Ігри з виборами, або «Украдене щастя» Семюела Тілдена

Кожні чотири роки вівторок після першого понеділка листопада стає доленосним для громадян США. Цього дня проводиться всенародне голосування на виборах президента та віце-президента країни. Ось і 6 листопада американці прийшли до виборчих урн, щоб віддати свої голоси чинному президентові, демократу Бараку Обамі (в тандемі із Джозефом Байденом) або ж республіканцеві Мітту Ромні (з Полом Раяном).

Та це половина діла. Арифметична перемога за кількістю голосів, поданих за кандидатів, ще не є перемогою. Досить заплутана виборча система, заснована на голосуванні вибірників від штатів (вони скажуть своє вагоме слово на 41-й день після «гарячого вівторка», тобто 17 грудня 2012 року), уже тричі приводила в Білий дім претендента, який програв за результатами прямого волевиявлення американців.

Так, на президентських виборах 1876 року республіканець Ратерфорд Хейс, котрий отримав лише 47,9% голосів, відправив у політичне небуття демократа Семюела Тілдена з його 51,0% (185 голосів вибірників проти 184). Казус Хейса-Тілдена повторився через 12 років, 1888 року. Тоді республіканець Бенджамін Гаррісон, набравши 47,8% голосів, заручався підтримкою 233 вибірників. Його суперник, чинний президент-демократ Гровер Клівленд, набрав трохи більше голосів виборців (48,6%), але його підтримали лише 168 вибірників. Цікаво, що під час президентської кампанії 2000 року ситуація знову повторилася. Демократ Альберт Гор із 48,4% голосів виборців (266 вибірників) після виснажливої 30- денної боротьби за перерахування голосів у штаті Флорида поступився - за рішенням Верховного суду США - республіканцеві Джорджу Бушу-молодшому (47,9% і 271 вибірник).

І все ж «найбруднішими» виборами в цій низці виявилося безпрецедентне за напруженням суперництво Хейса й Тілдена, яке тримало в напрузі всю країну аж до 2 березня 1877 року.

«Чи можете ви гарантувати свій штат?»

…Пізнього вечора 7 листопада 1876 року в Нью-Йорку панувала жвава атмосфера. Губернатор штату - непримиренний борець із корупцією (зокрема й у лавах власної партії) 62-річний Семюел Тілден приймав привітання. Він упевнено випереджав свого конкурента-республіканця - губернатора штату Огайо 54-річного Ратерфорда Хейса. До заповітних 185 голосів вибірників демократові рукою подати - тільки один крок! Неясною залишалася ситуація лише в трьох південних штатах, де позиції демократів були сильніші, - Луїзіані (8 голосів), Південній Кароліні (7) і Флориді (4).

Треба зазначити, що Тілден переміг у більшості південних штатів, у рідному йому Нью-Йорку, Коннектикуті, Нью-Джерсі й навіть в Індіані, яка постійно голосувала за республіканців. Нагадаємо, що й нині низку штатів США фахівці називають «штатами, які вагалися» (swing states). І саме на їхніх теренах кандидати ведуть боротьбу до останнього дня виборчої кампанії (вкладаючи там у своє розкручування левову частку грошей, витрачених на кампанію), часто розминувшись у якомусь містечку на дві-три години. Ну навіщо ж узагалі з’являтися там, де тебе «не люблять» і голоси пропадуть намарно? Твій виборець у такому разі може й не прийти на вибори, а колегія вибірників від цієї адміністративної одиниці все одно проголосує за лідера партії, який вважає цей штат своєю вотчиною. Це і є одним з головних аргументів супротивників і в нинішній системі виборів президента США. Тому й 1876 року, і 2012-го кандидати просто проігнорували «чужі» території зі свідомо програшним для себе результатом, переносячи головні зусилля на «штати, які вагаються». Тож принцип «переможець забирає все» в цьому разі підходить до оцінки цієї двоступінчастої системи виборів. І знову у Флориді, але вже 2000 року, все вирішили голоси неповної тисячі виборців при майже шести мільйонах бюлетенів у цьому штаті!

Хейс уже офіційно, через газету «Нью-Йорк Сан» визнав перемогу суперника, коли йому на допомогу несподівано (чи не несподівано?) прийшов відомий журналіст і головний редактор впливової «Нью-Йорк таймс» Джон К.Рейд. Як затятий прихильник республіканців, він уважно відслідковував результати, що надходять до штаб-квартири «слонів», і коли вже зажурилися геть усі, вирішив діяти.

