ІНТЕЛЕКТ І ТАЛАНТ «СКЛЯНУ СТЕЛЮ» БЕРУТЬ!

«Вкрай потрібно розуміти важливість відновлення рівноваги двох начал — жіночого та чоловічого… Щезали держави, вироджувалися народи, руйнувалися країни, бо велику космічну рівновагу було порушено. Тому так необхідно стверджувати значення жіночого начала. Саме не в домашньому масштабі, а в державному!»

Микола Реріх

Після проголошення незалежності Україна взяла за орієнтир свого розвитку демократичне суспільство, що означає однакові можливості для всіх громадян. Проте, за результатами досліджень соціологів Київського університету ім. Т. Шевченка, в реальному житті і далі домінує патріархальне ставлення до жінки, що все частіше виявляється в закликах повернути її до «хатнього вогнища», а також у поширенні засобами масової інформації і пропаганди образу жінки як «предмету для сексу». Ця проблема у нашому суспільстві, ймовірно, актуальніша, ніж у західних країнах, особливо у США, де дуже часто надзвичайними й повноважними послами призначаються жінки, не кажучи вже про «добу» Мадлен Олбрайт, та країнах Північної Європи — скандинавських державах, де вищий рівень правової культури, де реальною є повага до особистості взагалі. Жінки країн Північної Європи на керівних посадах, зокрема на посаді міністра оборони, не становлять винятків, а просто працюють на користь своїх держав нарівні і з допомогою чоловіків. І хоч Україна історично, геополітично, релігійно, ментально ніколи не належала до консервативно патріархальних суспільств, однак проблеми, пов’язані з жіночою емансипацією та дискримінацією, актуальні й досі.

З цих позицій видався цікавим погляд двох послів-жінок — Надзвичайного й Повноважного Посла України у Ватикані Ніни Ковальської (єдина жінка-посол України) та Надзвичайного й Повноважного Посла Держави Ізраїль в Україні Анни Азарі (одна з двох жінок-послів, акредитованих в Україні). Бо в дипломатії, як у дзеркалі, прозоро кристалізуються всі «плюси» та «мінуси» певного суспільства.

Пані Ковальська — кар’єрний дипломат. З 1970 по 1996 рік працювала в центральному апараті Міністерства закордонних справ України. Пройшла шлях від аташе відділу преси до завідуючої відділом, від радника, заступника Постійного представника України при відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві до посла у Берні. Нині пані Ковальська очолює дипломатичну місію України у Ватикані.

— Ніно Климівно, що було для вас імпульсом при виборі спеціальності дипломата?

— На це запитання важко відповісти однозначно. Я не належу до тієї категорії щасливців, які з дитинства знають, ким вони хочуть стати. Вважаю, що уявлення людини про своє призначення змінюються протягом життя, і не один раз.

Приміром, після закінчення середньої школи у Миколаєві я рік навчалася у кораблебудівному інституті. А коли вступала до Київського держуніверситету, про існування факультету міжнародних відносин навіть не знала. Проте якби й знала, вступ на цей факультет мені не «загрожував» аж ніяк (і моя шкільна медаль не зарадила б), оскільки для «іногородніх», тим більше для дівчат, факультет був закритий.

Отже, я закінчила романо-германське відділення філологічного факультету.

В поле зору Міністерства закордонних справ України потрапила 1970 року — єдина з перекладачів «Інтуристу».

— Як би ви охарактеризували свою школу дипломатичної майстерності?

— Починала я працювати в МЗС на посаді аташе. Застала в міністерстві на дипломатичних посадах трьох жінок. Одна з них, працюючи в міністерстві з 1945 року, «дослужилася» тоді до другого секретаря. Проте така перспектива мене не злякала. Мені було байдуже — ранги, посади… Головне — цікаво. Скажу без перебільшення, міністерство стало для мене другим університетом. Передусім — бібліотека міністерства з її закритим фондом. Зарубіжна періодика, публікації західних політологів та політиків, історична література — праці Грушевського, Винниченка… Тут формувалося моє світосприйняття.

«Пропустила» через себе історію України. Була вражена її трагізмом, передусім періодом «розстріляного відродження» і голодомором 1932—1933 років.

А зовні все здавалося рутинно і розтягнуто в часі, як у вповільнених зйомках. Не оминула жодного щабля службової драбини. Брала участь у сесіях органів ООН та міжнародних конференціях. Вбирала по краплині дорогоцінний досвід, за що дуже вдячна колегам.

— Чи пригадуються переломні моменти у професійній діяльності, від яких залежала ваша кар’єра?

— Переломний момент у моїй професійній діяльності справді стався 1991 року. Протягом 1989—1991 рр. я працювала представником України в Комісії ООН з питань становища жінок. За ротацією, на 1991 р. від Східноєвропейської регіональної групи країн головою комісії було обрано депутата парламенту Німецької Демократичної Республіки. На цей пост обираються високопосадові представники країн — членів ООН. Але сама держава як така зникла з політичної карти світу, і слід було обрати нового голову. За рекомендацією країн нашої регіональної групи, головою 35-ї сесії комісії було обрано мене, першого секретаря, представника України. Цей курйозний випадок, мабуть, чи не унікальний в історії ООН, коли на сесії комісії головував перший секретар, а заступники у нього залишилися в попередньому складі, у тому числі — посол і заступник міністра.

