Індійська драма на кшталт шекспірівської. Аурангзеб і Дара Шукох: фанатик проти єретика

Наближення смерті не страшне людям розумним.

Якщо не спить розум, чи варто боятися сну?

Дара Шукох. Із книги віршів «Великий еліксир»

У далекому 1665 році посли царя Московії Олексія Михайловича у державі Великих Моголів Ф. Нарбеков і В. Ушаков повідомляли на батьківщину: «Старого-де, государь, Джеган-шаха сын ево… отца своего с царства изгнал и, поимав, посадил в золотую клетку за крепкой караул, а братью де своих родных — одного убил до смерти, а другого ослепил, а третей де побежал и на море утонул».

Що ж це за пристрасті, на кшталт шекспірівських, вирували при дворі імператорів Індії в середині XVII століття, саме тоді, коли в Україні розпочалася страшна Руїна і національна революція захлинулася у чварах і розбірках еліти? Загибель, трагічна й безглузда, законного спадкоємця великої держави Великих Моголів Дара Шукоха стала тим Рубіконом, пройшовши який, Індія почала невблаганно летіти в безодню. На початку XVIII століття почався процес розпаду могутньої імперії.

Індія завжди була ласим шматочком для завойовників. Її незліченні багатства привертали увагу македонців, скіфів, арабів; наприкінці XIV ст. Північну Індію спустошили полчища Тимура. Століття по тому біля берегів Індії з’явилися жадібні європейці — спочатку португальці, а пізніше англійці, голландці та французи. Але найяскравішим періодом в історії країни у II тисячолітті стала епоха Великих Моголів. Від битви біля Паніпату 1526 року, коли нащадок Чингізхана та Тимура Захіреддін Бабур розгромив делійського султана Ібрагіма Лоді, й до придушення англійцями Великого народного повстання у 1859 році, після якого відправили у заслання останнього Великого Могола Бахадура Шаха Зафара — майже три з половиною століття минули на Індостані під знаком цієї династії.

Імперія протягом XVI — XVII ст. зростала і, здавалося б, ставала ще сильнішою. Але могутні рухи опору моголам розхитували її міць зсередини. Великі феодали й оточення «Владики світу» — представники багатьох народів і конфесій (вихідці із Середньої Азії, Ірану, Афганістану, арабських країн, індійські мусульмани, раджпути-індуси, сикхи) відстоювали лише власні інтереси, і найчастіше імператор виявлявся в їхніх руках іграшкою, яку можна було відправити й до «райських садів».

«Злиття двох океанів»

…У вересні 1657 року могольський імператор Шах-Джахан важко захворів. Він мав чотирьох синів від коханої дружини Арзуманд Бану, на могилі якої безутішний чоловік спорудив величний мавзолей Тадж Махал. Шах-Джахану минав 65-й рік, і тому він остаточно затвердив своїм спадкоємцем старшого сина Дара Шукоха; фактично в Делі встановилося двовладдя. Принц — втілення толерантності, людяності — дивував сучасників (а ісламських теологів щонайменше дратував) широтою своїх поглядів. Він усе життя вчився, володів, крім арабської та фарсі, давньоєврейською, хінді, санскритом, цікавився духовним світом інших народів. Висновок, що його дійшов принц, був єретичним для ортодоксів від ісламу: жодна релігія не має права на монополію й на абсолютну істину. При дворі спадкоємця престолу мусульманські та індуські вчені, письменники, мислителі почувалися вельми органічно. Це було особливо важливим у державі, де вирували соціальні, етнічні та релігійні протиріччя. Моголи-мусульмани становили абсолютну меншість і керували місцевим населенням — здебільшого індусами.

Принц-єретик, сам блискучий перекладач індуських релігійно-філософських трактатів, у тому числі «Упанішади» мовою фарсі, не побоявся привселюдно заявити (порівнявши основні філософські та етичні категорії ісламу й індуїзму), що не знаходить жодних розходжень між ними, хіба що чисто термінологічних. Трактат свій Дара Шукох назвав досить символічно — «Злиття двох океанів». В особистому житті принца таке «злиття» також відбулося — другою, і коханою, дружиною його стала безрідна індуска, танцівниця Ранаділ.

Але новоспечений імператор мав суперників, рідних братів — підступного фанатика, який удавав із себе святенника, Аурангзеба, войовничого, але недалекого Мурад-Бакші та зарозумілого Шаха Шуджу. Усі вони виховувалися за рекомендаціями своїх вчителів — ісламських ортодоксів. Особливо небезпечним був Аурангзеб. Він читав лише Коран, хадіси, трактати з ісламського права; зневажав поезію, заперечував живопис, театр, як несумісні з духом і буквою ісламу. Аурангзеб став прапором тих ортодоксів, які ненавиділи імператора Акбара Великого (правив із 1556 по 1605 роки), що визнав усі релігії в Індії однаково істинними. Продовжувачем справи Акбара й був Дара Шукох.

Боротьба за трон

Всі брати мали свої чималі вотчини. Шах-Джахан розділив територію імперії: Дара Шукох отримав Кабул і Мультан, а як старший із синів залишився біля батька в Делі; у Декані правив Аурангзеб, у Гуджараті — Мурад-Бакші, у Бенгалії — Шах-Шуджа. Боротьба за трон Великих Моголів була неминучою.

Ось яку характеристику дає Аурангзебу, вже після його перемоги над братами, Джавахарлал Неру у «Відкритті Індії»: «…не тільки не міг зрозуміти сьогодення, він був нездатним розібратися навіть у недавньому минулому: прихильник старовини, хоча людина неабияка і щира, він намагався знищити справу своїх попередників… Він образив гордих раджпутів, які були головною опорою імперії Моголів. На півночі він спричинив повстання спахів, налаштував проти себе войовничих маратхів…».

