ІВАН ТРУШ — ХУДОЖНИК СОНЦЯ

Він дуже любив мандрувати. Із своїх мандрівок завжди привозив нові враження і нові чудові етюди, замальовки, які потім втілювалися у прекрасні картини. Таким мандрівником, що неквапливо крокує своїм улюбленим містом, Іван Труш увічнений і в пам’ятнику, спорудженому у 1999 році у Львові, неподалік від затишного будинку художника. На постаменті написано: «Нам треба стояти… ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації. Іван Труш».

Він був сучасником Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Грушевського, Василя Стефаника і багатьох інших видатних постатей кінця ХІХ —початку ХХ століття. Як людина широкої ерудиції, Іван Труш цікавився не лише образотворчим мистецтвом, а й театром, літературою, музикою, часто виступав на сторінках періодичної преси із статтями, в яких аналізував події мистецького життя та окреслював перспективи розвитку української культури. Гідною подиву була громадська діяльність Труша, який фактично ініціював створення мистецьких угрупувань: «Товариство для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариство прихильників української літератури, науки і мистецтва» (1904 р.), брав активну участь в організації першої Всеукраїнської виставки у Львові в 1905 році, у виданні першого в Україні мистецтвознавчого часопису «Артистичний вісник» (1905 р.) тощо.

Однак насамперед Іван Труш увійшов у історію світового мистецтва як знаний майстер пензля. Він був серед перших українських художників, які, не втрачаючи свого яскравого національного обличчя, творили в дусі тогочасних модерних західноєвропейських течій. В Краківській академії мистецтв колишній гімназист з Бродів на Львівщині поряд з академічними канонами «Матейківської доби» активно вивчав наймодерніші напрями французького мистецтва та радикальні концепції новітньої естетичної думки. Він завжди «біг за часом» і, увібравши високу малярську культуру минулих епох та образну суть нового мислення, зміг поєднати у своїй творчості два століття. Труш залишив дуже велику спадщину — понад 6 тисяч малюнків. Тематична палітра художника надзвичайно різноманітна. Він працював і в жанрі портрета, особливо психологічного, залишивши нам більш як 350 портретів видатних діячів культури, науки того часу, і в жанрі пейзажу. Його насамперед приваблювала рідна Гуцульщина — її мальовничі краєвиди і життя. Та сповнений лірики й особливого настрою, романтичний пейзаж, що тяжіє до філософських узагальнень, був основним у його творчому доробку. Митець творив свої краєвиди, компонував їх, віртуозно оперуючи кольором, використовуючи багатство теплих чи холодних тонів, ефекти світла та повітря.

— Дуже позитивно вплинуло на творчість Івана Труша те, що він багато мандрував, — розповідає Оксана БІЛА, заступник директора з наукової роботи Львівського національного музею. — Перша його мандрівка у 1901 році була Наддніпрянською Україною. Вона дала початок великим художнім серіям, які Труш опрацьовував протягом свого подальшого життя. Це була і найцікавіша поїздка, адже в цей час він познайомився із своєю майбутньою дружиною, донькою Михайла Драгоманова Аріадною. Кохання, особливий стан душі сприяли перенесенню тих почуттів і вражень (імпресій) на полотна. Художник ніколи не називав себе імпресіоністом, вважаючи реалістом, але той вплив імпресіонізму, який він виніс із Краківської академії мистецтв, завжди був присутній в його роботах саме як вміння схоплювати перше враження. Це яскраво виявилося вже в київській серії. Спочатку він малював невеликі етюди, присвячені Києву, Дніпру, його мальовничим схилам, — у вільній та невимушеній манері, — сповнені гармонією і контрастами кольору, сміливим узагальненням природних та архітектурних форм. А потім Труш перейшов до створення великих за розміром та монументальних композиційних пейзажів-картин. До панорами могутньої ріки митець повертався неодноразово, трактуючи її у різних композиційних рішеннях. Загалом відомо близько 180 його творів з видами Дніпра.

Одним із неперевершених полотен художника, яке не має аналогів у його творчості, вважається «Захід сонця в лісі» (1904 р.), написане у Зеленому Гаю, родинному «гнізді» Драгоманових-Косачів. Пізніше художник багато разів намагався повторити це яскраво-жовте сонце, яке притягує, мов магніт, але вже ніколи не зміг передати такого неповторного ефекту світла, хоч останнього в його картинах дуже багато. Взагалі, художник часто практикував подібні повтори-варіації у своїх подальших роботах, розвиваючи їх, змінюючи. Сучасники називали Івана Труша «поетом сонця». Його дійсно вабило сонце, він завжди йшов за ним. У 1903 році художник вперше вирушає до Криму, який йому спочатку не сподобався, про що він написав своїй нареченій. Але вірний собі, він продовжував шукати цікаву природу, хоч ніколи нічого не прикрашав. Через деякий час привіз до Львова з Криму близько 25 чудових етюдів, які потім стали основою для написання великих полотен. На більшості з них він зображає вже не сонячне, а місячне сяйво. Труш зумів побачити і передати те, що вдавалося мало кому з українських художників. І хоч пройшло вже сто років, до цього часу місячне світло на його картинах не потьмяніло і не втратило своєї чарівності. До кримських мотивів художник у своїй творчості повертався неодноразово. У нього навіть виникла думка створити цикл картин до «Кримських сонетів» Адама Міцкевича, якого він дуже любив. Маючи особливу творчу манеру, Труш завжди ще й фотографував «свою натуру». Намальоване пензлем і збережене на фотоплівці доповнювалося його особистими враженнями. Потім він ще двічі приїздив до Криму на пленер.

