Євген Головаха: «Якщо інтелектуальна еліта суспільства складе руки, то суспільство почне стрімко деградувати, і ми опинимося в пеклі»

«Щастя можна знайти навіть у темні часи, якщо не забувати звертатися до світла», казав професор Дамблдор Гаррі Поттеру. Коли мені бракує світла, я йду до заступника директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи. Відомий соціолог із багатолітнім стажем, філософ і психолог завжди добре знає середню температуру по українській палаті. Але дивним чином його точні діагнози ніколи не лунають як смертні вироки, залишаючи місце надії, що важко, повільно, задкуючи, ми все-таки рухаємося вперед. Головне — не здаватися й не опускати рук хай нечисленній, але все ще наявній у нас інтелектуальній еліті. І в це дуже хочеться вірити.

Із Євгеном Головахою ми говорили про мету оголошеного президентом Зеленським всеукраїнського опитування в день виборів; про сьогодення і майбутнє української та світової демократії, а також про те, чому більшість українців продовжують безтурботно ставитися до пандемії коронавірусу.

— Євгене Івановичу, президент Зеленський оголосив проведення опитування в день виборів. Наскільки коректно складені і, взагалі, наскільки показові оголошені запитання? І яка мета, на ваш погляд?

— Мені здається, що це, взагалі-то, такий собі експромт, який не має під собою серйозної методологічної і змістової бази, як кажуть академічні фахівці. Питання суміщення виборів та всенародних опитувань складне і в різних країнах вирішується по-різному. Десь це заборонено, оскільки є підозри, що всілякі опитування можуть вплинути на результати виборів. Наскільки це правомочне в нас, мають відповісти правники. Але навіть якщо вони нічого негідного в цьому не знайдуть, то, перш ніж виходити з такою гучною заявою, думаю, годилося б проконсультуватися з соціологами як професіоналами в цій галузі.

По-перше. Зміст кожного запитання, що виноситься на всенародне опитування, яке хоч і не має законодавчої сили, але має моральну, повинен ретельно обговорюватися. Перше ж запитання, озвучене президентом, викликає в мене сумніви, оскільки містить очевидну відповідь. У бідних країнах, які мають досвід тоталітарного правління і все ще перебувають у посттоталітарній стадії; у яких люди живуть дуже важко, — вітатимуться будь-які форми жорстких покарань.

Запитання про довічне ув'язнення дуже дивне. В усьому світі така форма покарання практикується тільки за жорстокі, насильницькі злочини. Хоч би якими страшними були корупціонери, в нас просто забракне місць ув'язнення, аби всіх їх ізолювати від суспільства. Не робити цього після таких заяв — означає виставити себе на посміховисько. А якщо робити, то на місця ув'язнення для корупціонерів треба перетворити багато державних установ. Довічне ув'язнення — це особливі умови, що потребують від держави величезних витрат.

По-друге. Всі запитання дуже складні. Наприклад, про використання для медичних потреб канабісу. Більшість населення просто не знає, що таке канабіс. Якби людей запитали про легкий наркотик або марихуану, вони б зрозуміли і схильні були б відповісти «ні», бо в наших людей дуже насторожене ставлення до будь-яких наркотиків. Коли ж замість зрозумілих більшості людей слів використовуються медичні терміни, то це може пройти. Коли люди не цілком розуміють, про що мова, — вони часто схильні відповідати «так», аби не показати свою некомпетентність. Про це неодноразово говорив Володимир Паніотто.

І так — щодо кожного запитання. Звісно, люди висловляться за вільні економічні зони, бо не розуміють по суті, що це таке. Все це — запитання, котрі потребують знань, яких більшість не має. Ці нюанси слід обговорювати з фахівцями. Бодай для того, аби зрозуміти: що ви робите, коли пропонуєте деякі запитання для всенародного опитування.

По-третє. Ще одна серйозна проблема полягає в тому, що на кожне з цих п'яти запитань всенародного опитування (котре нібито копіює референдум, але не є таким, оскільки не має юридичних наслідків) передбачається тільки дві відповіді: «так» або «ні». Але якщо всенародне опитування проводиться, аби дізнатися громадську думку й потім на неї спиратися, то треба залишати графу «важко відповісти», як це роблять грамотні соціологи. Якщо ж така графа не вводиться, то людину підштовхують до того або іншого, найчастіше — потрібного, варіанта відповіді. У цьому можуть коренитися певні маніпуляції.

