вчинків порушниці і ось-ось готова її карати.

Водночас Україні повчально вказують на позитивні приклади вирішення мовних питань, тицяючи пальцем на Фінляндію, де живе шведська меншина країни (в основному на Аландських островах) і де введено двомовність, яка буцімто розв’язала всі проблеми у, мабуть, теж очевидному «протистоянні»(?!) фінів та фінських шведів. Або на Ірландію, де, незважаючи на давні обтяжені історичною спадщиною відносини з англійцями, англійській мові, поруч з ірландською, надано однаковий правовий статус.

Можливо, досить отих невідпорних аргументів, хоч список їх можна продовжувати. Чи не слід приглянутися до них зблизька, збагнути, які саме політичні інтереси вимальовуються за ними. І чому перед носом пересічного, спантеличеного неприглядною дійсністю українського громадянина так наполегливо розмахують тими аргументами різні аналітичні названі й не названі структури, ентузіасти різних мастей, відверті і замасковані українофоби?

Почати хоча б з останнього, ірландського прикладу. Одіозно поданий, він для слабо ознайомленого зі світовими проблемами українського громадянина покликаний видаватися цілком переконливим аргументом. Однак чому б, подаючи ірландську аргументацію, принагідно не згадати, що про-англійське рішення ірландського політикуму віддавна було й залишається обтяжливою проблемою, а не досягненням ірландців, гіркою, тиском різних чинників сформованою обставиною, що, помножена на фактори віросповідного, національного, історичного, економіко-політичного значення, врешті довела до трагедії Ольстера.

Дуже невдало розіграний і фінський аргумент. Хіба у заможній, економічно й політично добре облаштованій Фінляндії, поруч із так само добре облаштованою Швецією, існує «протистояння» шведської меншини та фінської більшості? Таке «протистояння», на яке охоче вказують доброзичливці в Україні, підігріваючи настрої розмежування україномовного й російськомовного населення України, українців та росіян. Хіба хтось у краю Суомі роз’ятрює фінських громадян, які в побуті послуговуються шведською мовою, опудалом «фінського бандери»?

І чому б, сягаючи поглядом Ірландії та Фінляндії, не подивитися на ближчу й зразкову для багатьох активістів в Україні Російську Федерацію, не замислитися над тим загальновідомим явищем, що ні Державна Дума, ні президент, ні російські демократи, ні жодна з інших політичних партій і не думають виправляти несправедливість навколо українського національно-мовного фактора в Росії, вдаючи перед всепильним оком Європейської спільноти, ніби такої проблеми не існує. Зрештою, її там таки не існує: українців не вважають навіть народністю, не те що національністю. Очевидно, таке хронічно-шовіністичне російське переконання набуває сьогодні ознак нової епідемії зі здатністю просочуватися крізь території й кордони. Однак усяка епідемія у здоровому організмі наштовхується на здоровий опір. До цього аспекту ми повернемося трохи нижче. Зараз же поставимо запитання: чи не варто борцям за поширення правового поля російської мови в Україні, які — припускаємо — спраглі справедливості й добра, дати хоч якоюсь мірою справедливу, скеровану у напрямі того ж таки добра оцінку тому фактові, що в Російській Федерації заведено не звертати увагу на проблеми української меншини, а в Україні не заведено обстоювати інтереси національної більшості все тих-таки українців.

Що розуміємо під обстоюванням інтересів національної більшості українців у державі Україні? Розуміємо те, що якраз українська, а не якась інша мова потребує бути — поруч із російською — де-факто визнаною як справді рівнозначна і з рівними правами на функціонування в Українській державі; що справжнє, а не фіктивне визнання державності української мови є першорядною проблемою, яка має бути повноцінно розв’язана на державному рівні; що тільки тоді, коли українська мова справді посяде належне їй за Конституцією становище в Україні, розгляд питання надання російській мові статусу рівнозначної державної (офіційної) може мати справжню, а не надуману, не принизливу для росіян і не політичну підставу. Тобто слід ставити питання навпаки: саме українську мову мають підтримати активісти різного типу — від державних мужів і українських патріотів і до обстоювачів прав російської мови — як таку, право розвитку якої здійснюється згідно з конституційними нормами.

