«Идеолог националистических элементов республики…»

…Дуже необережно зв’язувати свою долю з долею всесвіту
й втручатись у суперечки між добрими й лихими духами.

В.Домонтович. «Розмови Еккегартові з Карлом Ґоцці»

Саме так назвали Івана Дзюбу автори довідки, скерованої у січні 1972 року з КҐБ УРСР до ЦК Ком­партії України. Іван Дзюба був на прикметі у КҐБ давно, маючи в оперативних документах псевдо «Лі­те­ратор». Власне, літератором він і був. Молодий, але вже на той час популярний літературний критик-нонконформіст, не міг не потрапити «на облік», оскільки сповідував занадто вже незалежні погляди, вибивався своєю поведінкою зі стандартів, за якими будували життя та кар’єру його «брати по цеху».

Після створення в липні 1967 року спеціальних контррозвідувальних підрозділів «по боротьбі з ідеологічною диверсією противника» (на місцях це були 5-ті управління/відділи/відділення) Дзюба закономірно став одним з їхніх найголовніших клієнтів. Використання аґентів, довірених осіб, служби зовнішнього спостереження, перлюстрація кореспонденції, так званих оперативно-технічних засобів - увесь цей набір засобів роботи каґебістсь­ких структур повною мірою торк­нувся Івана Дзюби. Тим більше загострився інтерес спецслужби до нього з появою у 1970 році в УРСР нового шефа місцевого КҐБ Віталія Федорчука, який почав спеціалізуватися на відстежуванні та погромних акціях проти «українських націоналістів».

У 1965 році Іван Дзюба напи­сав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якому крити­кував те, що в СРСР називали «на­ціональною політикою». Ще під час роботи над рукописом Дзю­ба давав друзям і знайомим читати чорнові варіанти своєї праці, а після закінчення він надіслав памфлет водночас на адресу кількох владних партійно-державних інстанцій, пояснюючи, що не слід заарештовувати тих, хто виступав за інтереси укра­їнсь­кої культури. Наприкінці своєї розвідки Іван Дзюба доходив висновку про те, що «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення».

Отже, цілком у дусі сказаного одним з героїв оповідання В.Домонтовича, Іван Дзюба почав втручатися у «суперечки між добрими й лихими духами». Почав, ще до кінця не розуміючи, що з того буде, які матиме наслідки.

Памфлет у дії

Працю Івана Дзюби прочитали у найвищих інстанціях УРСР. Її прочитали у найвищих керівних інстанціях у Москві. Її читала російськомовна інтеліґенція та учасники руху боротьби за права людини в СРСР. Нарешті, в Україні праця пішла «в народ», її передруковували, розповсюджували, передавали з рук в руки, вона була популярна, зокрема, серед студентства. Повною мірою це з’ясувалося, коли на початку 1972 року розпочалися ареш­ти в Україні, що супроводжувалися неодмінним вилученням Дзюбиної праці.

Тоді працівники КҐБ постійно і цілеспрямовано цікавились тим, який саме ефект мав памфлет, яке враження він справляв на тих, хто його читав. Органи держбезпеки та влада дуже швидко зрозуміли, що мають справу з текстом, здатним вражати, мобілізовувати і виховувати, а головне нібито написаним на «залізобетонних» марксистсько-ленінських засадах. З цим треба було щось робити, тим більше, що «Інтернаціоналізм…»

Наприкінці 1965 року мешканець села Проців Броварського району Київської області Григорій Трохимович Тименко на прохання Дзюби передрукував на машинці текст «Інтернаціоналізму», а в листопаді того самого року рукопис був переданий Миколі (Миклошу) Мушинці з Чехо­словаччини.

4 грудня 1965 року Іван Дзюба передав рукопис Мушинці на квартирі Зиновії Антонюк. При цьому Мушинка запевнив, що хоче показати рукопис Василю Капушевському, голові Централь­ного Комітету культурного союзу українських трудящих, депутату Словацької народної ради, декану кафедри марксизму-ленінізму при Вищій школі у Кошицях. «Я, - зазначав пізніше на допиті Мушинка, - казав Дзюбі, що можливо Капушевський ознайомить з цим документом членів ЦК Комуністичної партії Чехо­словаччини, щоб вони підказали Радянському урядові звернути увагу на порушення національної політики на Україні».

