Ілля Левітас: «На державному рівні антисемітизму у нас немає»

Найгіркіші події в історії час не лікує. Вони так і залишаються на довгі роки ранами, які саднять, не загоюються і ниють. До таких належить один із найжахливіших злочинів проти людства — масове знищення євреїв фашистськими окупантами 1941 року в Бабиному Яру, на той час мало кому відомій околиці Києва. 65-ту річницю трагедії сумно й урочисто вшанували, з’їхавшись два тижні тому до української столиці, громадські та державні діячі, представники науки, культури, освіти, журналісти й численні гості з кількох десятків країн. У рамках цієї події в Києві 27 вересня завершив роботу Міжнародний форум «Let My People Live!». Організаторами заходу виступили фонд «Всесвітній форум пам’яті Голокосту», уряд України, Меморіальний центр пам’яті жертв Голокосту та героїв Опору «Яд Вашем» за участі Російського єврейського конгресу.

Організатори форуму вважають, що історія трагедії в Бабиному Яру повинна нагадати сучасникам про реальну небезпеку сповзання світу у бік ксенофобії й антисемітизму, особливо у країнах, де влада спокійно дивиться на вилазки та провокації радикалів різних мастей.

Дати оцінку проведеним заходам і поговорити про рівень антисемітизму в Україні ми вирішили з президентом Єврейської ради України та Фонду «Пам’ять Бабиного Яру» Іллею Левітасом.

— Іллю Михайловичу, яке ваше ставлення до проведених заходів?

— У цілому, безперечно, позитивне. Цю дату ми вшановуємо з 1988 року. До 1991 року, ще за радянської влади, — як суто єврейську трагедію, а після 50-річчя — ширше. Тему дуже довго замовчували або ж про неї згадували мимохіть, применшуючи трагедію, говорячи, що тут загинуло багато радянських громадян. Це справді так. Але у євреїв особливе ставлення. Адже не менше половини цих радянських громадян були євреями. У цілому по Україні є 720 місць, де розстрілювали євреїв, — ціла географічна карта...

Таку дату можна вшановувати щороку, хоча й не обов’язково так помпезно. Мене дивує тільки, чому День пам’яті розстріляних євреїв не включили в загальний форум, що пройшов 26—27 вересня. Хоча ми на цьому наполягали. Хто не допустив цього — мені важко уявити. Не думаю, що на державному рівні. До дня національної трагедії було послання президента, прийшов його радник, були поет Павличко, посли Ізраїлю, Німеччини, представники посольств Росії, Великобританії, Білорусі. Виходить, що президент України і російська сторона провели Форум, а українські євреї — свій день пам’яті. Для нас це традиційно, ми робимо це вже 18 років. Гадаю, зроблено це було без лихого наміру. Вочевидь, недопрацював оргкомітет.

— Що стосується висловлювання В.Кантора... Що саме вас обурило, і чим продиктована, на вашу думку, його заява про те, що в Україні високий рівень ксенофобії й антисемітизму?

— Я не чув його заяви. Але дуже багато людей мені телефонували й запитували, чому він так сказав. Я б не хотів, щоб вийшло як 1958 року, коли лаяли Бориса Пастернака: «Я Пастернака не читав, але я проти нього». Просто висловлю свою думку безвідносно до сказаного: антисемітизм є скрізь. Питання лише в тому, у яких пропорціях і як виражається — агресивний, неагресивний, внутрішній, державний, на побутовому рівні. Це дуже різнопланове явище... В Україні він точковий. На державному рівні антисемітизму в нас, безумовно, немає. У Києві, наприклад, немає жодного театру, який не ставив би спектаклів на єврейську тематику. І коли говорять про антисемітизм, то я не говорив би тільки про це, а говорив би про загальну ситуацію в Україні. Ми постійно посилаємося на МАУП, яка поширює зловмисні й надумані заяви, з якими навіть немає можливості сперечатися, бо це явні дурниці й безграмотність. Але найцікавіше, що партія лідера МАУП, яка виставлялася на вибори, набрала по всій Україні удвічі менше голосів, аніж студентів у цьому закладі. Це ж про щось говорить? Виходить, люди розібралися в тому, кого їм обирати.

В Україні виходять 42 єврейські газети, працюють 20 єврейських шкіл — це стільки, скільки зараз потрібно. Є точкові антисемітські випади, інколи вони досить жорстокі. Приміром, недавнє побиття релігійних студентів у національному одязі — це не просто хуліганство. Били євреїв, хоч би хто що казав. Але в цілому йде нормальне життя, як у всіх, хто живе в країні.