По-четверте. Якщо опитування не має юридичної сили, то навіщо це робиться? Аби спертися на громадську думку? Я стверджую: сильний політик тим і вирізняється, що не обов'язково приймає рішення в унісон зі спільнотою. Так, буває корисно й важливо прийняти рішення з урахуванням громадської думки. Але якщо це перетворити на систему, сказавши, що народ так вважає, тому я мушу так робити, — то це вже буде не представницька демократія, а пряма. А в сучасному цивілізованому суспільстві прямої демократії як способу вирішення серйозних державних проблем, практично, бути не може. Навіть у Швейцарії, де регулярно проводять референдуми, з більшості питань виборні органи приймають рішення самі. Тому від опитувань як способу управління і практики прийняття рішень спираючись на громадську думку я б усе-таки відмовився. Громадська думка насамперед завжди виражається в тому, що ми обираємо представницьку і виконавчу владу. Це і є громадська думка. Громадська думка в жодному разі не повинна вважатися законом, якого зобов'язаний дотримуватися політик, приймаючи рішення.

— Тобто це — демонстрація слабкості влади?

— На жаль, так. Спроба перекласти вагу ухвалення рішення на плечі тих, хто й так ледве тягне на собі дуже важкий рік у бідній країні, в якій триває війна й економіка — на межі кризи.

Можна проводити опитування, можна враховувати їх результати. Але не треба перетворювати це на імператив.

Наведу такий приклад. Згідно з нашими опитуваннями, більшість населення України підтримує смертну кару. Якби людей запитали, чи підтримують вони смертну кару для корумпованих політиків, котрі довели країну до жалюгідного стану, це запитання взагалі пройшло б на ура. Уявляєте, які можна ставити запитання і які при цьому отримувати відповіді? А якщо почати так діяти, виправдовуючи це тим, що так вважає народ? Цього — колесувати, того — четвертувати, третього — повішати й так далі. З такої слабкості влади може народитися дуже небезпечна тенденція.

Я вважаю, що ми все-таки мусимо дотримуватися концепції представницької демократії. Хай мінімалістської. Це поки все, що в наших умовах можливе. Умови для розвиненої, так званої партисипативної демократії, коли люди не тільки беруть участь у виборах, а й можуть впливати на владу, контролюючи її з допомогою інструментів громадянського суспільства, в нас тільки зароджуються. Коли-небудь це станеться. І тоді від мінімалістської представницької ми перейдемо до розгорнутої розвиненої демократії. Але відступати від цієї позиції не можна. Не можна спокушатися прямою демократією, яка зароджувалася в давньогрецькому полісі і яку великий мислитель Платон називав «владою заздрісних бідняків». А не менш видатний філософ Арістотель — гіршою формою правління, котра в результаті призводить до охлократії, а та, своєю чергою, — до повного хаосу й розорення полісів. Із прямою демократією слід бути обережнішими.

У Швейцарії все набагато складніше, ніж пряма демократія. Там є всі органи представницької демократії, дуже сильні й розвинені, які вміють контролювати пряму демократію.

— Ви сказали, що в нас мінімалістська модель демократії. Останніми роками вона якось просунулася у бік розвитку?

— Безумовно. Був такий видатний учений Йозеф Шумпетер, економіст і політичний соціолог, який, до речі, тривалий час працював у Чернівецькому національному університеті. Він обґрунтував концепцію мінімалістської демократії. Її суть у тому, що є багатопартійна система, є конкуруючі політичні сили і є виборні процедури, які у відносно чесній боротьбі дозволяють виявляти переможців. Але немає масової участі в демократичних процесах. Це просто процедурна демократія. У цьому сенсі, Україна позитивно відрізняється від наших сусідів — Росії та Білорусі. В Росії Чубайс придумав керовану демократію. Потім Сурков придумав суверенну — що хочемо, те з демократією й робимо. У Китаї — демократія народна. Не знаю, як називав свою демократію Лукашенко. Назви різні, але у світовій практиці визначення в них одне — імітаційні демократії.

Мінімалістська демократія в Україні — дуже важлива відмінність, яка дає надію на те, що ми справді розвиватимемося. І ми потихеньку розвиваємося. Вже з'являються громадські організації, які поступово починають контролювати державу. На відміну від 1990-х, вони стають реальними. Це — перше.