За романтикою і за сонцем Іван Труш мандрує аж до Рима. Довго шукаючи неординарний краєвид, після багатьох розчарувань художник «прикипів» до старої римської дороги, яка зберігала у своїй пам’яті відлуння поступу легіонів Юлія Цезаря. Тут він знайшов і історію, і чудовий краєвид, і філософське узагальнення життя. Першим етапом роботи був невеликий етюд, а потім він створив велике програмне полотно «Віа Аппіа».

У 1908 році художник працював у Венеції, якій присвячено серію його сонячних картин з краєвидами старовинного міста із загадковими будівлями, що віддзеркалюються у водній стихії багаточисленних каналів. У 1912 році при фінансовій підтримці сімейного лікаря Тадея Солов’я, Іван Труш вирушає за пекучим сонцем — до Єгипту та Палестини. Це був пік творчої наснаги художника, хоча разом з тим манера його письма дуже змінилася. Щоб бути ближче «до натури», художник переселяється з міського готелю в єгипетське село, у щоденних мандрах його постійно супроводжує молодий араб Алі, неодноразово увічнений на полотнах українського художника. Вони вирушали в піски на верблюді, а інколи й на ослі, — у кінці двомісячної подорожі Труш жартував, що він освоїв і «галюпування на ослі». В Єгипті й Палестині художник якраз і схоплював оті чудові місячні ефекти, бо через пекучу спеку працював вечорами і вночі. Скоріше за все, на ту неповторну подорож надихнули Труша листи Лесі Українки до його дружини Аріадни, двоюрідної Лесиної сестри, а також подруги, які сповнена великих вражень Леся надсилала, неодноразово лікуючись у Каїрі. З Лесею Українкою Іван Труш познайомився під час своєї першої подорожі до Києва. Вони подружилися. Леся навіть погодилася, щоб він написав її портрет. Щодня, незважаючи на свою прогресуючу хворобу, їздила з одного кінця Києва в інший і щонайменше дві години позувала художнику. Але коли через кілька місяців приїхала до Львова і побачила свій портрет, він їй не дуже сподобався, бо, як сама говорила, була вона на ньому надто офіційна.

Дружні стосунки були у художника і з Іваном Франком, з яким Труш познайомився, коли молодий художник навчався у Краківській академії, а письменник пробував стати депутатом польського сейму. Вони проводили багато часу разом, працювали, обмінювалися думками, товаришували сім’ями. Труш написав понад 10 портретів Івана Франка.

А потім його однодумців не стало. Художник став переосмислювати власне життя. Романтизм, екзотику, піднесеність, мрійливість, притаманні його раннім творам, змінили самотність і зажура. Труш створює палітру галицьких краєвидів — цикл про самоту, улюблений мотив якої — одинока сосна. Якщо раніше сосна зображувалася ним посеред розкішної зелені, зігріта сонцем, то тепер вона одинока, нерідко похилена вітром, і тулиться на узбіччях, схилах. Але при цьому художник створює прекрасний, життєрадісний цикл «Квіти», «натурницями» для нього були квіти, вирощені ним власноруч у своєму чудовому саду. Цикл «З життя пнів і дерев» Труш започаткував, навчаючись ще у Бродівській гімназії, і продовжував його протягом всього життя, як і цикл «Луги і поля»…

Іван Труш легко знаходив аналогії між людським характером і краєвидом, між станом душі і погоди. Разом із тим він був дуже вимогливий як до себе, так і до оточуючих і надзвичайно категоричний у висловлюваннях. Тому не всі його сприймали однозначно. Із шести тисяч своїх картин лише декілька художник називав справжніми творами мистецтва. Але ще за його життя «під Труша» робилося чимало підробок. І це при тому, що він ніколи не мав учнів, ніде не викладав. Але ледь не кожен львів’янин мав за честь прикрасити картинами майстра своє помешкання, модний магазинчик чи установу. Відомо, що в часи німецької окупації картинами Труша відкуповувалися від німців.

Сьогодні шанувальники високого мистецтва галицького художника мають за честь придбати ту чи іншу його картину, чимало з них сприяли спорудженню пам’ятника у Львові. Ім’я Івана Труша носить Львівський коледж декоративного і ужиткового мистецтва, якому через два роки виповниться 130 років,. Цей заклад, заснований ще у 1876 році, став «колискою» Львівської академії мистецтв, в якій вчилися або викладали такі знані українські митці, як Олена Кульчицька, Антін Манастирський, Зеновій Флінта, Карло Звіринський, Михайло Дзиндра, Еммануїл Мисько, Зеновій Горголевський, Дмитро Крвавич, Борис Возницький та багато інших. А на честь 135-річчя від дня народження художника була відкрита велика виставка його пейзажів у стінах Національного музею у Львові.