Він розробив план: для загальної перемоги Хейса знадобиться перемога в трьох згаданих вище південних штатах; вони давали рятівні 19 голосів вибірників. Для цього треба було терміново «накрутити» керівників партії на місцях. О четвертій ранку 8 листопада Рейд прибіг у готель на П’ятій авеню, де зупинився Хейс. Зажурений претендент дав добро на відправлення блискавичної телеграми: «Хейса буде обрано, якщо ми отримаємо Південну Кароліну, Флориду та Луїзіану. Чи можете ви гарантувати свій штат? Відповідайте негайно!». Якби хтось із партайгеносе на місцях проявив слабкість (або втік так, що й не знайдеш, як це сталося з одним відомим нині політиком і чиновником у пріснопам’ятну президентську кампанію в Україні 2004 року), то не бачити б Хейсу Білого дому…

Першими на телеграму ствердно відповіли республіканці з Луїзіани та Південної Кароліни. Рейд скасував ранковий випуск газети за середу з обтічним заголовком на першій шпальті: «Результати виборів президента, як і раніше, під питанням» (хоча в країні, здавалося, була повна ясність). І заходився готувати другий випуск, де вже о 6.30 ранку було оголошено, що Тілден отримав 184 голоси вибірників, а Хейс 181 (про ситуацію у Флориді поки що нічого не було відомо). Саме чотири виборчі округи цього південного штату тепер вирішували долю президентських перегонів (до речі, ситуація повторилася і в суперництві Джорджа Буша-молодшого та Альберта Гора 2000 року - і знову Флорида стояла на кону). І ось уже в ранковому випуску «Нью-Йорк таймс» за 9 листопада було беззастережно оголошено про перемогу Хейса з мінімальною перевагою - 185 проти 184 голосів вибірників…

Час змін

Щоб спробувати розібратися в такій заплутаній ситуації, треба зробити невеликий екскурс в історію. Вибори 19-го президента США проходили в обстановці, коли ще було чути відгомін кривавої Громадянської війни (1861-1865). Переможці - жителі Півночі - окупували після її закінчення південні штати й оголосили про початок «Реконструкції Півдня». Демократична партія виявилася практично розгромленою, а республіканці в Конгресі (але не «м’якотілий», на їхню думку, президент Ендрю Джонсон, що обійняв посаду після вбивства Авраама Лінкольна) почали проводити жорстку політику стосовно колишніх чиновників Конфедерації. При проведенні під контролем військових виборів у місцеве самоврядування дотримувалися квоти представництва в них афроамериканців, колишніх рабів, звільнених Прокламацією Лінкольна 1 січня 1863 року. У свою чергу жителі Півдня почали створювати таємні расистські організації (Ку-клукс-клан, зокрема), активно бойкотувати заходи федеральної влади.

В 1873 році економічна криза буквально викинула республіканців із місцевих органів влади більшості південних штатів. Демократи повернули собі контроль над ними й почали видавати дискримінаційні закони проти колишніх рабів (закони Джима Кроу). Запахло громадянською війною. Республіканську адміністрацію президента США, колишнього бойового генерала - жителя Півночі Улісса Гранта, трясли гучні корупційні скандали. Сенат контролювали республіканці, а палату представників - демократи, що також вносило свої корективи у виборчий процес. Інтерпретувати підсумки виборів президента міг Сенат, а за рівної кількості голосів вибірників - уже Палата представників.

На гойдалці

Вирок, оголошений найпопулярнішою американською газетою, спочатку демократів шокував. Але вони доволі швидко оговталися й відправили свої комісії для перевірки законності процедури виборів. Республіканці також вислали в південні штати свої делегації і почали перераховувати голоси. Грант намагався зберегти обличчя й попередив федеральні війська, які контролювали процес перерахування в Луїзіані, Південній Кароліні та Флориді, про неприпустимість підтасовування бюлетенів. У свою чергу наскрізь корумповані вибірники-республіканці від Луїзіани (такий собі американський варіант «тушок») запропонували демократам за 1 млн. доларів - суму доволі значну як на ті часи - віддати, точніше продати, свої голоси. Навіть майбутній президент США Джеймс А.Гарфілд, лідер республіканців у Конгресі, назвав власних членів виборчих комісій від цього «штату, що вагався» справжньою «зграєю безсоромних негідників»…

Розгорнулася битва без правил, причому по обидва боки. Так, в Орегоні одним із вибірників, які представляли Хейса, виявився Джон Уаттс, поштмейстер 4-го класу з річним окладом
268 доларів. Губернатор-демократ відсторонив його від виконання обов’язків із дивовижним формулюванням: він «обіймає посаду, оплачувану Сполученими Штатами», а отже, не має права відповідно до конституції бути вибірником. Його «вкрадений» голос міг остаточно схилити шальку терезів на користь лідера «ослів». Але республіканці почали оскаржувати це рішення в судах усіх інстанцій, аж до Верховного суду США.