Зросійщення у мовній сфері переходить у сферу національної ідентичності. І цей ефект властивий не лише різнонаціональним сім’ям, — це досить поширене явище, яке виразно свідчить про вторинність української нації у своїй же державі. Воно свідчить, що українські державні чинники насправді не дбають про розвиток держави українського народу і, таким чином, пасивно сприяють розвитку такої політичної державності в Україні, яка у принципі не є і не призначена бути українською.

Розв’язання мовної проблеми в Україні, з огляду на її гостру специфічність, має відбуватися в такий спосіб, щоб не кривдити не тільки національних меншин України, а насамперед самої української нації. Бо поки що у нас так виходить, що українцям віддано конституційний папір, а конституційні привілеї належать російському чи російськомовному народові України. Зрозуміло, таке становище не сприяє і не може сприяти утвердженню, зокрема, права російської мови посісти місце рівнозначної державної (офіційної): оскільки проголошена державною українська мова, а встановлена як державна російська, всі статусні окреслення — рівнозначність, рівноправність, рівнозначимість — втрачають сенс, і з них неодмінно випадає перший склад — рівно-.

Відтак пропонуємо зосередитися на трохи іншій тематиці. Як, приміром, бути з галасливо представленим фактажем порушення конституційних гарантій щодо збереження національної ідентичності неукраїнського населення України, забезпечених Основним Законом? Чи правомірно цей фактаж ставити аргументом звинувачення, свідченням ущемлення прав громадян некорінних етнічних груп в Україні?

Заглянемо у Конституцію. Звернімо увагу на програму законодавчого захисту прав громадян неукраїнської етнічної приналежності на збереження і вільний розвиток своєї національної ідентичності. Вона розгорнута настільки всебічно і настільки юридично широкоформатна, наскільки в сучасному демократичному законодавстві заведено вважати допустимим. Вигоди, гарантовані українськими законами для національних меншин, давно стали невигодами для української більшості. Громадяни російської національності в Україні аж ніяк не можуть, не кривлячи душею, скаржитися на обмеження доступу на український державний простір російської літератури, періодики, засобів масової інформації тощо. Те саме стосується різних культурних програм, що по всій державі розгортаються у російському мовному полі чи постачаються із самої Росії.

Саме український мовний простір підданий тяжкому випробовуванню навалою експортованої східним сусідом та доморощеної різноманітної друкованої продукції, радіо- й телепродукції, шоу-бізнесу, пропаганди й історіографії російського зразка і мовного оформлення. Саме українському народові доводиться повсякчас боротися за реальний захист своїх самоідентичності й культури з боку власного законодавства, — того законодавства, під чиїм крилом щедро відпускаються необмежені пільги російській та російськомовній культурі.

Окремою частиною конституційного законодавства є вказівка щодо функціонування української мови у діапазоні школи. Держава, яка не дбає про школу і вищу школу національного характеру і з національною мовою навчання, — безперспективна держава. На цьому напрямі в Україні зроблено занадто мало, та й те, що зроблено, викликає обурення кіл, яким державне майбутнє України — що кілок у горлі. Росте обструкція супроти діяльності українських шкіл на Сході України. Держава не підтримує українського шкільництва ні на Півдні, ні на Півночі. Зрештою, не тільки там. Хіба російськомовність у наших загальноосвітній, середній, вищій школі — секрет або вигадка? Ми однозначно обстоюємо думку, що мовою навчання в українській школі всіх рівнів повинна бути державна українська мова. Встановлення такої реальності — право держави і право її основного корінного народу. Поступове планомірне впровадження української мови у школах та університетах лежить у сфері інтересів розвиненої Української держави. Водночас забезпечення російськомовного, іншомовного населення України правами на освіту рідною мовою має лежати не в руслі впровадження в українське шкільництво російської (будь-якої іншої) мови, — така практика означає ніщо інше, як розмивання прав, обов’язків, перспектив, змісту, сутності освіти різних рівнів у державі Україна, — а лише у руслі створення силами національних меншин і при державній підтримці власних російськомовних (іншомовних) освітніх закладів.