А друге — схильність до контролю над державою за 30 років в українців істотно зросла. Це можна побачити в наших моніторингах. Якщо колись можливість контролювати владу люди оцінювали на три бали з п'яти, то тепер ця цінність зросла майже на бал. Істотні зміни відбулися після 2014-го, коли люди стали розуміти, що можуть впливати на владу, і це дуже важливо. Щось у нашій країні змінюється, в цьому смислі. Але дуже повільно й непослідовно.

— Самі волонтери можливість контролювати владу оцінюють не так оптимістично.

— Звісно, в них ніякого оптимізму немає. Їх — переважна меншість. Але вони хоча б з'явилися. Років двадцять тому в нас були тільки незаможні громадяни та правлячий стан із його обслугою. Тепер усе-таки з'явилися незадоволені волонтери.

— Чому всі modus operandi, перевірені в інших розвинених і цивілізованих країнах, після перенесення на українську територію перетворюються із засобу вирішення проблеми на ще більшу проблему? Конкурси на займання посад, наприклад, дуже скоро перестають працювати так, як планувалося з самого початку, оскільки всім хутко стає зрозуміло, як сформувати комісію, щоб результат був таким, як хочеться, а не як має бути.

Чому децентралізація в нас приводить не до оптимізації суспільства, а до кланізації, куркульства й феодалізму? Чому ми все псуємо, на ваш погляд?

— Згадайте «Важко бути богом» братів Стругацьких. Люди зі світлого комуністичного майбутнього потрапляють у феодальне суспільство іншої планети, щоб контролювати процеси й допомагати. Скінчилося все дуже кепсько. Виявилося, що перенести у феодальне суспільство світлі комуністичні ідеали неможливо.

Це в літературі так. А я вам скажу, що неможливо втілити у постфеодальному суспільстві світлі капіталістичні ідеали. У нас класичне постфеодальне суспільство. З правлячим станом, який живе за абсолютно іншими законами, ніж решта населення. Причому феодалізм у нас був реальний. У царській Росії було станове суспільство (п'ять станів), яке трансформувалося в радянський феодалізм із трьома станами. Ми досі живемо у постфеодальному суспільстві.

Проблема України ще й у тому, що це — селянська держава. Аж до 1970-х років основну частину населення становили селяни та селянські громади зі своїми традиційними відносинами, в яких центральне місце займає кум, тобто родич. Українці досі по-справжньому довіряють тільки родичам. Ну ось, правда, тепер ще — армії й волонтерам. І це добре.

Проте психологія нашого традиційного селянського суспільства, насильницьки урбанізованого в 60‒70-х роках минулого століття, залишилася. Станові забобони феодального суспільства плюс патерналістські забобони традиційного селянського суспільства з кумівством як головним принципом — це дуже важкий ґрунт для проростання розвиненої демократії. Завдяки тому, що історично в нас був досвід військової, козацької демократії, ми зуміли зберегти бажання впливати на владу, змінювати її. А в Росії й Білорусі цього немає. Тож, у цьому смислі, ми, навпаки, передові. Ну, а що погано приживається — то так буде ще довго. Однак зміни поступово відбуватимуться. Так, повільно. Нинішньому поколінню у світлому капіталістичному суспільстві жити, на жаль, не доведеться.

— Чи згодні ви з висновком, що українці за 30 років так і не сприйняли загальних правил гри? Чому для західної патріотичної України сплата податків не є синонімом патріотизму? Чому ми не вміємо знаходити нічого спільного й робити щось разом? Хіба що через надрив майданів.

— У Західній Україні традиціоналізму, до речі, більше, ніж у Східній. Чого ж вона податки платитиме? Податків ніхто не хоче платити. Розумієте, будь-яку владу досі українці сприймають як чужу. Ось у чому проблема. Не звикли ми, що може бути якась рідна влада. Або вона імперська, або постімперська, або взагалі хоче все в нас забрати.

Тут іще й проблема розкладання традиційного суспільства. У Стародавній Греції, коли суспільство переходило від традиційного сільського укладу до полісного устрою, тобто коли почали з'являтися міста й демократія, греки дійшли висновку, що це — безчинство. І навіть придумали категорію «аномія», якою нині активно послуговуються соціологи. Слово перекладається як беззаконня, безчинство. Ось у нас та ж сама аномія, що й у греків. Руйнувалося традиційне суспільство, порушувалися звичні зв'язки, люди отримували свободу й не знали, як нею користуватися, починалися безчинства. Спочатку грекам здавалося, що в містах коїться якийсь жах. Ми переживаємо приблизно те ж саме.

