Інтелектуали і нетерпимість: насильство дискурсу

Поєднання понять «інтелектуали» та «насильство», на перший погляд, може здатися протиприродним, оскільки інтелектуали сьогодні досить чітко асоціюються з гуманістичними та ліберально-демократичними цінностями. Звісно, зручно було б вважати, що явища, позначені цими термінами, йдуть різними шляхами, але насправді все складніше: це демонструють випадки суто фізичного симбіозу наукових праць і, наприклад, расистської макулатури під однією обкладинкою. Насильство, стаючи дискурсивною практикою, знаходить своє вираження як в аргументах його безпосередніх учасників, так і в академічних працях науковців. Cьогодні в університетах можна спостерігати насильство не тільки дискурсивне, а й пряме, як-от ефективне «антиопозиційне» насильство над студентськими містечками з боку університетської влади у вищих навчальних закладах України кілька років тому. Але нас цікавитиме, чому риторика насильства пронизує дискурс інтелектуалів, яким чином вона так «гармонійно» зрослася з науковим дискурсом, що фактично ця риторика продовжує насильство навіть тоді, коли дискурс презентує себе як «гуманний, прихильний і сповнений добрих намірів».

Перш ніж розпочати розгляд того, в який спосіб інтелектуали, науковці чи експерти можуть продукувати расистський, дискримінаційний та інші дискурси нетерпимості, потрібно взяти до уваги амбівалентність самого поняття «терпимість». Толерантність до іншого — це прояв сили, бути терпимим означає миритися із власною слабкістю. Мова терпіння — це мова сили, тому протилежністю нетерпимості є не терпимість, а взаємоповага.

Важлива інтерпретація насильства як форми висловлювання, адже насильство спочатку «проговорюється». Для насильства важливіші послуги софіста, а не ката: і сьогодні «Гітлеру» потрібен софіст «Геббельс» для створення слів та фраз, які мобілізують ненависть і закликають до жертви. Софіст потрібен для того, щоб насильство набуло голосу. Тобто насильство неможливо звести тільки до актів дискримінації, залишивши поза розглядом дискурс — теорії та спроби його раціонального обґрунтування.

Це повертає нас до питання ролі академічної спільноти у відтворенні насильства в суспільстві та поширенні расистських ідей і практик дискримінації. У нас ця проблема, на жаль, фактично не була об’єктом уваги — українські дослідники досі залишаються далекими від академічних дебатів на подібні теми, що ведуться в інших країнах. У Росії це питання вперше порушувалося на міждисциплінарній конференції «Соціальні науки, расистський дискурс і дискримінаційні практики» (Санкт-Петербург, 2001), результатом якої став збірник «Расизм у мові соціальних наук». Як стверджують його автори (а це такі філософи, соціологи та антропологи, як Володимир Малахов, Сергій Соколовський, Віктор Шнірельман, Оксана Карпенко та ін.), взаємозв’язок між мовою науки і дискримінаційними практиками можна визначити як «ненавмисний расизм» (у міжнародній дискусії він трактується як «сучасний расизм»). Особливість цього різновиду расизму полягає в негативному ставленні його прихильників до положень традиційного расизму (до яких можна зарахувати ідеї про фізичну та психічну нерівноцінність людських рас, про генетичну напередвизначеність підлеглого становища одних рас і домінування інших та ін.). Вони можуть ідентифікувати себе з ліберальними політичними колами і вважати, що позбавлені забобонів, але їхні висловлювання містять негативні стереотипи щодо, наприклад, «міґрантів» чи «бомжів».

Проблема в тому, що слово «расизм» у нас і надалі асоціюється майже виключно з діяльністю «екстремістських» угруповань, які відкрито виражають своє негативне ставлення до «чорних». При цьому непоміченим залишається той факт, що расистські ідеї в більш «цивілізованому», «окультуреному» вигляді присутні в багатьох наукових, навчальних і публіцистичних текстах, які претендують на «об’єктивність» та відповідність нормам неупередженого ставлення до іншого. Багато науковців, вважаючи, що борються з расизмом і ксенофобією, насправді зміцнюють і розвивають расистський дискурс. Ще більше лихо — тими ж словами користуються практики — борці з расизмом, антифашисти і т. д. У мовленні «демократично мислячих» людей, професійно зайнятих дослідженням суспільства, існують «політично коректні» форми вираження «етнічних» та інших забобонів. Будучи опонентами традиційного расизму, науковці можуть мимоволі сприяти його поширенню. Цей протилежний запланованому ефект виникає через те, що обидві сторони використовують одну й ту ж мову й спираються на спільні базові припущення (наприклад, про реальне існування «рас»).

