Хвилі та штиль українського православ’я

За тим, як президент Ющенко таким собі голубом миру перелітав із Синоду на Синод в ім’я створення Єдиної помісної церкви, я спостерігала з олімпійським спокоєм і навіть із деяким співчуттям. Хоче людина зробити щось для вічності — хіба таке прагнення не гідне бодай трішечки поваги? А коли знайомі православні з різним рівнем емоційності втовкмачували мені, що «це ж цирк!», я знаходила утіху в думці, що краще жити в цирку, ніж у концтаборі. Час би вже звикнути до того, що наші можновладці будують монастирі, ледь не б’ються за благословення, їздять на прощу, моляться і причащаються перед об’єктивами телекамер. Жаль тільки, ще не сповідаються у прямому ефірі, — могло бути цікаво. На цьому тлі зустріч президента з архієреями і його заклики «домовитися з його допомогою» — навіть не найцікавіший номер у цьому тотальному цирку.

Все на цьому мало завмерти, як траплялося вже неодноразово. Президент укотре розповів архієреям про свої бажання, а ті дали роз’яснення й ухильні запевняння у своїй постійній готовності, які ні до чого не зобов’язували. Але цього разу щось пішло не так. Чи то хтось «знервував», чи то просто вирішив ситуацію розворушити — бо й справді стало нудненько. У результаті УПЦ почала рік із маленької кухонної чвари. Зібралися представники «ряду православних братств» у супроводі кількох священиків «не-будемо-називати-імен-аби-не-піддати-гонінням» і ухвалили звернення до священноначалія своєї церкви. З Москви, звісно. Називався документ ні багато ні мало — «Звернення православних християн» і зводився до того, що не потрібні нам ні автокефалія, ні автономія — нічого, окрім Єдиної російської православної церкви. Що ж, можна порадіти: миряни в церкві мають свою думку і готові відстоювати свої позиції, адже церква — це передусім громада. Втім, дуже швидко читачеві документа стає смішно — як завжди, коли хтось намагається говорити «від імені всіх», потім ще смішніше — коли представники братств і безіменних священиків беруться лякати архієреїв «вигнанням із кафедр», анафемами та іншими жахами, підкріпляючи свої позиції — у кращих традиціях церковних бунтарів — цитуванням старців. Але ні сміятися, ні розчулюватися активною позицією довго не виходить.

По-перше, коли християни починають залякувати одне одного війною і кровопролиттям, стає огидно. По-друге, обґрунтовувати єдність церкви «територією Російської імперії» навіть менш логічно, ніж помісність — фактом національної незалежності. По-третє, хоч ми й одна громада, є така штука як церковна дисципліна. По-четверте, не підпорядковуватися канонічним рішенням церкви (це в тому розділі, де «нам не потрібна автономія, навіть якщо вона канонічна») — це розкол, і що вони там про Філарета Денисенка? По-п’яте, не люблю анонімок. По-шосте... Втім, досить і цього.

Тим більше що не так і важливо, що вони там написали, в цьому документі; всі такі листівки схожі одна на одну, як інкубаторні яйця. Важливо, що всередині УПЦ хтось отримав зовнішній чи внутрішній імпульс до окрику на священноначаліє. Звернення листопадового Синоду УПЦ до української влади цілком безневинне і не дає ані найменшого приводу до такої істерії. Згадане в ньому «прагнення до помісності УПЦ» ось уже 15 років переходить із документа в документ із незначними варіаціями. Та й спосіб удару не дуже оригінальний — «від імені православних братств». Хоча й відомо, хто стоїть за тим чи іншим братством, звинувачувати прямо ім’ярек ми не можемо — він же нічого не сказав... Братства, за діяльність яких церковні структури відповідальності не несуть (як можна — це ж громадські організації!), інколи грають на руку священноначалію — коли треба якийсь пікетик влаштувати чи хресним ходом владі про себе нагадати. Але виявляються палицею з двома кінцями, оскільки можуть бути використані і проти самого священноначалія, коли воно починає «не туди думати».

Втім, удар був превентивним, і, можливо, його ініціатор знав, що робить. Бо минулого тижня було скликано архієрейський собор УПЦ, на якому жодних рішень про створення «спільної богословської комісії» не прийняли. Причому, судячи з прес-релізу, саме через те, що «ініціатива президента викликала хвилю протестів серед вірян УПЦ». Наскільки мені відомо, соцопитування у храмах УПЦ ніхто не проводив. На якій же підставі було зроблено висновок про «хвилю»? На підставі «Відповіді православних громадян»? Тоді навіщо шановний секретар митрополії УПЦ о.Віталій Косовський опублікував гнівну «відповідь на відповідь», нагадавши «анонімам» про церковну дисципліну, християнські чесноти, «істинний смисл» звернень Синоду, а решті спільноти — про те, що існують «правильні» братства і «неправильні»? Сказали б чесно: хлопці, спасибі, що організували «хвилю». Втім, звідки можемо знати — може, віч-на-віч і сказали, а на публіці покартали. «Хвиля протестів» — це чудово, але навіщо ж про архієреїв так нешанобливо...