По поверненні з сесії комісії мене призначили радником і перевели до престижнішого на той час підрозділу міністерства — відділу міжнародних організацій. Невдовзі я очолила сектор прав людини, а після реорганізації — відділ прав людини, соціальних питань та гуманітарного співробітництва в Управлінні міжнародних організацій.

— Чи доводилося вам, дипломату, наштовхуватися на прояви жіночої дискримінації?

— У повсякденній роботі в міністерстві чи у закордонних відрядженнях я ніколи не почувалася слабшою від моїх колег-чоловіків, не відчувала поблажливого ставлення до себе. Водночас, якщо ретроспективно подивитися на мій шлях у міністерстві, то мимоволі спадає на думку вислів — «скляна стеля»… Спливає в пам’яті єдиний випадок, коли я десь після десяти років роботи в одному відділі звернулася до заступника міністра з проханням перевести мене до іншого відділу і почула у відповідь напівжартома: «Занадто добре працюєш. Ніким замінити. Завали роботу — і тоді потрапиш до іншого відділу». Очевидно, десь у глибині душі в кожного чоловіка існує це почуття зверхності. Якщо ж у колективі чоловіки становлять переважну більшість, то це приховане індивідуальне почуття розмножується і зливається в єдиний мур чоловічої солідарності. А щоб тебе почули, треба, мабуть, голосно і не один раз сказати: «Хлопці, посуньтесь!» І прикро від думки, що наші чоловіки недостатньо сучасні та шляхетні, аби бути уважнішими.

Анна Азарі — кар’єрний дипломат. Розпочала роботу в МЗС Ізраїлю 1983 р. Опанувала програму Фонду ім. Ротшильда при МЗС Ізраїлю для молодих дипломатів, відділення російських та східноєвропейських досліджень, Єврейський університет у м.Єрусалимі. Перше відрядження — консулом — до Генерального консульства Ізраїлю в Сан-Франциско та в Північно-Західній частині Тихоокеанського узбережжя США, друге відрядження — радником-посланником до посольства Ізраїлю в Російській Федерації (1995—1997 рр.). З посади заступника начальника Управління у справах країн СНД МЗС Ізраїлю призначена послом Ізраїлю в Україні.

— Пані Анно, чи згодні ви з твердженням, що дипломатія — стереотипно «чоловіча» професія?

— Певна річ, так заведено вважати, особливо в тій частині світу, звідки походжу я. Однак якщо це питання поставити представникові будь-якої скандинавської країни, відповідь буде протилежною, бо в них, напевне, такі стереотипи вже не спрацьовують!

А чи може ця професія бути «чоловічою»?! Безумовно — ні! Бо це питання питань у підходах до життя взагалі. Якщо вважати, що жінка — рівноправний член суспільства, а мені здається, що тепер це не повинно викликати сумнівів, то й дипломатія має бути і «жіночою»! Є, наприклад, одна галузь —«spokespersons» (прес-секретарі), де жінка має своєрідну перевагу. Це особливо виявляється під час різних конфліктних ситуацій на найвищому політичному рівні, які, на жаль, трапляються досить часто. Мені здається, що тут природна жіноча гнучкість, інтуїція грають на користь жінці, якщо акцентувати саме на ознаках, притаманних статі. Хоча, наголошую, річ передусім не в статі, а в здібностях певної особистості!

— Яке приблизно співвідношення жінок та чоловіків у дипломатичному корпусі центрального апарату МЗС Ізраїлю?

— Звичайно, цифри навряд чи зможе хтось назвати точно, але впадають у вічі основні тенденції. Коли Голда Меір була міністром закордонних справ Ізраїлю, вона директивою не дозволяла брати жінок на дипломатичну службу. Після того, як Голда Меір залишила цю посаду, проблема зрушила з місця, і наприкінці 60-х років дипломатичні кадри стали поступово поповнюватися жінками. Сьогодні деякі з тих жінок, що починали наприкінці 60-х — на початку 70-х, вже обіймають посади послів.

У нас в Ізраїлі така система: щороку відбувається відкритий тендер — відкритий конкурс в МЗС. До призначення в Київ я брала участь у відборі нових дипломатичних кадрів. За моїми спостереженнями, серед переможців було приблизно 40—50 відсотків жінок і 50—60 — чоловіків. Коли я безпосередньо брала участь у такому конкурсі на початку 80-х років, то на іспитах жінок було не так багато. А тепер ситуація радикально змінилася. У нашому міністерстві закордонних справ навіть вважається нонсенсом низький відсоток жінок, бо це впливає на вже традиційно прогресивний імідж міністерства. Тому наші колеги-чоловіки стурбовані питанням «жіночого представництва»!

— Чи доводиться жінкам-дипломатам в Ізраїлі відчувати тиск так званої скляної стелі? Яке кількісне представництво жінок у вищому складі МЗС?