Дивна ситуація (власне, нічого дивного), але після американських антропологів Лівінґстона та Брейса, які писали про нереальність «рас» ще в 1960-х, після того, як соціальні, культурні, фізичні та біоантропологи у США прийняли відповідні декларації щодо «раси», де вони відмежовувалися від цього поняття як від ненаукового, в курсах з етнології та антропології, що викладаються в Україні, та й взагалі в наукових працях із цих та дотичних до них дисциплін існування «рас» навіть не піддається сумніву, хоча те, що «раси» не є біологічними одиницями, що насправді «людських рас» не існує, вже визнають без вагань навіть расисти на Заході. Це означає, що дискусія про роль науковців у відтворенні в суспільстві забобонів та нетерпимості тісно пов’язана з питаннями розвитку категоріального апарату та методології. Ця розмова має стати частиною ширших дебатів про роль і місце позитивістських підходів у науці, адже, як наголошує Цвєтан Тодоров, расиалістська (расова ідеологічна) доктрина була з самого початку тісно пов’язана з поширенням науки, чи, точніше, зі сцієнтизмом — використанням науки як основи для ідеології. Отже, подолання расизму — це не боротьба з марґінальними ідеями та групами людей, а подолання есенціалістських навичок мислення. Тобто для того, щоб опоненти расизму та ксенофобії не грали з ксенофобами і расистами за правилами, нав’язаними останніми, щоб правозахисники не розмовляли з расистами однією мовою, не поділяли з ними тих мовчазних і нерефлективних припущень та ментальних кліше, які лежать в основі расистського мислення, необхідно піддати ревізії ці нерефлективні припущення, змінити тип мислення.

Згідно з Етьєном Балібаром, гіпотеза неорасизму була сформульована, виходячи з критики теорій та дискурсів, що прагнуть узаконити політику, яка виключає людей із суспільства на основі критеріїв антропології та філософії історії. Це вписується у практику (насильство, зневага, нетерпимість, приниження, експлуатація) та інтелектуальне обгрунтування необхідності очищення суспільного організму, збереження «своєї» чи «нашої» ідентичності від змішування, захоплення «чужими». Немає расизму без теорій, і очевидно, що вони «раціоналізовані» інтелектуалами, тому важливо запитати себе про ту роль, яку відіграє академічний расизм. Без нього було б неможливе структурування суспільства навколо означника «раси». Річ у тім, що теорії «наукового» расизму виглядають науково достовірними, посилаючись на «очевидні факти» (звідси необхідність зовнішнього впізнавання чужинця, особливо за фізичними рисами), або, точніше, вони імітують метод, у якому наука йде від «очевидних фактів» до «прихованих причин». У результаті ці теорії йдуть попереду спонтанного теоретизування, властивого масам. Специфікою інтелектуальної позиції расистських ідеологів є те, що вони завжди створювали «демократичні» доктрини, легко зрозумілі населенню і для нього адаптовані, тобто прийнятні, щоб запропонувати ключ до миттєвої інтерпретації не тільки того, чим живуть люди, а й того, ким вони є.

Обговорення проблем сучасного расизму особливо актуальне в контексті сьогоднішньої боротьби з «екстремізмом» і «нелеґальною міґрацією». На тлі переконання, що існують «етнічні групи, схильні до злочинної діяльності та вирішення питань силовим шляхом», заклики до боротьби зі «злочинністю» й «екстремізмом» перетворюються на расистські. На тлі переконання, що право на леґальний статус і судовий захист мають перш за все представники «ко-рінних національностей» чи «корінні жителі», — на расизм перетворюється боротьба з «нелеґалами». Державні службовці, академічні експерти та медії використовують одну і ту ж термінологію. Академічна мова в різних царинах — соціології, культурології, антропології, етнології, — транслюючись у політичну, суспільну практику, призводить не тільки до расистського дискурсу, а й до дискримінації.