13 грудня 1965 року при виїзді з УРСР під час митного догляду Миколу Мушинку затримали, вилучивши у нього рукопис. Як розповідав мені сам Мушинка, ті, хто його обшукував, наперед знали, що вони шукають. Та це був не єдиний примірник.

20 серпня 1966-го Івана Дзюбу викликав до себе на розмову тодішній голова КҐБ при Раді Міністрів УРСР Віталій Нікіт­ченко і повідомив, що Мушинку затримано на кордоні з текстом «Інтернаціоналізму…». 24 серпня Дзюба пише пояснення, в якому підкреслює, що «М.Мушинка взяв «Листа» тільки на моє прохання, а ним ніякої ініціативи в цьому відношенні не виявляв».

У Галузевому державному архіві СБУ збереглися свідчення якогось «джерела» («источника»), в розмові з яким Дзюба також пояснив мотиви своїх дій: «Пере­даючи за кордон свою працю, я припустився найбільшої у своєму житті помилки: треба було спочатку розповсюдити роботу у Києві, по Україні, а тоді вже без мене знайшлися б люди, які переслали б її далі, як воно фактично і вийшло, - вдруге моя праця була передана за кордон вже без моєї участі, причому дійшла вдало. Але чому я тоді поспішав передати? Я боявся, що мене заарештують й іншої можливості для передання вже не виявиться».

Від Зиновії Франко текст потрапив до кількох осіб, а з-поміж них - до Олександра Федоровича Сергієнка, у 1965 році студента, який вніс правки до тексту і якого зрештою було обвинувачено у «виготовленні» тексту «Інтерна­ціоналізму…» і у січні 1972 року засуджено. Проте не лише громадяни УРСР потрапили у поле зору КГБ, а й громадяни «братньої» Чехословаччини: літератори Зинаїда Березовська, Павло Мурашко (на момент допиту перебував в ув’язненні), мовознавець Андрій Куримський, Анна Коцурова, яка вчилася свого часу в Київському університеті (на момент допиту перебувала в ув’язненні), згаданий вже Микола Мушинка, викладач Пряшівського університету Юрій Бача.

Всі названі особи були допитані і серед інших запитань були і такі: чи передавав Дзюба ще якусь літературу, машинописні документи, фотоплівки тощо з текстами документів і коли, з якою метою, хто автор цих документів. Одначе в той час нічого принципово важливого «накопати» проти Дзюби не вдалося, і ніхто з допитаних не характеризував його як антирадянськи налаштовану особу.

Отже, місія Мушинки була невдалою, але «Інтернаціоналізм…» навесні 1966-го за кордон таки потрапив і з 1968 року його почали перевидавати чи видавати різними мовами. Ті, хто займався Дзюбою професійно, зрозуміли: треба протидіяти. У 1969 році Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном в Києві видрукувало невеличку книжечку Богдана Стенчука «Що і як обстоює І.Дзюба. (Ще раз про книгу­ «Інтернаціоналізм чи русифікація?».) До цього тексту було додано перелік «основних книг і статей», виданих союзними, республіканськими та обласними видавництвами і надрукованих у журналах в 1964-1967 роках, а також авторефератів докторських та кандидатських дисертацій (захищених у вказаний період) з національного питання. Цей перелік, напевно, мав на меті «просвітити» Івана Дзюбу, підкреслити, яку велику увагу приділяють в СРСР та УРСР тому, що Стенчук називав «національною політикою КПРС і практикою національного будівництва в СРСР». Якраз «наклепом» на все це оголошувалась книжка Дзюби, а сам він поставав особою, яка намагається «оживити збанкрутілі ідеї українського буржуазного націоналізму», переспівує «антирадянські виступи сучасних антикомуністів, вишукуючи при цьому нові методи і арґументи».

Насправді ніякого Богдана Стенчука не існувало, а підписане його ім’ям видання підготувала група осіб, спеціально запрошених апаратниками ЦК Компартії України і «правильно» зорієнтованих. Однак твердження «Стен­чука» виглядали настільки жалюгідно, що негайно були піддані нищівній критиці незаанґажованими коментаторами.

