Як зламати людині життя і не відповісти за це, або Про сексуальні домагання в армії

Довгі погляди, грайливі фрази, рука на колінці, пропозиція провести час разом приємно хвилюють, коли йдуть від правильної людини. Але якщо людина, час і місце не ті, все це вселяє відразу й лякає до дрожу в колінцях. Особливо коли це трапляється на роботі і йде від твого начальника. А якщо місце роботи армія — закрита система з жорсткою ієрархією та непробудованими комунікаціями, нав’язливе домагання шефа цілком може не тільки зруйнувати твою кар’єру, а й коли не зламати, то на 180 градусів розвернути життя, примусивши відмовитися від мрії.

Так, на жаль, сталося з Валерією Сікал (у заміжжі — Вдовиченко), яка з дитинства мріяла про кар’єру військової, але зрештою мусила від неї відмовитися, не в змозі більше терпіти чіпляння командира та приниження — за відмову їм поступитися. Про цю історію багато писали ЗМІ. Потім призабули.

Валерія першою заговорила про сексуальні домагання в армії, подавши наприкінці 2018 року заяву в поліцію на свого командира. Нині вона безробітна. Почати жити з чистого аркуша складно, коли перекреслену кимось сторінку ніяк не вдається перегорнути. Досудове розслідування про сексуальні домагання полковника Віктора Іваніва стосовно Валерії Сікал триває вже понад півтора року, та справа все не дійде до суду. І це дуже поганий сигнал. Так держава дає зрозуміти, що сексуальне насильство в армії (і не тільки) прийнятне, й за такі злочини нікого не каратимуть. Отже, вони будуть повторюватися.

На сьогодні прецедентів розгляду в суді справ за статтею 154 КК, за словами адвокатки Валерії Анни Брицької, немає. Мало хто наважується не тільки подати на кривдника заяву в поліцію, а й дійти до кінця, наперед знаючи, з чим при цьому доведеться зіштовхнутися. Українське суспільство назагал усе ще толерантне до насильства. І жертва, замість співчуття та підтримки, частіше ризикує стати об’єктом глузувань та нападок на кшталт «сама винна»…

Ця історія почалася понад два з половиною роки тому. Після Одеської військової академії дівчину направили у військову частину A1358 у Цвітосі на Хмельниччині — служити на посаді інженера технічного контролю. З перших же днів служби Валерія відчула підвищений інтерес до себе з боку командира Віктора Іваніва.

«Командир військової частини поводився як Бог. Зразу заявив, що я мушу слухатися, робити те, що він скаже, і, якщо хочу нормально служити, задовольняти його сексуально, — розповідає Валерія. — Першого ж дня він наказав мені сісти в його приватне авто, щоб поїхати кудись нібито у службових справах. Через наївність я сіла. Як з’ясувалося, ціллю був будиночок у лісі, де командир розповів мені, що і як я повинна робити, аби він був задоволений моєю роботою. Хоча про роботу не йшлося. Іванів натякав, що я мушу з ним спати, намагався погладити мене по нозі, обняти. Звісно, я на це не погодилася.

Але весь час, що я прослужила, сексуальних домагань Віктор Іванів не припиняв. За відмову й непоступливість карав і принижував. Міг, наприклад, зачепити й принизити на спільній нараді офіцерів, сказати, що я все роблю неправильно і що життя мені не буде. Коли я хворіла, не відпускав на лікування. Казав: «Ти здорова молода баба, не треба тобі лікуватися». Посилав у цивільну лікарню, де, щоб довести командирові, що я справді хвора, аналізи доводилося здавати не безкоштовно, як військовослужбовцю, а за власний кошт.

Усе це тривало близько року. Написати заяву про звільнення того ж самого року, в який мене призвали, я не могла. Перевестися в іншу військову частину без підписаного ним дозволу — теж. Треба було або перетерпіти 18 місяців, або щось робити. Я намагалася зателефонувати на гарячу лінію ЗСУ, але жодної допомоги не отримала. Спробувала поговорити з командирами середньої ланки. Мені відповідали, що будуть щось думати, але нічого не зробили. Останньою краплею стало, коли, за станом здоров’я, мені треба було звернутися у шпиталь, а Іванів мене не відпустив, незважаючи на довідку від лікаря, що я потребую госпіталізації.

Не пустив і у відпустку у зв’язку з заміжжям. Сказав: «Я не дам тобі вийти за нього заміж. Зроблю тобі дитину, якщо хочеш». Згодом пояснював свої дії воєнним станом. Хоча насправді на той час, як ввели воєнний стан, я подала вже третій рапорт. Два попередніх він не підписав. Крім того, згідно зі статутами ЗСУ, на відпустку у зв’язку з заміжжям воєнний стан не поширюється. Рішення на власний розсуд приймає командир. Одна з дівчат на той момент перебувала у плановій відпустці. І якщо командир хоч одну людину відпустив у відпустку, то з поважної причини зробити це зобов’язаний. Це навіть записано в рішенні суду.