Окрему увагу слід приділити жупелу «українізації», що його певні сили дедалі зухваліше роздмухують, зокрема, над східно-південними теренами України. Жупел давній, як давня «російська кривда» на українських просторах. Свого часу комуністична номенклатура запалила, роздмухала й потоптала той жупел, але ідея збереглася досі. Ця провокаційна «українізація» подається у такому собі, на перший погляд, неоковирному, замалим не курйозно-безприкладному вигляді, однак насправді карта розігрується в добре обдуманому ключі й серед зручних реальних обставин.

І найбільш прикра обставина — насамперед неприваблива матеріальна дійсність української «глибинки», зубожіння переважної більшості населення поруч із неспроможністю влади розв’язати насущні проблеми життєдіяльності суспільства.

Особливо прикро, що на оту переважну більшість сердешного українського населення доволі успішно спрямовується жахливий у своїй несправедливості наклеп, буцімто в усіх негараздах суспільства винна не конкретна влада, а сама українська державність як принцип дії, як форма суспільно-політичного існування українського народу; не пошматована суперечливим законодавством, корупцією чи стихійною капіталізацією економіка держави — лише факт незалежності України, прагнення українського народу жити і творити у власній державі. З отих марновірств, розрахованих на найбільш збаламучену свідомість, випливає жалюгідне неприйняття всього, що тут узагальнено назвемо українською ідеєю, українським вибором. Чим більше віддаляється в часі матеріальна стабілізація українського суспільства, тим активніше відчуження від усього, що є українським, — мови, звичаїв, закону, шкіл, прав, самої національної приналежності тощо. Існує чимало політичних сил, які чекають-не дочекаються тріумфу самовідчуження українського народу від власної держави. Попри роздмухування і нібито вірогідність, те сподівання марне й штучне, однак у поєднанні з іншими деструктивними тенденціями, спрямованими проти української державної незалежності, воно може набрати суттєвого значення. Жахіття «українізації» — одна з таких сумної слави деструктивних операцій. При здоровому погляді на речі це мало б ображати національну гордість росіян, жителів України, не тільки своєю відвертою примітивністю, а й насамперед безпідставним зухвальством, оскільки їх, вочевидь, сприймають не інакше як статистами. Маючи за мету розкроїти, розполовинити суспільство, поламати його на
-філів та -фобів, мотив «українізації» запускається в українську дійсність із далекоглядною метою її погіршення, дискредитації, приниження. Не «українізація» загрожує національним меншинам України, а вибуяле у по-антиукраїнському налаштованій свідомості певних політичних сил «страховище» українізації. По суті, відбувається цькування українського народу в його ж державі.

У життєвому неуспіху більшості українців, росіян, білорусів, поляків, угорців, болгар України ніяк і нічим не завинила українська мова; однак схоже на те, що самі поняття — українець, український етнос, україномовність виставляються винуватцями нашої суспільної невлаштованості, — хіба можна вигадати більший абсурд?!

Постає резонне запитання: чи має право за таких умов проукраїнськи налаштована частина нашого політикуму підтримувати ідею надання російській мові статусу державної? Чи така підтримка не стала б рівнозначна зраді цинічному присудові-вердиктові не лише українській мові, а й усій українській сутності держави?

Ще один міф, цього разу значно витонченіший, — про те, що носієм економічно-політичного прогресу виступає саме російськомовна частина населення Української держави. Те, що російська мова увійшла у широкий вжиток серед ділових кіл, залишається незаперечним фактом. Цей факт — складова нашої суперечливої дійсності з її неоднозначними мотивами, тенденціями, проявами. Але він же аж ніяк не свідчить про лідерство «вибраних» росіян або російськомовних особистостей у справі суспільно-виробничого прогресу, як і про «відсталість» іншомовних, зокрема й україномовних ділових людей. Він узагалі не є свідченням переваги одних суспільно-національних груп над іншими, не має права бути таким свідченням і непереконливий у цій своїй ролі.

