«Інвалідні» закони не для інвалідів?

Міжнародна спільнота називає інвалідів людьми з обмеженими можливостями та особливими потребами. В Україні держава і суспільство на чимало із цих потреб не звертають уваги, а деякі просто ігнорують. Навіть в останні роки економічного зростання соціальне становище інвалідів відчутно не поліпшилося. Знедолені люди дедалі більше занурюються в злидні. Законодавча база, створена на початку 90-х років для полегшення умов життя інвалідів, нині не витримує жодної критики.

Вартість матеріальних благ в Україні зростає не щороку, а щомісяця й тижня. З іншого боку, розміри соціальних виплат і, зокрема, таким уразливим категоріям людей, як інваліди, безнадійно відстають. Приклад вельми промовистий. Пенсія інваліда 1 і 2 групи із зору в середньому становить 370 грн. На оплату житлово-комунальних послуг із цієї суми йде до 100 грн. Залишається напівголодне існування, бо грошей на харчування та одяг майже не залишається. А за що лікуватися? «Пенсія інваліда має бути хоча б на рівні прожиткового мінімуму. А в даний час держава прирікає ці категорії людей на вимирання», — робить висновок голова Тернопільської обласної організації УТОС Олег Войтович.

Держава, виявляється, зіграла з інвалідами жорстокий жарт — поділила їх на «чорних» і «білих». На офіційну мову це перекладається як інваліди війни та інваліди загального захворювання. На відміну від першої категорії, інваліди загального захворювання в Україні не користуються загальнодержавними пільгами на оплату житлово-комунальних послуг. Сім’ям, де є інваліди 1 та 2 групи, а оплата «благ цивилізації» перевищує 15 відсотків сукупного доходу, уряд передбачив субсидію. І цього начебто досить.

Але ж навіть із тим «сукупним доходом» виникають метаморфози. У постанові КМУ від 11 жовтня 2006 року чітко записано, що «середньомісячний дохід на одного зареєстрованого члена сім’ї не повинен перевищувати 50 відсотків прожиткового мінімуму на місяць…» Бо якщо інвалід отримає на кілька десятків гривень більше, то межу в 15 йому замінять на 20 відсотків. І ніякої поблажливості!

У маленькій Тернопільській області, де проживає трохи більше ніж один мільйон населення, інвалідів загального захворювання налічується понад 48 тисяч. Вони добре переконалися, що «їхній» базовий закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів», ухвалений 15 років тому, сьогодні пахне нафталіном. У листопаді минулого року Тернопільська обласна рада підтримала ініціативу громадських організацій інвалідів в області і звернулася до Кабміну та Верховної Ради з пропозицією оновити закон, передбачивши в ньому пільги для інвалідів загального захворювання. Місцеві депутати переконані, що в такий спосіб буде усунуто соціальну несправедливість щодо цієї категорії людей.

Шкала знижок має складатися з трьох поділок. Якщо в сім’ї проживає один інвалід, то вона мала би оплачувати 50 відсотків вартості житлово-комунальних послуг у межах норм споживання, передбачених законодавством. Якщо два і більше інвалідів — лише чверть нарахованої суми. Запропоновано, щоб сліпоглухонімі громадяни повністю звільнялися від оплати ЖКП.

Відповіді зі столиці довго чекати не довелося. Міністерство праці та соціальної політики в листі за підписом заступника міністра В.Дьяченка роз’яснило облраді пріоритети встановлених державою пільг. Вони — для людей, які мають певні заслуги перед батьківщиною: ветеранів війни, праці, чорнобильців, афганців. І тому Мінфін «вважає недоцільним розширювати коло пільгових категорій населення». Надавати додаткові пільги малозабезпеченим Мінпраці рекомендує органам місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Районів та міст із розвинутою промисловістю на Тернопільщині практично немає. Усі території ледве животіють, і скупі кошти з місцевих бюджетів витрачаються лише на виконання найнеобхідніших повноважень… І тому жодна районна влада не взяла на себе фінансування оплати ЖКП для інвалідів загального захворювання.

Розмиті норми «інвалідних» законів створили високий бар’єр недоступності для людей з обмеженими можливостями. Так, законодавство зобов’язує органи влади, підприємства, організації створювати безперешкодний доступ інвалідів до житлових, адміністративних, виробничих та інших приміщень. Та хто з власників будівель зважає на це зобов’язання і дотримується чинних будівельних норм?! А відповідальності законодавець не передбачив.

З’явився в Тернополі пристосований до потреб інвалідів тролейбус. Але — поки що він єдиний у місті. Суміжна проблема — як сісти в цей європейський транспорт? Потрібно безпечно перейти вулицю. Зробити це людині з вадами зору вкрай складно, бо навіть в обласному центрі озвучених світлофорів аж… два (в райцентрах — жодного). Кілька років тому міська рада виділила кошти для закупівлі звукових сигналів, проте не знайшлося де їх придбати. І, як на лихо, одна прикрість потягнула за собою іншу. Звуковий сигнал на одному з двох світлофорів у місті проіснував всього-на-всього три доби. Відтак його не стало. Та навіть якщо інвалід без пригод зайде у громадський транспорт, то це ще не означає, що він доїде до місця призначення: оголошувати зупинки не стало нормою.

Люди зі складними долями відчувають тривожну особливість українського життя по-особливому. І навіть законодавство, спрямоване на їхній захист, діє так, що ніби його й немає.