Контратака влади

Київське відділення Спілки письменників України (СПУ) восени 1969 року виключило Івана Дзюбу зі своїх лав. 6 січня 1970 року він надрукував у «Літе­ратурній Україні» те, що він нього вимагали - засудження тих, хто використовує його працю. Одначе після «каяття» і відновлення у СПУ Дзюба вперто виступав на захист неправедно заарештованих, підписував листи протесту тощо. До того ж черговий тур викриття «націоналістів» в Україні вписувався у кремлівський стратегічний задум усунення Петра Шелеста (як такого, що займався «місництвом» і своєчасно не розгледів «націоналістичної» загрози) з посади першого секретаря ЦК КПУ. Це влаштовувало всіх - і Москву, і Володимира Щербицького, який інтриґував і вже бачив себе на партійному «троні».

13 січня 1972 року, під час обшуку, із повним портфелем «самвидавської» продукції до квартири Івана Світличного завітав Іван Дзюба. Зайшов і був затриманий. Відтак обшук здійснили на квартирі самого Дзюби, вилучили, як мовилося у доповідній записці на ім’я Петра Шелеста від 21 січня 1972 року, «84 документи ідейно шкідливого і наклепницького змісту». У згаданій доповідній записці (не без жалю) було констатовано: «Через відсутність доказів злочинної діяльності Дзюба затриманню не був підданий».

Так, Дзюбу не затримали, але Федорчук зі своїми підлеглими почав готувати таке затримання. У доповідній записці чи не вперше згадано справу «Блок», за якою здійснюватимуться арешти в Україні. Фіґурантами цієї справи будуть Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ніна Строкатова Зиновій Антонюк, Микола Плахотнюк, Олександр Сергієнко, Ірина Калинець, Василь Стус, Данило Шумук, Леонід Плющ, Вячеслав Чорновіл, Іван Гель, Мичайло Осадчий, Стефанія Шабатура та ін.

Саме у цю справу спочатку намагались «вписати» Івана Дзюбу, щоб створити підстави для його арешту. У записці він був потрактований як ідеолог «націоналістичних елементів республіки, у середовищі яких він почав користуватись особливою популярністю і зайняв місце у центрі групування однодумців з числа об’єктів справи «Блок». У своєму поясненні органам КҐБ Дзюба підтвердив, що він практично залишається на попередніх ідейних позиціях, викладених ним раніше у трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Закінчувалася записка пропозицією створити комісію «з компетентних спеціалістів», що мала проаналізувати згаданий трактат, надати висновок, вказавши і на його «серйозну політичну шкоду». Це, як стверджувалося, «дозволило б розв’язати питання про притягнення Дзюби до карної відповідальності за ст. 62 КК УРСР і на цій основі здійснити більш дієві заходи до припинення розповсюдження його трактату».

Таким чином, КҐБ при Раді Міністрів УРСР інспірував появу найпотужнішої за наслідками неґативної «рецензії» на Дзюбину працю. У лютому 1972 року спеціальна комісія під головуванням тодішнього директора Інституту історії Академії наук УРСР, академіка Андрія Скаби проаналізувала працю Дзюби. На самому початку «Висновку», підписаного 15 лютого, підкреслювалося: «…Комісія дійшла висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність…».

22 лютого 1972 року було прийнято постанову Політбюро ЦК Компартії України «Про висновок на лист І.Дзюби та доданий до нього матеріал, надіслані до ЦК КП України». В основу рішення ліг висновок комісії, яку було створено в ЦК КПРС і яка констатувала «явно виражений антирадянський, антикомуністичний характер» твору Дзюби. Від Віталія Федорчука вимагали «посилити оперативну роботу по виявленню, присіканню діяльності і притягненню до відповідальності авторів матеріалів антирадянського і націоналістичного характеру». По суті це була санкція на репресивні дії.

28 березня 1972 року до ЦК Компартії України Віталій Федорчук надсилає нові матеріали по справі «Блок» (виготовлені, до речі, ці матеріали були в одному примірнику і підлягали поверненню до КҐБ). Спираючись на висновки «комісії компетентних фахівців» щодо праці «Інтерна­ціоналізм чи русифікація?» і на затвердження цих висновків на Політбюро ЦК Компартії України, він констатує: «Дано згоду на притягнення Дзюби до кримінальної відповідальності».