Коли стало відомо про важку хворобу батька, Аурангзеб розпустив чутки, нібито імператор помер, а Дара Шукох узурпував трон. І Мурад-Бакші, і Шах-Шуджа оголосили себе падишахами. Почалася громадянська війна. На її першому етапі син Дара Шукоха Сулейман-Шеку завдав поразки бенгальським військам Шах-Шуджі; втім, не настільки серйозної, бо основні сили ворога зуміли відступити. Сулейман-Шеку кинувся на допомогу батьку, який спробував прискореним маршем перешкодити з’єднанню армій Мурад-Бакші та Аурангзеба (останній знову виявив себе як витончений лицемір — «трон для себе не хочу, головна мета життя — аскетизм і служіння Богові», — говорив він Мураду), але спізнився.

15 квітня 1657 року біля міста Джармат (центральна Індія) відбулася перша із двох генеральних битв, які вирішили результат братовбивчої війни. Полководці Дара Шукоха — раджа Джасвантсінг і набоб Казім-Хан командували відповідно індуськими і мусульманськими військами (Шах-Джахан, оговтавшись від хвороби, дав їм вказівку не доводити справу до бою). Загальне планування, взаємовиручка були в них геть відсутні; армія змовників виглядала більш згуртованою, оскільки складалася майже виключно з мусульман. До того ж, їхня польова артилерія зайняла вигідну позицію і практично впритул розстрілювала кінноту раджпутів. Вони стрімголов кинулися через річку Нарбада, але кожен із 6—7 загонів (до 6000 воїнів) діяв на власний розсуд. Підтримки від мусульман, які стояли в центрі, раджпути так і не дочекалися. Лише дві тисячі раджпутів Джасвантсінга і майже стільки ж моголів із особистої гвардії Дара намагалися чинити спротив, але їх знищили. «Це була справжня суперечка між мечем і гарматним порохом, і артилерія восторжествувала над кавалерією» (І. Шаркар. «Історія Аурангзеба»). У битві, що закінчилася розгромом армії Дара Шукоха, брали участь з обох сторін від 35 до 40 тисяч вояків. Утім, втрати — 23 тисячі у переможених і 5 тисяч у переможців — цілком можна було поновити.

Друга спроба

У тилу в Дара Шукоха були значні резерви. Але знову він поспішав; так і не дочекавшись військ Сулейман-Шеку, принц кинувся назустріч долі. Він зумів зібрати від 60 до 70 тисяч вояків (із них майже 20 тисяч піхотинців), десятки слонів і 80 гармат. Брати-змовники виставили лише 35-45 тисяч (винятково кінноти) і 40 гармат. «Щоб ще більше надихнути своїх солдатів, Аурангзеб хвалився вголос, що в армії Дара він має 30 тисяч відданих йому моголів; як виявилося згодом, це до певної міри відповідало істині» (Ф. Берньє. «Історія останніх політичних переворотів у державі Великого Могола»).

Вирішальна битва відбулася неподалік від другої столиці Індії Агри на річці Джамна. Знову, як і в першій битві, хоробрий, але безрозсудний Дара Шукох, який чудово орієнтувався у світі книг (але аж ніяк не людей), беззаперечно програв талановитому полководцеві Аурангзебу. І цього разу не обійшлося без зрадництва: «У той час як Дара і ліве крило так завзято і навіть так вдало билися, Каліл-улла-хан, який командував на правому фланзі тридцятьма (10 — 15 тисяч — С. М.) тисячами моголів, що одні, без сторонньої допомоги могли розгромити… Аурангзеба, тримався осторонь зі схрещеними руками…» (Ф. Берньє). Знову наступальна тактика виявилася невдалою — перемогу Аурангзебу принесло послідовне здійснення оборонної тактики. «Але до цих оборонних дій належала велика кількість контратак, і завершилися вони спільною контратакою аванґарду й резерву…» (Є. Разін. «Історія військового мистецтва XVI—XVII ст.»).

«Поганою політикою здобув ти царство!»

Дара Шукох незабаром втік у Делі, потім до Афганістану. Там його знову зрадили — афганець-емір Малік видав принца, котрий так і не став імператором, Аурангзебу. У серпні 1659 року Дара стратили «в ім’я держави та релігії». На Сході зазвичай убивали таємно — але принц-єретик кинув виклик ортодоксам і фанатикам. Незабаром у Гваліорській фортеці отруїли ув’язнених там сина Дара Сулеймана, брата Аурангзеба Мурад-Бакші (його зрадницьки схопили під час бенкету в таборі узурпатора). Шах-Шуджу також незабаром розбили, він утік у Бірму і там за таємничих обставин загинув. Ранаділ залишилася вірною Дара Шукоху і здійснила приголомшливий вчинок: вона постригла волосся, спотворила обличчя і сказала Аурангзебу: «Тепер, сподіваюся, мені дадуть спокій». З батьком цей «святенник» вчинив, «як годиться» — запроторив до в’язниці (дочка Джаханара добровільно розділила з ним ув’язнення). Вісім довгих років Шах-Джахан дивився через ґрати на Тадж Махал, і його таки поховали поруч із улюбленою Арзуманд Бану.

Аурангзеб правив із 1658 року (тоді відбулася коронація) до самої смерті 1707 року. Він воював із маратхами, раджпутами, сикхами, афганцями, джатами… Ланцюг зрад переслідував його все життя — сини й онуки неодноразово повставали. Хоч як старався Аурангзеб, але імперія руйнувалася в нього на очах.