Ігри, в які ми не граємо

Часом, коли набираєш у Word занудні тексти, шукаєш для них статистику Googl та приводиш у бажаний вигляд картинки з допомогою Photoshop, з’являється раптом підозра, що розмови про «глобальне інформаційне село» сучасного світу не такі вже й фантастичні. Принаймні з погляду інформаційних технологій різниця між «тут» і «там» якщо й не зникла, то стрімко стирається. Ні, звичайно, ліцензійна цнота, чи то пак, ліцензійна чистота програмних продуктів в Україні може викликати сумніви — бо знову після довгої «євровізійної» зими у київських підземних переходах несміливими підсніжниками проростають розкладки з доступними по ціні компакт-дисками й DVD. І з’єднання з Інтернетом (звідки качають «піратку» «там», де навіть на найглухіших станціях метро немає таких хороших розкладок) у нас не так щоб дуже широке. Але всі ці подробиці загалом незначущі — так, «національні особливості», не більше. А от цілі, способи і навіть інструменти обробки інформації у нас одинакові. Ми навчаємося, працюємо і граємося начебто на тих самих комп’ютерах, використовуючи ті самі програми, що й увесь цивілізований світ. А от коли глянути на статистику, то виявляється, все зовсім не так. Принаймні з іграшками.

Бо у тих самих США, які, що не кажи, а все ж якийсь там флагман, ринок ігор для персональних комп’ютерів у 2004 році становив 1,1 млрд. доларів (за 45 млн. проданих копій), що, до речі, на 0,1 млрд. менше, ніж у 2003-му. В той час як ігор для ігрових консолей було продано на 5,2 млрд. (за 160 млн. копій), що на 0,3 млрд. доларів більше, ніж у 2003 році. Себто комп’ютерні ігри зайняли трохи більше, ніж 15% ринку електронних ігор загалом, і очевидною є тенденція до їх подальшого витіснення. Отакі-от надої разом із урожайністю. При тому погоду у цій сфері роблять зовсім не підлітки, схильні до «тупих стрілялок», — вік «середнього геймера» — 30 років, а «ігровий стаж» — близько 9,5 року. Можна, звичайно, буркнути щось про впадання у дитинство, але статистика від цього не зміниться.

Звісно, у ринок, де обертаються такі кошти, основні гравці не скупляться і вкладати. Як наслідок — прогрес ігрових приставок сьогодні набув темпів просто нереальних. Наприклад, Xbox 360, нова приставка від Microsoft, буде оснащена процесором, який складатиметься з трьох ядер, кожне з яких працюватиме з частотою 3,2 гігагерца. Для порівняння — «одинарний» процесор з такою частотою дотепер вважається фактично «верхом досконалості» у секторі дорогих персональних комп’ютерів. При тому, що конкуренти, зокрема Sony, на початку наступного року випустять приставки із, як мінімум, удвічі вищою обчислювальною потужністю. Виміряти її доведеться у терафлопсах (трильйонах операцій на секунду). Досі ці одиниці використовувалися виключно для суперкомп’ютерів.

Проте ні для кого не таємниця, що як в Україні, так і в країнах «ближнього зарубіжжя» ігрові приставки буму нині, м’яко кажучи, не переживають. Звичайно, вони непогано продавалися на початку 90-х, коли у Росії активно розкручувалися «бренди» Dendy та Kenga. Насправді це були нелегальні клони приставки NES від компанії Nintendo, які виготовлялися в Азії, і комплектувалися контрафактними ж ігровими картриджами іще туманнішого походження. До певного часу Nintendo уваги на це не звертала, та коли бізнес набув уже зовсім непристойних масштабів (за місяць на есендешному ринку продавалося більш ніж 100 тис. приставок), «Стиплеру», компанії, яка поставляла Dandy, довелось укласти угоду з Nintendo, ціна «білих» приставок разом із ліцензійними картриджами, які йшли «в навантаження», стала з погляду російського та українського користувача неприйнятно високою, а невдовзі й «Стиплер» закрився. Поява відносно масових і відносно недорогих персональних комп’ютерів із нелегальним програмним забезпеченням забила останній гвіздок у труну тодішнього покоління ігрових консолей, і ситуація у практично незмінному вигляді законсервувалася дотепер.