У березні 1972 року було інсценовано виключення Івана Дзюби із Спілки письменників України. Тоді ж було зроблено спробу «виштовхнути» Івана Дзюбу із видавництва «Дніпро», де він працював редактором. 22 березня 1972 року у спеціальному повідомленні КҐБ за підписом Віталія Федорчука, надісланому до ЦК Компартії України на ім’я Петра Шелеста, про це мовилося окремо. Справа в тім, що головний редактор видавництва викликала Дзюбу і, покликаючись на певні «обставини», запропонувала йому написати заяву на звільнення «за власним бажанням». Дзюба відмовився, оскільки влаштуватися у подальшому на роботу у нього не було шансів, а його відтак легко можна було обвинуватити у «дармоїдстві».

Проте головний редактор виявила у своїх вимогах неабияку наполегливість і Дзюба обіцяв подумати. У колі своїх знайомих він висловив думку про незаконність звільнення, про те, що можна було б звернутися до суду, але він цього робити не буде, оскільки прагне уникнути колективного обговорення цього питання на зібранні співробітників видавництва. Більшість, був переконаний Дзюба, ставиться до нього дуже добре, але змушена буде проголосувати за звільнення із міркувань «самозбереження». Дзюба вважав, що його звільнення продиктоване «згори». Йому «деякі аворитетні люди» радять звернутися до першого секретаря ЦК Компартії України і навіть обіцяють влаштувати таку зустріч, але він цього не хоче, оскільки переконаний, що всі рішення стосовно нього «попередньо санкціоновані».

Цікаво, що, виклавши все це, вже наприкінці свого повідомлення, Федорчук запевняв: «Органи державної безпеки заходів до звільнення Дзюби І. з роботи не здійснювали». Цікавою була і резолюція Петра Шелеста 23 березня 1972 року на повідомленні: «Тов. Овчаренку Ф.Д. (Федір Овчаренко був тоді секретарем ЦК КПУ. - Ю.Ш.). Вжийте заходів. Дзюба повинен працювати до остаточного розв’язання питання. Доповісте».

«Остаточне розв’язання» не забарилося. 12 квітня 1972 року на Івана Дзюбу було заведено кримінальну справу за номером 55, а 18 квітня його заарештували. Отже, заарештований Дзюба був ще у добу Шелеста, що закінчиться у травні 1972 року, коли Петра Шелеста переведуть до Москви на посаду одного із заступників Голови Ради Міністрів СРСР, а наступного року відправлять на пенсію. Володимир Щербицький нарешті займе давно вимріяне ним місце першого секретаря ЦК Компартії України, а Шелеста затаврують як такого, що припускався помилок у своїй книзі «Україно наша Радянська», фактично як такого собі партійного «націоналіста».

Безумовно, Петра Шелеста не слід ідеалізувати як патріота України (хоч він ним і був). Не дає підстав для ідеалізації і його ставлення до Івана Дзюби. Так, у квітні 1966 року у своїх щоденникових записах Шелест констатує, що дав завдання «Нікітченкові, Шуль­женкові (КҐБ), Скабі, Шевелю, Кондуфору (ЦК КПУ), Глуху (прокуратура) підготувати матеріали про недостойну поведінку Костенко, Драча, Сверстюка, Дзюби, щоб показати їх неґативну і шкідливу роль та застерегти від можливих неприємних наслідків».

Ще один приклад. 16 лютого 1971 року Віталій Федорчук повідомляє, що у «поле зору» органів держбезпеки потрапив Іван Арсентійович Покидько, лікар з Вінниці, учасник війни. Він кілька разів відвідував Івана Дзюбу, брав у нього самвидавську літературу, в тому числі і памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На цьому повідомленні є така резолюція Петра Шелеста: «ВВ! (Себто Віталій Васильович Федорчук. - Ю.Ш.). Треба завершу­вати «гру» з Дзюбою. Доповісте».