Наші моніторинги показують, що за майже 30 років аномічно деморалізованих людей стало менше, проте ненабагато. Анемічно деморалізована все ще більшість населення. Так важко дався перехід до демократії. І мораль у нас відповідає суспільству, в якому розкладаються традиційні норми, приходить свобода, з якою невідомо що робити. В якій, як відомо, спочатку перемагають тільки сильні й нахабні і лише потім починають формуватися правила, котрі обмежують їхню сваволю.

— Тобто разом ми нескоро навчимося робити щось?

— Нескоро. Коли відомого китайського реформатора Ден Сяопіна запитали, як він оцінює наслідки Французької революції (через 200 років), він сказав, що минуло надто мало часу, аби давати оцінку. А нашому руху до демократії всього 30 років. Тому нині важко оцінювати наші успіхи, досягнуті в результаті переходу від радянської системи до незалежного існування і, слава Богу, не суверенної, а мінімалістської демократії.

Та я все-таки послуговуюся традиційними науковими методами. І, на відміну від Ден Сяопіна, можу собі дозволити деякі оцінки, бо не такий видатний мислитель. За моїми спостереженнями, сам процес, попри всю його неоднозначність, назагал усе-таки рухається в напрямку від жорсткої мінімалістської до почасти поліархічної демократії, коли вже є різні джерела здійснення влади. Тобто в нас поступово з'являються елементи демократичного плюралізму. Коли не тільки обрана влада вирішує долю країни, а й з'являються певні елементи громадянського суспільства.

Так, волонтери песимістичні. Але вони зіграли велику роль. Наприклад, у постачанні армії на початку війни.

— І тепер, під час епідемії коронавірусу, продовжують відігравати чималу роль.

— Уявити це собі в 1990-х роках було просто неможливо. Тоді благодійну допомогу надавали б три олігархи.

— Але це ж не системні зміни…

— Звісно, ні. Системні зміни можуть відбутися тоді, коли нагромадиться критична маса таких форм здійснення представницької демократії. Представниками громадянського суспільства (тобто тими, хто бере хоч якусь участь у житті громадянського суспільства будь-яких форм) у нас сьогодні є 22% населення. А починалося з 17%. За 30 років — плюс 5%. У теорії ж сучасних розвинених демократій вважається, що таких людей, які беруть участь у житті бодай однієї недержавної громадської організації, має бути більшість. Тоді люди захищені.

Ось уявіть собі, що ви — член якоїсь спільноти. Наприклад, боретеся проти незаконних забудов. У вас — сотня соратників. І якщо вас хтось переслідує, то ви одне одного захищаєте. У людей з'являється відчуття захищеності. Вони більше не самотні, не крупинки, які можна розтоптати. За ними стануть ті, з ким вони в одній громадській організації.

І коли більшість людей стають членами якихось громадських організацій, коли за ними стоять інші люди і хтось їх захистить, — вони не почуваються повністю беззахисними перед свавіллям влади, чиновників, корумпованих правоохоронців. Тоді вони стають реальними учасниками демократичних змін, і система починає змінюватися. Нам треба постійно підвищувати питому вагу цих людей.

— Але це також означає, що люди розбиватимуться на групи, які зазвичай не взаємопов'язані. Наприклад, зараз ZN.UA веде передвиборний проєкт по містах. Безпрецедентний, як кажуть окремі люди. Але ми бачимо, що це мало кого цікавить. Чому людям нецікаво, що відбувається в інших регіонах?

— Проєкт насправді цікавий. Знаєте, 30 років я, фактично, б'юся головою об стіну й дуже мало бачу, що моя робота навіщось потрібна. Проте продовжую її робити. Якщо здамся й перестану робити те, що роблю безкорисливо (а від своєї публічної діяльності, крім втрати сил і часу, я ніколи нічого не отримував), то сам себе перестану поважати. Колись, перефразовуючи «Маленького принца» Екзюпері як соціолог, я сам для себе сформував принцип: «Ми відповідаємо за тих, кого вивчили». Тому я не маю права відмовлятися від публічних виступів і роз'яснень. Буде моє знання затребуване в цих умовах чи ні, я не маю права тримати його при собі.