Російська мова доти переважатиме як мова спілкування серед ділових кіл, доки більшість суспільно-державного потенціалу буде спрямована в Україну на словах, а не насправді. Діловій українській мові потрібна по-справжньому ділова, юридично-розвинена, стабільна у нормалізованому використанні суспільних сил та ресурсів держава з розвиненим, а не приголомшеним суспільством. Поки що форсувати заміну російської мови на діловому рівні українською безперспективно. Однак так само безперспективно займатися підміною об’єктивних процесів прагматичного значення спекулятивно-політичним діагнозом.

Так само неприпустимо на даному відтинку виставляти згаданий факт домінування російської аргументом у намаганнях надати російській мові статусу другої державної. В ім’я чого, на що мав би такий статус працювати у діловій сфері? Якщо в ім’я Росії як держави — то більш-менш зрозуміло. Однак чому ділові кола України повинні діяти в ім’я Росії, а не України? Яка держава може дозволити собі такий нонсенс — аби якась її гілка розросталася на користь іншої держави? І взагалі — до чого тут статус, саме статус російської мови? Що забезпечить цей статус? Успіх у бізнесі? В діловій мові повно англійських термінів та американізмів, — чому б у зв’язку з цим не говорити про державний статус англійської в Україні?

І, нарешті, про зловорожі демаркаційні межі, про зловісний поділ України на розрізнені шматки, про виплекане у дрімучих вельможо-рабських кулуарах «протистояння» Сходу й Заходу, україномовного й російськомовного елементів українського суспільства; кому весь цей сад одкровення призначений? Якій меті слугує?

Не марнуватимемо папір для того, аби показати, що наслідки імперської політики царської та більшовицької Росії з їхніми вердиктами заборони на саме існування «малоросів», голодоморами, спрямованими проти «малоросів», та масштабними планами утворення російськомовного совєтського народу від Чукотки до Карпат мали б бути об’єктивно оцінені, засуджені і враховані при дальшому розвитку суверенної Української держави. Зате таки зобов’язані відзначити, що, щонайменше, неморально подавати наявний український мовний діапазон як звужений об’єктивно, як позаісторичну обставину, як факт дійсності, який слід сприймати безаналітично й пасивно. Як такий собі з усіма факторами узгоджений, стартовий момент. Зобов’язані відзначити, що термінологія «протистояння» і «максимальної поляризації» призначена, швидше, нарощувати оті поляризацію і протистояння, ніж об’єднувати суспільство. Врешті, який саме тип «протистояння» констатують максималістські налаштовані поляризатори російськомовного Сходу та україномовного Заходу, — чи не той, що вирує напередодні силової сутички? Пугало громадянської війни, безперечно, вражає українську свідомість хоча б тому, що образ воєнного молоху викарбуваний на її генетичній пам’яті. Та й у цьому випадку маємо перед собою маніпуляцію поняттями — мовна ситуація в Україні підступно оголошується максимальним протистоянням, а питання державності української мови супроводжується спровокованою обстановкою справжньої мобілізації, наполоханості серед російськомовного населення країни.

Запитуємо: чому в такій, без перебільшення, хворобливій атмосфері «максимальності протистояння» подається саме функціонування української та російської мов в Україні? Відповідаємо: тому, що оте уявне протистояння не так реальність, як заклик до збурення, звихрення реальності.

Тотальне панування російської мови на сході й півдні країни — це явище, яке зміцніла Українська держава подолає так, як подолала тотальне онімечення власного народу Чехія. Коріння населення згаданих регіонів — українське, і природним є те, що з того коріння в майбутньому зростатимуть українські стовбур і крона. Але це відбудеться тоді, коли демократія в Україні, попри все, стане реальною дійсністю, а не розмитою видимістю демократії, а економіка багатого краю нарешті проявить себе найголовнішим гарантом його внутрішньої свободи.

Однак проблема навіть не в отому злощасному поділі-розмежуванні держави. Проблема в тому, що український вияв «демократичних ініціатив» перетворюється на зовсім недемократичні ігрища з мовою найбільшого корінного народу України, якому по досягненні демократичних вершин при наданні російській мові державного статусу обіцяють золоті гори, насправді тим самим підштовхуючи українську мову у вириту для неї глибоку яму.