Тим не менш «гру» з Дзюбою тоді не завершили, а реальний її підсумок припадає на момент, коли при партійній владі був Володимир Щербицький, який на боротьбі з «українським націоналізмом» відразу зробив собі потужний важіль для самоствердження в новій якості. Минуть роки, і Федір Овчаренко, колишній секретар ЦК Компартії України з ідеології доби Шелеста, оприлюднить запис, зроблений ним 19 червня 1972 року на засіданні Політбюро ЦК Компартії України. Запис виступу Воло^­димира Щербицького. Останній наголошував на небезпеці націоналізму в Україні, на тому, що націоналізм витісняє класову свідомість, що Політбюро запізно ухвалило рішення по книзі Івана Дзюби - «через 6,5 року»

Проте повернімося до арешту Івана Дзюби у квітні 1972 року. З’ясувалося, що йому не лише інкримінують все, що пов’язане з «Інтернаціоналізмом…». Його почали перетворювати на теоретика «Української національної комуністичної партії» і на автора документу під назвою «Програма укомуністів» (себто українських комуністів). Це вже означало для Дзюби зовсім іншу статтю, інші наслідки.

Було організовано лексико-стилістичну експертизу «Інтерна­ціоналізму…» та деяких інших праць Івана Дзюби і згаданої «Програми укомуністів». Цей документ обсягом 69 машинописних сторінок був вилучений під час обшуку 12 січня 1972 року у Євгена Сверстюка. Комісія, до складу якої увійшли фахівці з Київського педінституту імені Горького, Інсти­туту мовознавства АН УРСР, встановила, що автором «Програми укомуністів» є саме Іван Дзюба. А він опротестував ці висновки, зробивши на 312(!) аркушах власні нотатки, що засвідчили упередженість експертизи. І довелося призначати повторну експертизу, яка підтвердила, що Дзюба «не є автором анонімної «Програми укомуністів». До речі, автором згаданої програми українських комуністів у документах КҐБ названо Рубана. Йдеться про Василя Рубана, який був заарештований у Києві на початку 1972 року, дев’ять місяців не давав свідчень і згодом потрапив на примусове психіатричне лікування.

Проте час перебування у внутрішній в’язниці КҐБ на вулиці Володимирській, 33, зробив свою справу: 10 січня 1973 року на допиті, проведному старшим слідчим, майором Миколою Кольчиком (він був одним із тих, хто постійно «працював» з Дзюбою) і помічником прокурора УРСР Макаренком, Дзюба частково визнав себе винним у пред’явленому обвинуваченні. І в «центрі» цього визнання опинилася саме праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

12 січня 1973 року Дзюбі оголосили про закінчення слідства, він був ознайомлений з усіма матеріалами своєї справи. Справу: обвинувальний висновок надіслали прокуророві УРСР, а з прокуратури вона пішла до Київського обласного суду. 12-16 березня 1973 року відбулося відкрите судове засідання Київського обласного суду, на якому було розглянуто справу Дзюби за обвинуваченням його за статтею 62 частина І КК УРСР. Дзюбу засудили до п’яти років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії.

Ось як був потрактований судовий вирок у довідці за підписом Віталія Федорчука, надісланій до ЦК Компартії України: «Врахо­вуючи характер і міру небезпеки здійсненого Дзюбою злочину, а також його покаяння і стан здоров’я (хвороба туберкульозу легенів), суд засудив Дзюбу до п’яти років позбавлення волі у виправній колонії суворого режиму без заслання. Вирок Дзюба сприйняв як заслужене покарання за вчинену ним злочинну діяльність і особистої ініціативи по його оскарженню не виявляв. Касаційну скаргу підготувала адвокат Глабай, із змістом якої Дзюба в цілому погодився».

Справді, 27 березня 1973 року до Верховного суду УРСР надійшла касаційна скарга за підписом Івана Дзюби з проханням переглянути кваліфікацію справи або зменшити міру покарання. 26 квітня 1973 року судова колеґія в кримінальних справах Верховного суду УРСР розглянула скаргу і не задовольнила її. Івана Дзюбу засудили, але з Києва, з Володи­мирської, 33, вивозити не поспішали. Організаторам його переслідування не вдалося зробити його автором програми неіснуючої «Української національної комуністичної партії», але тепер вони (цілком у садистських традиціях своєї «контори») почали вимагати від нього зробити новий крок. Вимагали - не значить аж так прямолінійно тиснули.