Про репутацію полковника знали не тільки в нашій частині. За Іванівим тягнувся довгий шлейф. Були й інші дівчата, які зіштовхувалися з ним і розповідали схожі історії. Окремі з них готові виступати в суді і як свідки, і як потерпілі. Дехто боїться. Одна з дівчат, наприклад, відмовилася, заявивши, що її починають залякувати.

Особисто я відступати не маю наміру. Мій батько працював у міліції, і я з дитинства мріяла, що служитиму. Іванів же зламав мені життя одним махом. Рік тому я звільнилася зі служби за станом здоров’я. Тепер безробітна, перебуваю разом із чоловіком у Польщі. Мені складно. Доки не вирішене питання з судом, я не знаю, як бути далі.

Людина мусить відповідати за свої вчинки. Частина 1 статті 154 КК передбачає покарання у вигляді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходу або арешту на термін до шести місяців. Якщо Іванів хоча б заплатить штраф за свої дії, то після цього не зможе продовжувати працювати й принижувати дівчат. Але менш ніж через півроку після того, як я написала заяву до поліції, у ЗМІ з’явилася інформація, що його підвищили».

Через півтора року досудове розслідування все ще не завершене. За словами адвокатки Валерії Анни Брицької, справу затягують спеціально. Слідче управління Національної поліції Хмельницької області вже кілька разів подавало прокурору військової прокуратури Рівненського гарнізону матеріали справи та підозру командирові частини. І вже кілька разів він їх повертав, стверджуючи, що підозра передчасна, і вимагаючи додаткові матеріали, котрі або не стосуються суті справи, або дублюють ті, що у справі вже є. «На мій погляд, суперечливі розпорядження прокуратури слідству, а також те, що щоразу справу вивчають дуже довго, — не що інше як затягування військовою прокуратурою термінів досудового розслідування, які вже неодноразово продовжував суд. Востаннє розслідування продовжили ще на три місяці наприкінці червня, — зазначає Анна Брицька. — Таке затягування призводить до того, що терміни притягнення до кримінальної відповідальності спливають. Хоча, на мій погляд, у справі зібрано вдосталь доказів для розгляду судом і прийняття відповідних рішень. Аналогічні свідчення про сексуальні домагання з боку керівника військової частини та примус вступити з ним у статевий зв’язок дали й інші жінки-військовослужбовці, які перебували в підпорядкуванні Іваніва.

Я б дуже хотіла, щоб до справи не згасав інтерес. Сподіваюся, нам усе-таки вдасться домогтися обвинувального акта. Терміни притягнення до відповідальності на момент, коли справа все-таки дійде до суду, швидше за все, спливуть. Але питання навіть не в цьому. Вина має бути встановлена.

Для адвоката немає гіршої роботи, ніж представництво потерпілих. Ти є стороною обвинувачення. Але в цій справі обвинувачення, на жаль, не на боці потерпілої. Тим часом Іванів, згідно з останньою інформацією, яку я отримала від Міноборони, знову керує військовою частиною. Правда, вже іншою. Тобто в цього чоловіка знову є підлеглі, над якими він може знущатися, як свого часу над Валерією та іншими військовослужбовцями».

За словами колишнього заступника Іваніва, підполковника Віктора Міщука, той примушував медсестру ставити клізми службовцям, яких підозрював в алкогольному сп’янінні. Надівав на них протигази, знімав на відео, а потім шантажував. Застосовував полковник й інші нестатутні методи виховання. Побачивши на території частини недопалок, викликав прапорщика і примушував два тижні носити за спиною вогнегасник.

«Ми робимо все можливе, — зазначає Анна Брицька. — І просимо ЗМІ не втрачати інтересу до цієї справи. На мій погляд, вона дуже важлива. До виявів насильства не можна ставитися толерантно. Такого не можна вибачати. Результативність справи Валерії створить прецедент для інших схожих справ. Дозволить іншим потерпілим теж захистити свої права. Важливо, щоб випадки сексуальних домагань та сексуального насильства в армії не ігнорувалися й розслідувалися ефективно.

На сьогодні ця проблема дуже складна. Прецедентів немає. Рішень у реєстрі немає. Або тому, що таких справ немає, — не кожна дівчина, навіть подавши заяву до поліції, наважиться йти до кінця, знаючи, що при цьому обов’язково зіштовхнеться з обвинуваченнями «сама винна». Або ж справи просто не доходять до суду, бо прокурори, як і у випадку з Валерією Сікал, затягують процес, вважаючи справу неважливою й не бажаючи брати на себе відповідальність.

Наше суспільство не може похвалитися нетерпимістю до насильства. Зараз ці питання починають порушувати. Але віктимізація жертви в нас, на жаль, як і раніше, переважає. Я зіштовхуюся з цим щокроку. Від обговорень із колегами й до коментарів, які на адресу Валерії пишуть у соцмережах, стверджуючи, що вона ледь не сама винна. Це — проблема суспільства. Але я вірю своїй клієнтці й не маю наміру відступати».