Кабхі альвіда на кехна, або Ніколи не кажи «прощавай»

Галопом по Делі

Коли виходиш з аеропорту Делі на вулицю, то відчуваєш, що тебе раптом накрили гарячим і важким від вологості покривалом. Індус, який зустрічав нас, дружелюбно всміхаючись, відразу почепив на шию кожному членові нашої групи гірлянду з... чорнобривців. Завжди думала, що ці квіти — один із символів України. Виявилося, ні. Ми сіли в мікроавтобус із кондиціонером і рушили вулицями Делі. Вранці вони малолюдні. За словами нашого гіда, робочий день в індусів починається, як правило, з 10.00. Неквапливий народ, який думає про вічність, збирається о 10.30.

О 8.00 на галявинах релаксували тільки деякі «просвітлені» — чи то йоги, чи то просто бездомні. Дорогами неквапливо простували священні корови. Слід гадати, об’їжджати їх особливо приємно в години пік — «пробки» у Делі зовсім не дивина. На огорожах в офіційній частині міста не менш привільно почувалися численні священні мавпи.

Дорожніх правил тут, здається, не існує. У центрі Делі, біля будинку уряду, ми помітили єдиний світлофор і не забули біля нього сфотографуватися. Зате в Індії найбільша у світі мережа залізниць.

Середня зарплата індійця — від 30 до 150 доларів. Індуси люблять гроші, називають себе поважно «бізнесменами» (навіть коли весь бізнес — це кермо джипа). І майже кожен належить до королівського роду. Соціальні контрасти Делі б’ють по очах: навпроти куренів — вишукані дво-триповерхові особняки. Суперечності в кастовому суспільстві стримує впевненість у наявності карми...

Біля російського посольства — намет, мішки з піском, озброєна охорона. Молодий хлопець із усмішкою погоджується сфотографуватися. Але нам мало — ми хочемо потриматися за автомат. Хлопець уперто тягне автомат до себе і продовжує всміхатися. Дивовижні люди! Здається, вони завжди в доброму гуморі, завжди всміхаються і діляться позитивною енергією...

Чим щасливіша жінка в шлюбі, тим товщу червону смужку малює вона в проділі на голові. У деяких жінок руки від подушечок пальців до зап’ясть розмальовані червоними візерунками. Ми зустріли молодят. У молодої були розмальовані щиколотки. Одному з наших наполегливих фотографів якимось чином вдалося умовити її підняти сукню й показати малюнок. Молодий чоловік покрився червоними плямами і запихкав, мов самовар, але не вимовив ані слова.

Виявили пам’ятник Льву Толстому. Тут їх чимало. Індуси шанують російського письменника за його інтерес до ведичної філософії, проводячи паралелі між філософськими системами «непротивлення злу насильством» Толстого і «ахімсою» (ненасилля, відсутність гніву й ненависті) та «сатьяграхою (термін, який походить від слова «сатья» — істина і «аграх» — твердість) Махатми Ганді.

Дорогою в місцевий аеропорт нас «накрила» тропічна злива. Сезон дощів — із кінця травня по серпень.

Місцеві індійські авіалінії особливою пунктуальністю не вирізняються. Проте за безпекою стежать суворо. Тут у мене реквізували три запальнички, дбайливо дані «на дорогу» колегою, котрі успішно пройшли багаторазовий контроль у Києві, Дубаї та Делі. Паління в Індії не в пошанівку.

«Будь ласка, гудіть!»

Західна Бенгалія разюче відрізняється від Делі. Вулиці тут значно чистіші, а барви яскравіші. Наша мета — місто Даржилінг, «земля блискавок», засноване 150 років тому британцями як місце для відпочинку і відновлення сил їхнього військового контингенту. Тут містилася також літня резиденція королів Сіккіму. Гірський курорт, знаменитий своїм цілющим повітрям, зусібіч оточений чайними плантаціями, лежить на висоті 2134 м над рівнем моря.