Живий Дзюба кращий від забронзовілого символа

Затиснутий у повну ізоляцію у внутрішній в’язниці КҐБ, хворий і виснажений Дзюба, як помітили організатори його справи, сам переживав складні почуття, багато що переоцінював, еволюціонував. І не дивно: його заганяли в глухий кут. Одне зізнання мусило потягнути за собою інше. І ось Дзюба обґрунтовує необхідність «подолання своїх помилок».

У 1973 році Дзюбу помилували рішенням Президії Верховної Ради УРСР. Це дотепер викликає дискусії, дорікання та обвинувачення на його адресу. Мовляв, не «виправдав надії», «зламався» тощо. Я переконаний, що це не та площина, в яку слід переводити серйозну розмову. Одним з перших, хто достатньо відверто-цинічно розкрив справжню політичну «цінність» помилування Івана Дзюби був вже згаданий «перший чекіст» УРСР Віталій Федорчук. У своєму листі до ЦК Компартії України від 2 листопада 1973 року він зазначав, що помилування, виступ Дзюби із самозасудженням «серйозно скомпрометують його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять Дзюбу в стан ізоляції і недовір’я зі сторони націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню, перевихованню і відриву від націоналістичного середовища».

Плановані Федорчуком ізоляцію та недовір’я Іванові Дзюбі пережити доведеться. Після виходу на відносну свободу він почувався, зрозуміло, як людина, що потерпіла поразку. Його почали уникати друзі та знайомі. Одні робили це через розчарування в колишньому «символі» опозиції, а інші - через небезпеку можливих обвинувачень у контактах нехай і з «обеззброєним», але все-таки «ворогом». Як згадував сам Дзюба, лише три особи відвідали його тоді. Це були Віктор Некрасов, Микола Лукаш і Григір Тютюнник.

Минули роки, і раптом мені довелося наштовхнутися на несподівано високу оцінку памфлету Івана Дзюби у книзі спогадів колишнього високопосадового працівника КҐБ, людини, яка упродовж багатьох років організовувала боротьбу з опозиційними силами у колишньому СРСР. Йдеться про Філіпа Бобкова колишнього начальника вже згаданого 5-го управління КҐБ СРСР. У книзі «КҐБ і влада» він зауважує, що праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала «по суті програмою для виникнення рухів, що призвели до утворення «Руху». Це ще один арґумент на користь тези про те, що вимушена капітуляція Івана Дзюби перед КҐБ у 1973 році виглядає історично девальвованою.

…Коли у березні 1973 року над Іваном Дзюбою ще тривав судовий процес, дехто з його однодумців, людей, безсумнівно, гідних, висловив незадоволення… поведінкою Дзюбиної дружини: вона нічого не повідомила про перебіг процесу, про поведінку чоловіка і його свідчення у суді. Понад те, одна поважна (без лапок і без іронії) особа з дисидентського кола завітала до Марти Володимирівни додому і почала висловлювати невдоволення поведінкою її чоловіка, тим, що він покаявся. «А що ж йому було робити? Він же хворий, він би помер, якби не це вимушене каяття!» - відреаґувала дружина Дзюби. І почула у відповідь: «Краще б він помер!»

Ясна річ, особа, що їй належали жахливі слова, була випроваджена з квартири. Випроваджена назавжди. Проте сказане залишилося приводом для міркувань. Що краще - кинутися «на амбразуру», померти, тим самим ставши і жертвою, і героєм? Чи залишитися живим і робити справу, заради якої, власне, і живеш, і ризикуєш життям?

У випадку з Дзюбою для автора цих рядків сумніву немає. Те, що Іван Михайлович вижив, встиг написати і зробити те, що встиг, є очевидною перемогою. І не лише його персональною, а й усіх, для кого Україна - не абстрактне і не абсурдне поняття. Живий Дзюба кращий від забронзовілого символа. Поспілкуйтеся з першим, послухайте, почитайте його - і ви у цьому переконаєтеся.