Расистський дискурс працює і в текстах, у принципі орієнтованих на боротьбу з ним, і в результаті утворюється така собі «просвітницька» форма расизму. Ці праці не сприяють розумінню природи нетерпимості, а працюють на її відтворення, тобто можна говорити про інтелектуальне виробництво конфліктів. Певна частина дискурсу, що обґрунтовує расизм, сама по собі не містить расових ідеологічних індоктринацій. Наприклад, мало хто усвідомлює, що, використовуючи метафору «міґранти — гості в нашому домі», ми приписуємо «приїжджим» підлегле становище. Ця метафора часто використовується для обґрунтування дискримінації різних категорій міґрантів. Саме тому важливо відстежувати не тільки відверто расистські побудови, а й передумови та «перед-обґрунтування» расиалістських доктрин — усе те, що неявним чином несе в собі дискримінацію чи репресію.

Незважаючи на те, що такий престижний інтелектуальний публічний диспут, як Женевська міжнародна зустріч 1999 року — остання в ХХ ст., — був присвячений проблемам насильства, прикладів сучасного інтелектуального насильницького дискурсу вистачає. Головну і визначальну роль у суспільстві відіграють «господарі дискурсу» — а це не тільки фінансовий капітал та власники медій, а й журналісти, професори університетів, різноманітні експерти. Вони розставляють головні акценти: скажімо, ми й сьогодні бачимо у московських газетах слова «кавказцев просим не обращаться», і нічого, небо на землю не падає. Або, наприклад, такий журнал як «Перехід-ІV»: чомусь ніхто публічно не порушує питання про неадекватність цього видання.

Після відомих вересневих подій у США з легкої руки інтелектуальних спекуляторів, усіх цих гантінґтонів і фукуям, уже вкотре з новою силою відновилися розмови про відмінність культур, релігій, цивілізацій та етносів. Більше того, багато так званих «лібералів», які ніби проголошували пріоритет прав людини над будь-якими колективними правами, з ентузіазмом заговорили про перевагу західної культури і захист християнських цінностей. Це типовий приклад сучасного расизму, який ідеологічно вписується в рамки «расизму без рас», сконцентрованого у вигляді комплексу іміґрації. Основною темою тут, як бачимо, є не біологічна спадковість, а нездоланність культурних відмінностей: сучасний расизм не стверджує переваги одних груп чи народів над іншими, а тільки вказує на те, що різні способи життя і традиції несумісні. Цей «расизм відмінностей» пояснює поведінку і схильності індивідів уже не кров’ю, не генами, а належністю до «історичних культур». Тепер аргументи Клода Леві-Строса, який доводив, що всі цивілізації однаково необхідні для розвитку людської думки, навмисне чи мимоволі поставлені на службу ідеї неприпустимості «змішання культур». Нам пояснюють, що скорочення «культурної дистанції» між народами загрожує людству інтелектуальною смертю, а можливо, ставить під питання і його біологічне виживання.

З цим пов’язаний і так званий «новий інтервенціонізм», який чи не найпершими вітали інтелектуали, провістивши нову еру в міжнародних відносинах, коли «просвітницькі держави» нарешті матимуть змогу використовувати силу там, «де це справедливо», згідно із «сучасними уявленнями про справедливість», які встановлюються ними самими. Цікаво, що за таких обставин у нинішній політико-інтелектуальній мові часто використовується пасивний стан: нерівність «стається», люди «бідніють», «убожіють». Так, ніби ніхто їх «біднішими» не «робить», це відбувається саме по собі. Активний стан майже відсутній — про суб’єкт дії не йдеться. По суті, майже всі дискусії про агресію і тероризм ведуться в таких рамках. Окрім того, проблема ще й у тому, що не лише в пропагандистських публіцистичних творах, які безсоромно служать інтересам влади і на основі яких визначається, хто «терорист», а хто «борець за свободу», а й у низці наукових праць, котрі намагаються відстояти принципи та переваги демократії, була спроба a priori не допустити розкриття проблеми тероризму, оскільки це могло призвести до сумнівів щодо доцільності та справедливості традиційних поглядів і принципів, за якими феномени політичного насильства й екстремізму засуджуються.