Це, звісно, складне запитання, і в мене немає на нього остаточної відповіді. Безліч разів я думав, що ось це точно має подіяти, а виявлялося — ні. Ну, виходить, не знайшов я потрібних засобів, не зумів так подати свою інформацію й знання, щоб вони достукалися до людей. Це не їхня вина, це моя вина. Треба шукати ці шляхи до кінця. Якщо ми, інтелектуальна еліта суспільства, відмовимося і складемо руки, то суспільство почне стрімко деградувати, й ми опинимося в пеклі.

Безумовно, дуже прикро, коли бачиш, скільки зроблено, і на це немає відгуку. Зате це виявляється корисним для всіх інших. Я б так сформулював. Треба робити.

— Просто є відчуття, що насправді це нікому не потрібно.

— Крім невеликого прошарку дуже забезпечених, люди в нашому суспільстві вкрай важко живуть. Щоб забезпечити більш-менш нормальний рівень існування для своєї родини, людям доводиться сильно викладатися. Це ще одна з причин того, чому в нас так повільно відбуваються зміни. Люди виснажуються, аби забезпечити мінімальні умови нормального існування. І не мають надлишкових коштів, щоб витратити їх на умовно демократичну доброчинність, як у розвинених демократіях. У нас головні спонсори громадянського суспільства — західні добродійники та олігархи. Це сумно.

Коли в людей з'являються вільні кошти, які вони можуть витратити на демократичну добродійність, — це, власне, і є характеристикою середнього класу в розвинених державах. У нас середній клас поки що нечисленний, слабкий. Тому більшість не може взяти активну участь в обговоренні важливих проєктів.

— Чому люди не готові відрізати Донбас? Адже більшість уже розуміє, що, з усіма змінами, які відбулися в головах людей там, ми його вже не перетравимо, й однак українці не готові відрізати територію. У всіх опитуваннях люди кажуть, що це — наша земля, але при цьому дуже мало кажуть, що це — наші люди.

— Я б сказав, що це таке ніби державне мислення. Люди вважають, що в нас намагаються відібрати частину нашої держави.

— Державне чи куркульське? Наша межа?

— Ні. Куркульське — це коли моя хата скраю. Не думаю. В цьому, до речі, нічого специфічного немає. У більшості держав, якби вони втрапили в таку ситуацію, було б таке саме ставлення. Це протест проти несправедливості.

Ось мене запитайте, і я вам чесно скажу. Я розумію, що повернути цих людей в Україну з кожним роком буде все важче. Але не вважаю, ніби ми мусимо визнати, що землі не є частиною наших територій, а люди — частиною нашого народу. Щойно ми це визнаємо, наша держава посиплеться. Тому, попри всі труднощі…

Так, нині нереально. Але якщо Україна стане багатою країною з можливістю давати величезні соціальні блага своїм громадянам, а Росія продовжуватиме стагнувати, то не факт, що люди на окупованих територіях не змінять своєї орієнтації і процес повернення не відбудеться абсолютно природно.

Певна річ, в історії трапляються дивні зиґзаґи, і нічого неможливого немає. У 1983 році я, звичайно, ще не був досвідченим соціологом, але якби мені сказали, що СРСР розпадеться, не повірив би.

Проте, якщо дивитися на речі реально, вважаю, що питання з Донбасом Україна може вирішити одним шляхом — якщо впорається зі своїми внутрішніми проблемами; побудує нормальну розвинену демократію; зуміє налагодити економіку; стане заможною країною. Тоді населення маргінальних республік саме захоче повернутися.

— Але це, мабуть, питання не одного десятиліття.

— Звісно. Прибалти, наприклад, чекали не одне десятиліття. Але дочекалися.

— Ослаблення центральної влади — тренд усього світу, крім, мабуть, Китаю, що його ми не досить добре розуміємо.

— В авторитарних країнах вона не ослаблюється, тільки в демократичних. Щось починається, наростає. Але поки що це не дуже помітно.

— Якою ви бачите форму влади в майбутньому, років через 10‒15? Яка буде найбільш ефективною, зокрема для України?