Загалом, пояснити тривалу «наявність відсутності» ігрових приставок на українському ринку нескладно. Штука в тому, що власне самі приставки, «залізо» продаються за ціною, близькою до собівартості (а дехто каже, що й нижче). Виробники заробляють здебільшого на продажу власних ігор або ж на отриманні роялті за продаж ігор, розроблених для їхньої приставки сторонніми компаніями. Вочевидь, ні для кого не секрет, що продаж ліцензійних ігор — заняття не надто вдячне в усіх есендешних країнах. Особливо, коли вони випускаються західними, а не російськими компаніями, і ціна їхня перевалює за 50 безумовних одиниць. Відповідно, не маючи особливих надій на український ринок, виробники приставок і не витрачаються у нас на рекламу, створення власної мережі дистрибуції й інші формальності, без яких масовий продаж такого товару є фактично неможливим. Усе ж не хліб і не вода, а така штука, у потрібності якої користувача ще й переконати треба. Хоча, кажуть, спробувавши приставку, любителі динамічних ігор на комп’ютер уже й дивитися не бажають. Але ж спочатку все одно треба спробувати… А на сьогодні в Україні є, за різними оцінками, від одного до трьох мільйонів персональних комп’ютерів. При цьому більшість їх власників переконані, що як для роботи, так і для гри комп’ютера цілком достатньо. І не існує жодної компанії, яка б ставила собі за мету переконати їх у потребі купити ще й приставку. Цікаво, що навіть за умови, м’яко кажучи, незначної кількості проданих в Україні сучасних ігрових приставок, піратські диски для них все рівно є у продажу в інтернет-магазинах за ціною у 20—30 гривень. Важко запідозрити, що із цих нечисленних гривень хтось комусь платить якесь роялті. Врешті, навіть у сусідній Росії офіційно продаються тільки приставки від Sony. Решта, в тому числі Microsoft та Nintendo, не вважають цей ринок вартим уваги.

То невже все так безнадійно для ігрових приставок на просторах «колишньої однієї шостої»? Важко сказати. За умов функціонування теперішньої бізнес-моделі, скоріш за все, відповідь буде ствердною. Хоча, звичайно, можливі й варіанти. Наприклад, портативні ігрові приставки — це, по суті, кишенькові комп’ютери із дещо незвичним для КПК дизайном, але дуже пристойними технічними показниками, і зі смішною ціною — близько 200—300 «вічнозелених». Це за машинки, чия функціональність не поступається топовим моделям КПК, ціна котрих легко зашкалює за позначку 500. Єдина проблема — відсутність належного програмного забезпечення. Хоча в Інтернеті ходять уперті чутки, що принаймні до однієї з портативних ігрових консолей, Sony PlayStation Portable, буде випущено браузер, клієнт електронної пошти та текстовий процесор. І що корпорація-виробник з розумінням поставиться до бажання сторонніх програмістів створити будь-який софт, який може бути корисним для споживачів. Відомо також про скорий випуск GSM-модуля для цієї консолі, що дозволить їй конкурувати не тільки з КПК, а й зі смартфонами. Звичайно, ціни на портативні консолі в Україні будуть не в кращий бік відрізнятися від азійських чи американських. Офіційно до нас ці товари і не поставляються. Але при наявності попиту навіть теперішній «кордон на замку» не спинить тих, хто забажає ощасливити українських користувачів. Навіть якщо доведеться платити відповідне мито. А коли ще хтось, із умілими рукам й туманним місцезнаходженням усе «неігрове» програмне забезпечення навчиться копіювати й продавати за «доступною ціною» — тут-то бум продажу ігрових приставок в Україні й розпочнеться.