Ще однією характеристикою інтелектуального насилля є довготривала впливовість та історична тяглість. Звісно, сьогодні жоден консерватор чи «новий правий» не говоритиме мовою початку ХХ ст., але її вплив чітко простежується, а резонанс відчутний і через сто років. Прикметний приклад Френсіса Фукуями, який уже десять років поспіль продовжує свої праці, присвячені «кінцю історії», і зовсім не поспішає назвати свою теорію абсурдною, віщуючи нині «кінець людства». Тепер цей «гуру історичної антропофагії» (як називає Фукуяму Поль Віріліо) повідомляє, що завдяки відкритому характеру сучасних наук про природу «біотехнологія надасть нам засоби, які дозволять завершити те, чого не вдалося спеціалістам із соціальної інженерії. І тоді ми остаточно покінчимо з людською історією, оскільки скасуємо «людські істоти» як такі. І тоді почнеться нова історія, історія по той бік людського». Це схоже на те, як у той час, коли Чарльз Дарвін у книзі «Походження видів» виводив принцип природного відбору індивідів, найбільш здатних до виживання, його кузен Френсіс Гальтон у 1860 р. запропонував принцип «штучного» відбору, інакше кажучи — політику свідомого знищення найменш здатних, оголосивши війну так званому «виродженню людського роду». Так гуманітарій стає на місце місіонера в сучасній колоніальній різанині.

Інтелектуальною практикою насильства є також позиція свідомого ігнорування, що має досить прецедентів. Її класичний прояв описано Джорджем Оруелом у передмові до «Скотного двору», присвяченого огляду способів, із допомогою яких у «вільних» суспільствах можуть замовчуватися непопулярні ідеї та приховуватися незручні факти, причому навіть коли відсутні офіційні заборони. Така форма цензури в більшості випадків має добровільний характер. Внаслідок такого свідомого ігнорування, кожен, хто кине виклик пануючій ортодоксії, виявить, що навколо нього самого із вражаючою ефективністю складається змова мовчання. Адже в порядному товаристві, згідно з максимою Оруела, говорити про деякі речі не заведено. Так, наприклад, у шанобливому страху перед інституційним престижем соціальних наук деякі інтелектуали задовольняються тим, що імітують їх. Скажімо, Е.А.Росс, один із основоположників американської соціології, свого часу переконував колег не надто поспішати «піднімати завісу», яка захищає класові ілюзії від детального наукового дослідження: про переконання, що об’єднують суспільство, — «ідеали та кредо, вироблені суспільним розумом», — не можна «говорити на кожному перехресті». «Мудрий соціолог» має «благоговіти перед моральною системою» — навіть якби вона цілком складалася із забобонів. «Таємниця порядку» не повинна потрапити «не в ті руки». Як наслідок, більшість американців вірять в існування рівних можливостей: те, що називають «американською мрією», перетворилося на необхідну ілюзію, збереження якої примирювало людей із нерівністю. Доти, доки робітники загалом притримуються думки, що «для тих, хто справді хоче зробити спробу і має для цього хорошу голову й талант, дорога нагору відкрита», — їхня віра в нинішню систему збережеться, незважаючи на буденні розчарування. «Народне євангеліє» відкритих можливостей та успіху — основне джерело хибної самосвідомості серед американців. Вони тримаються за далеке від реальності уявлення про суспільство як драбину, потрапити нагору по якій може сподіватися кожен, хто володіє енергією й честолюбством; притому що давно мало б стати очевидним: ті, хто вже піднявся по ній, втягли драбину за собою. Хіба завданням інтелектуала в такій ситуації не є викривання системної стратегії? Хіба не робити цього — не означає чинити насильство, підтримуючи несправедливий ілюзорний status quo? Адже за таких умов соціологія перетворюється на наукове керування злиднями. Тут потрібно пам’ятати, що наукова праця не звільнена від вимог, які ми висуваємо до будь-яких інших людських справ, тому, оцінюючи певні доктрини, слід виходити з їхніх можливих політичних і моральних наслідків, інакше кажучи — задумуватися про моральний аспект науки.