— Розвинені країни подолають нинішню кризу класичної форми представницької демократії, яку великою мірою замінить електронна демократія. Люди вирішуватимуть у мережевих спільнотах багато проблем, яких не змогли вирішити в офлайні. Це концепція просунутих політологів.

Є ще одна чудова демократія, котра, сподіваюся, восторжествує. Особисто я називаю це консенсусною культурою спілкування і взаємин між соціальними групами. У світовій політичній думці це називається агоністичною демократією. Автор її концепції — Шанталь Муфф.

На відміну від антагонізму, коли боротьба точиться між політичними опонентами — ворогами, при агонізмі конфліктуючі сторони переходять зі статусу ворогів у статус суперників. Це означає, що, попри свою участь у конфлікті, сторони вважають себе належними до єдиного символічного простору, всередині якого й точиться конфлікт. Боротьба націлена не на взаємознищення, як це завжди відбувається в нас і зараз — у США, а на реалізацію демократичних процесів. Противник розглядається не як ворог, а як суперник, із яким є точки дотику. Згідно з концепцією Муфф, завдання агоністичної демократії полягає в тому, щоб трансформувати антагонізм в агонізм, який будується на поважанні принципів свободи та рівності громадян, а також на взаємному визнанні всіма права кожного мати власні погляди й захищати власні інтереси, навіть якщо вони суперечать нашим. Ця ідея мені подобається.

Цікавою мені здається також ідея громадянсько-асоціативної демократії, де провідне місце починає займати етична спільнота громадян. Коли немає чітких ідейних меж і громадяни різних поглядів здатні взаємодіяти в асоціаціях. Що може стати не засобом прийняття рішень, а способом протистояння адміністративній державній політиці, якщо нею зловживають.

Ми мусимо знаходити спільні точки дотику, а не відразу ж ділитися на порохоботів та зебілів. Маючи різні політичні погляди, громадяни об'єднуються, коли треба обмежити свавілля влади.

Усе це я називаю формуванням консенсусної культури, коли враховуються і сила більшості, й інтереси меншості, і навіть інтереси одиниць. Консенсус — це коли визнають рішення, практично, всі. Коли немає ущемлених. Ось це могло б бути перспективою майбутньої демократії. Якщо земля не перегріється.

Ну, а Україні поки що треба добратися бодай до нормальної плюралістичної демократії. Такої, яка зараз, в умовах кризи, ще існує в Західній Європі. Ми не можемо перескочити всі етапи.

— Поговорімо про ставлення українців до пандемії. Статистика тривожна. Лікарні переповнені. Але дві третини населення продовжують ставитися до цього вкрай безтурботно. У багнети сприймають статистику й розмови про можливість дистанційного навчання або карантин. Маски, в кращому разі, носять під носом або на підборідді. Навіть поліцейські, які мали б за цим стежити.

— Спочатку, коли мене запитували, я казав, що, крім тяжких наслідків, будуть і позитивні зміни. Я прогнозував, що люди стануть більш дисциплінованими. У нашій психології самодисципліни дуже мало. Занадто довго в нас була палична дисципліна, нас дисциплінували партійні чиновники. Я думав — ми самі себе примушуватимемо виконувати всі потрібні дії, щоб уберегтися від інфекції. На жаль, як засвідчив досвід, ми до цього не прийшли. Далося взнаки, що українці все-таки переважно фаталісти. Колись я проводив дослідження на фаталізм. Суть запитань зводилася до «можеш щось зробити — чи судилося?». Українці частіше вибирали «судилося». На жаль, у більшості людей таке ставлення й до хвороби. Маски носить меншість, незважаючи на дуже небезпечні наслідки. Самодисципліна поки що не формується.

Хоча, зазначу, я брав участь у прес-конференції, і всі журналісти сиділи в масках, не знімали їх. Так, це були молоді, прогресивні й більш свідомі люди. Але для мене це позитивний момент. Важливо, щоб молодь прийшла до самодисципліни.

Ми не можемо повторно зупинити економіку, але мусимо закликати людей до самодисципліни.

— Можливо, це пов'язано ще й із недовірою до влади?

— Ми сам-на-сам із вірусом, а не з владою. Вірусу влада до лампочки. Носіть маски, дотримуйтеся дистанції, особливо в публічних місцях. Хоч би якою була влада, бережіть себе, дітей та своїх старих. Ось і все.

Всі статті Алли Котляр читайте за посиланням.