Губернатор Тілден вирішив зануритися в нетрі юриспруденції, підготувавши трактат, у якому вказав, що раніше жоден із голів Сенату не втручався в підрахунок голосів, а отже, останнє слово залишається за Палатою представників, контрольованою демократами. Хейс зовні зберігав спокій і особисто не втручався в розв’язання конфлікту, але його оточення вперто боролося за кожен голос вибірників.

Нарешті, 29 січня 1877 року рішенням двох палат Конгресу було створено спеціальну комісію, в яку кооптували сімох демократів (двох сенаторів, трьох конгресменів і двох членів Верховного суду) і сімох республіканців (трьох сенаторів, двох конгресменів і також двох членів Верховного суду). П’ятнадцятий вирішальний голос віддали незалежному, як уважалося, судді (спочатку Девіду Девісу від Іллінойсу, а потім, після його обрання в сенат, уже Джозефу П.Бредлі).

1 лютого обидві палати Конгресу зібралися на засідання, під час якого за абеткою зачитували результати по штатах. Нарешті було зачитано результати по Флориді, що суперечили один одному (як усе до болю знайоме нам, українцям!). У ніч із 1 на 2 лютого до Бредлі зачастили з візитами і демократи, і республіканці, які обіцяли йому золоті гори. І «незалежний» член комісії проголосував за республіканців. Чотири голоси вибірників від Флориди було віддано партії влади. Далі ще цілий місяць тривало паралельне перерахування голосів у штатах, але остаточний результат - обрання Хейса президентом США - уже не викликав сумнівів.

Джерела компромісу

Саме тоді, в лютому 1877 року, ситуація загострилася до краю. Сторони конфлікту опинилися на межі громадянського протистояння; на Півдні дедалі голосніше лунали заклики «Тілден або кров!». Треба було шукати вихід із патової ситуації. Результатом залаштункових переговорів республіканської та демократичної еліт став так званий Компроміс 1877 року (який, до речі, у письмовій формі не існує). Він полягав у взаємному визнанні результатів виборів, а також передбачав із боку партії влади низку значних поступок. Це остаточне виведення федеральних військ із трьох південних «штатів, які вагалися», затвердження законів Джима Кроу, що істотно обмежують права колишніх негрів-рабів і взаконюють расову сегрегацію, а також призначення в Білий дім бодай одного демократа (як виявилося пізніше - на пост генерального поштмейстера). І, нарешті, добровільна обіцянка Хейса не балотуватися на другий строк. Новообраний президент його, до речі, дотримався.

Поступки демократів, крім визнання легітимності виборів, були доволі ефемерними. Вони обіцяли поважати права афроамериканців. Фактично ж тільки закручували гайки, змушуючи колишніх рабів мігрувати в північні штати й Канзас. Також ухвалили «податки на вибори», що їх найбідніші верстви населення (передусім афроамериканці й мексиканці) були не в змозі сплачувати. Фактично за багатьма кандидатами в органи влади - і республіканцями, і демократами - стояли товстосуми (в нас найчастіше в цій ролі виступають олігархи різного рівня й штибу).

Більшість демократів так і не вибачила Тілдену його «м’якотілості». Усі його колишні заслуги (викриття «шайки Вільяма Твіда», безпринципного голови політичного об’єднання демократів Таммані-Холл у Нью-Йорку, відомого своїми фантастичними корупційними схемами) було забуто. Невдовзі після президентських виборів він склав (після закінчення терміну) і губернаторські повноваження в штаті Нью-Йорк. Семюел Тілден, покинутий усіма, помер 1886 року.

Ратерфорд Хейс залишився в історії достатньо компетентним політиком. Він обіцяв викорінити корупцію, що виявилося чистісіньким донкіхотством у країні, наскрізь нею ураженій. Але досяг чималих успіхів у примиренні Півночі й Півдня. Також Хейс підписав закон про металеву валюту, подолавши опір прихильників паперових грошей - гринбекерів.

4 березня 1877 року у Вашингтоні при величезному скупченні народу і в оточенні введених у столицю федеральних військ відбулася інавгурація президента Ратерфорда Хейса та віце-президента Вільяма Вілера. Закінчився майже чотиримісячний виборчий трилер. З якого, можливо, варто зробити певні висновки й нашим доморощеним політикам…