Як один із прикладів інтелектуального насильницького дискурсу в українському контексті варто навести обговорення під назвою «Насильство на екрані: фіксація чи пропаґанда?», що відбулося в журналі «Кіно-Театр» (№ 2, 2003). Ми тут зіштовхуємося з синтезом гіпертрофованої релігійності, нетерпимості і страху — з ультраправими расистськими тезами, які звучать мало не з самого початку. «Дикі наївні» негри; євреї, які «не зупиняються, щоб обдурити ближнього, здерти зайву копієчку, не жаліють, що в тебе дітки будуть голодненькі»; бурят на студії «1+1», який навмисне купує китайські фільми, де азіати-супермени б’ють білих; росіяни, які запускають «Ментів» з метою «розкладання і знищення суспільства, щоб ми одне одного вбивали, тероризували, отруювали життя і в результаті скорочувалася популяція й очищалася територія для когось іншого»; «підточування біологічного потенціалу, падіння моралі та народжуваності» через гомосексуалізм — усе це, безперечно, має расистське коріння, тому варто замислитися, наскільки симптоматичним є те, що на круглому столі, присвяченому насильству, здійснюються лінґвістичні акти насильства. Досить проаналізувати риторику та оперативні номінації таких учасників дискусії, як Тарас Денисенко та Олекса Негребецький, щоб назвати їх «лінґвістичними расистами». Звісно, сказане ними навряд чи настільки впливове, що спонукає когось побити єврея чи темношкірого, але це яскраво характеризує цих людей: те, що такі речі говоряться на круглих столах, досить показово. Коли Денисенко та Негребецький висловлюються як справжнісінькі расисти, вони повинні мати на увазі, що це публічний круглий стіл, тому вони несуть відповідальність за свої слова. Сумно, що обговорення, яке мало тверезо експлікувати проблеми насильства, фактично закінчується мало не насильницькими закликами проти тих, хто, на думку авторів цих закликів, «чинить насильство», що нагадує ситуацію з противниками абортів — рух «про-лайф», який нібито за життя, але своєю стратегією обрав насильство: бомби, напади, образи, залякування й переслідування клієнтів та персоналу медичних закладів…

Звісно, ми в кожному разі потребуємо критиків. Водночас вони можуть виявитися далеко не найтолерантнішими, адже, як бачимо, інтелектуалам часто властива зовсім не толерантність, а, навпаки, — нетерпимість і навіть фанатизм. Але коли це притаманно інтелектуалу — це не просто помилка, це інтелектуальний злочин. Тут можна провести побутову паралель — ваги, якими на ринках регулярно «обважують»; це ошуканство настільки розповсюдилося, що на багатьох ринках встановлено «контрольні ваги», на яких покупці можуть перевірити вагу купованих продуктів. Залишається запитання — де відшукати «контрольні ваги» як для повсякденної, так і для інтелектуальної мови. Адже щоб убивати інших заради «своїх», зовсім не треба бути «варварами». Крихкість світу дуже слабо усвідомлюється, тому важлива інтелектуальна тенденція, чутлива до різноманітних форм насильства у спілкуванні. Згадаймо Левінаса, який ставить питання не про онтологію насильства, а про насильство самої «онтології»: онтологічна канва насильства виключає будь-яку можливість автентичного спілкування «поміж нами». Страх за іншого в Левінаса пов’язаний не з тривіальним уявленням про ризик і небезпеку, що загрожують іншому ззовні, з боку чужих чи ворожих сил. Моя «самість», моє «я» — ось початок небезпеки для іншого.

Необхідно мати вимогливу, експериментаторську настанову, потрібно щоразу, крок за кроком зіставляти те, що ми мислимо, і те, що говоримо, з тим, що ми робимо. Як підкреслював Фуко, ключ до особистої політичної настанови інтелектуала треба шукати зовсім не в його ідеях, а в його філософії як житті, в його етосі, тобто способі існування. Такі спроби поглянути на себе з боку служать нам корисним уроком — про самих себе і про наші інституції. В наші дні багато інтелектуалів, які б мали втілювати ці спроби в життя, здебільшого займають нейтральну, а то й згубну позицію щодо своєї соціальної функції. Мінімальна позитивна зміна полягала б уже в тому, щоб розвивалася публічна дискусія на теми, про які йшлося.