Порівнювати ж Україну з якоюсь іншою державою неправомірно. І не можна посилювати акценти на одній стороні, треба брати загальну картину. Я займаюся всіма національностями, керую Радою національних товариств. І, повірте, ставлення до азербайджанців чи ромів інколи значно жорсткіше.

— Як ви вважаєте, така заява якось пов’язана з ситуацією навколо створення меморіалу в Бабиному Яру та діяльністю міжнародної ради?

— Рада виконує велику роботу. Сам В’ячеслав Кантор — уродженець Запоріжжя, і Україна йому близька. Багато його родичів загинули від рук фашистів. Він спонсорував і провів безліч заходів разом із нами. Але порівнювати Україну з Росією... Дві держави взагалі неправомірно порівнювати. Прояви шовінізму є скрізь. Робити якісь висновки, де більше чи менше, я не став би. Я не знаю, так казав Кантор чи ні, тому що журналісти не завжди правильно трактують сказане, вириваючи його з контексту. У кожному разі, на державному рівні жалобні церемонії пройшли нормально.

Що стосується будівництва меморіалу, то тут навіть важко сказати, хто більше винен і що відбувається. Перший етап будівництва (навпроти станції метро «Дорогожичі») «заломала» не влада, яка, до речі, була позитивно налаштована, а місцеві єврейські діячі, котрі бігали, збирали підписи проти того, щоб будувати «на кістках» «розважальний» центр. Але ніхто нічого такого й не хотів будувати. Планувалося будівництво Центру з музеями Бабиного Яру, єврейської історії, НДІ, синагоги, навчальних класів. Найцікавіше, що нікого з цих борців за єврейські душі не бентежить, що на єврейських кістках стоять телевізійний центр, футбольне поле, так і недобудована за 30 років споруда спортивного комплексу, автозаправка, льодовий стадіон «Авангард»...

Зараз вирішується питання створення меморіального заповідника. Але в Києві досі немає музею Бабиного Яру, немає історії Голокосту, тоді як 1 млн. 700 тис. євреїв із шести мільйонів європейських загинули в Україні. Треба було б вирішити це питання на державному рівні. Зараз ми звернулися до уряду з проханням створити комісію, яка закрила б усі ці теми. Адже ще є унікальні свідки — з їхнього городу розстрілювали. Але ніхто не хоче цим займатися. Потрібна правда, а правди ніхто не хоче: прочитали цифру і посилатимуться на неї. Зараз журналісти виявили тимчасову зацікавленість цією тематикою і теж нагребли достатньо міфів. Тим часом відтворити достовірну картину, яким був Бабин Яр 1941 року, не становить особливих труднощів — збереглося багато орієнтирів.

Таким чином, хочу ще раз повторити, що точковий антисемітизм в Україні є. Але я не став би говорити, що він більший, аніж будь-де. А по-друге, реакцію на нього з боку населення України продемонстрували результати виборів. Головне джерело антисемітизму — МАУП. І то не можна називати так весь навчальний заклад, у якому навчаються понад 50 тис. чоловік. Винні конкретні люди.

— Яким, на вашу думку, має бути щеплення проти шовінізму на державному рівні?

— Таким же, як і в усіх країнах... Треба було б утвердити день Голокосту, який є в багатьох країнах. І насамперед заборонити заперечення Голокосту — на законодавчому рівні. Адже на цьому грають усі кому не лінь. Ось вийшла книжечка, в якій написано, що євреїв узагалі ніхто не розстрілював, що їх просто вивезли з Києва. Це голоси з-за океану... Така собі Тетяна Тур. Найобурливіше, що в книжечці посилаються на мене як на найбільш «поміркованого». Це невтішна похвала на мою адресу. Моя позиція в цій справі постійно жорстка — розстрілювали. На жаль, не тільки моя. Але ми вшановуємо українців-праведників, які рятували євреїв від розстрілу.

І вірменів зупиняють на українських вулицях, і азербайджанців б’ють... Але це точково. Це той бік демократії, коли людина думає, що вона може робити все що хоче, забуваючи при цьому, що не можна завдавати шкоди іншим. З’явилися секти, які сповідують ненависть до інородців. Але сказати, що в Україні проблема антисемітизму більша, ніж будь-де, було б неправильно. Мені здається, що вона менша, ніж в інших країнах. Немає таких яскравих спалахів, маніфестацій, масових побиттів, протестів. Ось кримським татарам удалося відстояти територію ринку, побудованого на місці, де перебували національні святині. Отже, відстоювати можна. А можна надати цьому значення міжнаціонального конфлікту.