— Приблизно 12 жінок — голови різних дипломатичних місій, зокрема посли та генеральні консули. Але у колегії МЗС лише одна жінка, і, до речі, багато моїх колег вбачають в цьому проблему й намагаються її розв’язати. (Це триває з 70—80-х рр., коли в МЗС Ізраїлю працювало обмаль жінок). Повірте, цим стурбоване й керівництво МЗС.

І мені хочеться додати те, що стосується України: я читала лекцію у вашій Дипломатичній академії при МЗС України, і там серед слухачів був значний відсоток жінок, які вже тепер обіймають, хоч і невисокі, посади в міністерстві. А, як відомо, послом або заступником міністра не стають відразу! За ними, будемо вірити, цікаве професійне майбутнє.

— Пані посол, що стало імпульсом при виборі вами дипломатії?

— У мене буде дуже нефеміністична відповідь на це запитання. У міністерство закордонних справ мене підштовхнув мій чоловік: він помітив оголошення про відкритий конкурс і сказав, що тепер знає, чим я буду професійно опікуватися, і запропонував мені йти на іспит…

— Пригадайте переломні моменти, від яких залежала кар’єра. І в цьому контексті як би ви охарактеризували свою школу дипломатичної майстерності?

— Я пригадую свою першу участь в організації державного візиту. Перше дипломатичне «хрещення» трохи лякає, проте я переконана, що це дуже корисно. Перше моє призначення було в Сан-Франциско. Мені справді пощастило, що я працювала з чудовим генеральним консулом, блискучим дипломатом-професіоналом — він, до речі, зараз працює представником Ізраїлю при Євросоюзі. Від першого відрядження, можна сказати, залежить подальша кар’єра. І якби моя доля склалася так, що я потрапила б у тенета бюрократа від дипломатії, то могла і відчути відразу до роботи.

Кар’єра в мене не настільки довга, але насичена. Звичайно, дуже важливим було друге закордонне відрядження заступником посла у Москві. Росія — це зовсім інший вимір. І робота там дуже вплинула на мій світогляд.

— Проблеми жіночої емансипації в Ізраїлі. В яких сферах найбільше виявляються прояви жіночої дискримінації?

— Хоч як би мені хотілося показати Ізраїль як острів в океані, де все в цьому сенсі добре, однак проблеми жіночої дискримінації відчуваються у нас практично скрізь. (Мені здається, ще жодна країна у світі не розв’язала цих проблем повністю, за винятком, напевне, вже згаданих скандинавських держав, які ще не досягли гармонії, але дуже близькі до неї). Слід пам’ятати, що ментальність ізраїльтянина протягом нашої незалежності формувалася в умовах постійного конфлікту та війни. Дуже серйозний вплив має армія. Так, у нас жінки йдуть в армію, але вони не потрапляють в еліту армії чи ті частини, які безпосередньо беруть участь у воєнних діях. Це навіть не дискримінація, а якесь суспільне рішення.

З другого боку, досягнення жінкою повного рівноправ’я — це процес, який залежить від навколишнього клімату, виховання з першого дня. Тобто має змінюватися саме суспільство, і ці зміни у нас відбуваються. В Ізраїлі в нерелігійних колах жінці ніколи не нав’язувалась роль домогосподарки. Проте визнаю, моя країна дуже далека від ідеального стану в цьому сенсі.

— Чи доводилося особисто вам — дипломату наштовхуватися на прояви жіночої дискримінації?

— Досі особисто мені взагалі дуже щастило. По-перше, мій чоловік більший фемініст, ніж я. З дискримінацією, зокрема у професійній сфері, я справи не мала. Якщо порівнювати, як складалася кар’єра моїх однокурсників в МЗС, відповідно до статі, то 5 жінок на тлі 15 чоловіків піднялися сходинками дипломатичної кар’єри швидше.

Інтелект та талант не знають статі!

* * *

Дві жінки-дипломати, які досягли найвищого щабля дипломатичної кар’єри в різних частинах світу. Проте у представника країни Близького Сходу не виникало проблем, пов’язаних з реальною дискримінацією, як то було в нашої співвітчизниці. Мені спробують заперечити, що зараз у центральному апараті МЗС України, зокрема в дипломатичному корпусі, працює великий відсоток жінок, в Інституті міжнародних відносин та Дипломатичній академії навчається приблизно 50 на 50 відсотків жінок та чоловіків… Проте, слід констатувати, все ще існує «скляна стеля» — невидимий бар’єр, який заважає високим професіоналам-жінкам підніматися по службі відповідно до здібностей та фахових характеристик. В Україні за десять років незалежності було призначено послом лише одну жінку, при тому, що гідних кандидатур було і є достатньо. Коли заходить мова про високе призначення, стало традицією у виборі між чоловіком-не-професіоналом та жінкою-фахівцем надавати перевагу, за будь-яких обставин, чоловікові.

Хоча психологи вважають, що жіночий спосіб мислення образний і може викликати зовсім несподіваний, специфічний підхід до наявних проблем...