Психіатри стверджують, що на висоті понад 2000 метрів ейфорія виникає через брак кисню. Коли не було психотропних препаратів, деяких хворих на шизофренію вивозили в Приельбрусся і поступово піднімали в гори: природна ейфорія здатна протистояти деяким іншим проявам недуги. Якщо побути в горах протягом місяця, то залози внутрішньої секреції ще, як мінімум, півроку працюватимуть у заданому там режимі. Але це — лише фізіологія. А як передати емоції?!

«Будь ласка, гудіть!» Цей напис як гасло красується майже на всіх індійських авто. І всі гудуть. Довго, мелодійно, з підвиванням. Інколи здається, що просто так — з радості зустрічі й повноти почуттів. Уночі на вузькій звивистій гірській дорозі — з необхідності.

У Даржилінг ми приїхали, коли запали сутінки. Одноповерховий будиночок — мрія британського колонізатора. За словами його гостинного хазяїна містера Гоша, менеджера чайної плантації Ging tea, британськими плантаторами він і був побудований 132 роки тому. Місце — надзвичайно мальовниче. З ґанку відкривається приголомшливий краєвид — гірська панорама. На жаль, оцінити її на всі сто нам довелося лише раз — у сезон дощів усе затягнуте туманом. Хоча в серпанкових пейзажах дощового Даржилінга цього сезону була своя непередавана привабливість і щемлива романтика. Туристів у цей час не так і багато. Взагалі ж, туризм офіційно забезпечує зайнятість 38,8 мільйона індійців. Уряд оптимістично оцінює розвиток галузі і відкриття нових робочих місць. Доходи країни від туризму торік становили 5,7 млрд. дол.

Чайну столицю Гімалаїв населяють непальці, лепча, тибетці, бхотія. Життя тут плине неквапом, спокійно. У центрі міста — Малл, головна торгова вулиця із сувенірними крамницями.

Гімалайський інститут альпінізму заснований Тенцингом Норгеєм — провідником, шерпом за національністю, який підкоряв 29 травня 1953 року Джомолунгму разом із Едмундом Меллорі. У тутешньому музеї можна побачити спорядження, що ним альпіністи користувалися під час сходження. В сусідньому зоологічному парку живуть переважно високогірні тварини: яки, чорні гімалайські ведмеді, рожеві панди, літаючі гімалайські білки, індійський великий олень…

З містером Гошем ми відвідали одну з чайних плантацій, щоб подивитися, як виробляється знаменитий місцевий чай, і побачили процес дегустації. До першого збирання чаю чайний кущ росте шість років, потім врожай із нього можна збирати ще 150 років. У Даржилінгу чайні кущі посаджені ще англійцями — їм 132 роки. Тут виробляється 9,63 млн. кг чаю на рік.

Місто, що розкинулося серед покритих зеленню пагорбів, надзвичайно мальовниче. Це місце дало притулок тисячам тибетських біженців, які, безумовно, додали неповторного колориту в життя міста. Тут можна знайти багато тибетських крамниць та монастирів, найвідоміший із який монастир Гумм — у його відновленні брав участь Микола Реріх.

Проїхалися по вузькоколійці, що веде від залізничної станції Нью-Джалпайгурі в Даржилінг. І під нестримним натиском чарівних веселих індусок накупили непотрібних нам шалей... Біля пам’ятника борцям за визволення Непалу зупинка. Сфотографувалися з індусами, а потім ледве відбилися від охочих сфотографуватися з нами.

Мальовниче місце — сад каменів. Великий камінь пофарбований бронзовою фарбою. «Навіщо?» — запитав хтось водія, котрий супроводжував нас. Той знизав плечима: «Гарно»...

Ну ми ж просили, «no spicy»!…

Ця фраза стала звичним початком кожної нашої трапези. Більшість індусів — вегетаріанці. Але абсолютно всі обожнюють спеції в неймовірних кількостях. Причому скрізь. Бешкетник містер Гош, сліпучо всміхаючись, носив навколо столу баночку з чимось яскраво-червоним: «Спробуйте. Дуже смачно». — «Не гостре?» — «Ні, ні». Я завбачливо відмовилася. Постраждало троє. Вони просто несподівано «випали» із загальної розмови, і їхні обличчя стали переливатися всіма кольорами райдуги. Що сталося, решта зрозуміли тільки після того, як один із мучеників, котрий проголосив на початку трапези своїм гаслом фразу «Потрібно все спробувати», знайшов у собі сили прохрипіти: «Я не хочу жити...» Всі кинулися на допомогу — пожежу гасили всілякими дрінками. Але найефективнішою виявилася пігулка, видана нам після трапезування в одному з ресторанів.

Наступного ранку попрощалися з господарем, і наші джипи рушили до Сіккіму — в давнину Гімалайського Королівства, де, починаючи з XVI століття, правила династія королів Чог’ял. Тепер це один із найменших індійських штатів із часу його приєднання до Індії в 1975 році. Закритий у минулому для відвідання регіон — тепер відкритий для мандрівників. Це країна райської природи — Шангрі ла. Гірські хребти, що височать навколо Сіккіму, мають обриси кінської підкови.

Реріх писав: «Називали Сіккім країною блискавок. Звісно, і блискавки тут бувають, але чи не простіше назвати — «Країна небесних сходинок?» Кращий підхід до таємниць майбутнього важко придумати. Недосліджена, малопроникна країна скель і квітів». Сюди в Гімалаї з найдавніших часів приходили з Тибету ті, хто досягнув вищої мудрості і прозріння. Після запровадження прямого китайського правління саме далай-лама, який емігрував зі сподвижниками, заснував тут нові буддистські монастирі для надійного збереження Великого Вчення про Істину.

Кордон між Індією і Сіккімом проходить по річці Тіста. У містечку Рангпо у всіх туристів, які в’їжджають у штат, перевіряють документи. Звідси наші джипи через надзвичайно гарний тиковий ліс почали підйом дорогою в гори. Потрібно мати велику майстерність, щоб водити тут машину. Узбіччя всіяні написами на бенгалі й англійською: «Водити — не літати», «Не змішуй алкоголь і водіння», «Швидкість і безпека ніколи не зустрічаються», «Гімалаї тут не для того, щоб ви змінили їх, а щоб змінити вас»...

Стародавній монастир Румтек, побудований 1740 року і розміщений за 24 км від столиці Сіккіму Гангтока, — грандіозне видовище. Один із найбільших і наймогутніших. Тут мешкає лама Кармапа, який очолює секту Карг’ю тибетського буддизму. Його святість Г’ялва Кармані XVI побудував нинішній монастир у 1960-х рр. Це майже точна копія монастиря Кармапа в Тибеті. Він функціонує як штаб-квартира релігійного центру Дхарма Чакпа. Тут також розміщена школа, в якій викладають вчення Будди і тибетську філософію. Неподалік монастиря — келії, куди ченці занурюються в повну самотність на період до трьох років.

Ченці — молоді хлопці і навіть маленькі діти. Вони з цікавістю розглядають туристів і всміхаються, бачачи, з яким задоволенням ми крутимо за годинниковою стрілкою безліч маленьких і великих барабанів (на щастя й удачу), намагаючись не пропустити жодного.

Центральна вулиця Гангтока — сучасної столиці Сіккіму — проходить самісіньким гребенем хребта Гімалайських гір. Усі вулиці — крутий серпантин. Буквально все місцеві жителі носять на голові. Ми були вражені тим, як маленький хирлявий індус у такий спосіб тягнув... велетенський диван, якого, мабуть, не змогли б підняти два здорових дядьки.

На жаль, нам не вдалося відвідати Дослідницький інститут тибетології, де зібрано найбільшу бібліотеку оригінальних манускриптів, звезених сюди з Тибету і багатьох місць світу як для вивчення, так і для зберігання. Не потрапили ми і в сад орхідей, у якому, кажуть, зібрано понад 200 видів цих квітів, різних немислимих і небачених кольорів. Зате ми відвідали храм Ханумана й отримали величезне задоволення, калатаючи у всіляких розмірів дзвіночки...

«Кабхі альвіда на кехна», — сказав мені на прощання водій нашого червоного джипа. Ми обов’язково зустрінемося ще, Індіє!