«Хвилю» і справді підігнали дуже вчасно. На архієрейському соборі рішення про «спільну богословську комісію», як пропонував президент, «відкоригували» до невпізнанності: замість «спільної комісії» вирішили створити «комітет із прийому покаянних грамот від розкольників». Цікаво, черга охочих подати грамоту вже вишикувалася? Більше того, «чутки про перехід в УПЦ» одного з найавторитетніших владик УПЦ КП митрополита Львівського Андрія (Горака) виявилися дуже перебільшеними. Версії про те, чому цього не сталося, опубліковані в пресі, коливаються від «він і не збирався» до «втручання спецслужб, які вдалися до насильства», щоб не пустити владику на архієрейський собор УПЦ. Які саме спецслужби і чиї інтереси вони захищали на той момент — не уточнюється.

Навіщо ж знадобилася «хвиля протестів», якщо УПЦ й на думці не мала йти назустріч побажанням президента? Річ у тому, що в УПЦ є «п’ята колона», яка складається з «авантюристів», котрі прагнуть «відірвати» УПЦ від Москви. Їхні «довгі щупальця» простяглися від секретаріату президента до самого Священного синоду. Розумієте, в чому річ: є «православна громадськість» із «праведним гнівом», а є «окремі авантюристи», котрі прагнуть «підірвати канонічну єдність». Те, що архієреї УПЦ не мають єдиної думки у питанні автономії УПЦ, — секрет полішинеля. І такі «хвилі протесту», які нагадують архієреям, що «Великий Брат дивиться на них», — ще одне підтвердження цього. Між іншим, «комісія з покаяння» теж «викликає запитання» — а чи не «лазівка» це для «помаранчевих авантюристів», через яку вони спробують вести діалог із «розкольниками»?

Загалом, священноначаліє УПЦ перебуває в нелегкій ситуації. Якщо «відповідь православних братств» — це «хвиля», то ситуацію з розвитком Української православної церкви інакше як мертвою хвилею не назвеш. І президент зі своїми месіанськими ініціативами — це півбіди. Так само, як відсутність єдності в лавах, — це, радше, плюс, ніж мінус. Усі ці обставини тільки чіткіше окреслюють поле проблем. Нинішня ситуація для УПЦ тупикова. Її автономний статус існує лише на словах, і межі автономії постійно «пливуть», щоразу стаючи приводом до спекуляцій та нагнітання істерії. Визначитися зі статусом так чи інакше потрібно і доведеться, — «перехідний період» (саме ним виправдовували відсутність документального закріплення автономії) і так явно затягнувся. Вселенський характер церкви не скасовує того факту, що священику доводиться мати справу з парафіянами, які перебувають у певній культурній, мовній, політичній ситуації. Якщо церкві для досягнення месіанських цілей потрібні політичні рішення, то й орієнтуватися треба на місцеві інтереси, проблеми й перспективи, не звіряючи щоразу годинник зі Спаською вежею.

УПЦ потребує змін заради месіанської ефективності. Бо їй ні на що розраховувати, окрім власних проповідницьких та просвітницьких сил. Вона не є неофіційно «державною церквою», на відміну від своєї церкви-матері РПЦ. Вона живе у стані конкуренції як із неканонічними, так і з канонічними неправославними церквами і при цьому має ще й святий обов’язок «лікування розколу». Все це потребує як внутрішньої згуртованості, так і чималої гнучкості, а отже — свободи в ухваленні внутріцерковних рішень. Риторика «нерозривного зв’язку з Великою Руссю» та «протидії західним віянням», що була ефективною певний час у деяких регіонах, зі зміною поколінь дедалі менше впливає на уми і вже не приваблює так однозначно вірних у храми саме цієї конфесії. І це на краще, адже церква нарешті має шанс зайнятися тільки собою та нашими душами, а не статусом російської мови і референдумом із НАТО.

Маленький приклад того, як статус церкви впливає на її ефективність, можна знайти, навіть звернувшись до «Відповіді православних громадян». Вони дуже обурені тим, що абревіатура «МП» (Московський патріархат) у назві конфесії зникла з вивісок храмів скрізь, окрім південно-східних єпархій. Не дуже довіряючи соцопитуванням, я все ж таки змушена нагадати результати одного з недавніх: усього дві літери (МП чи КП) у «стихійних» православних, не перегодованих інформацією про «канонічність», вирішують питання про те, в яку церкву вони підуть. Не секрет, що більшість віддають перевагу Київському патріархатові тільки тому, що він «київський». Борцям за заповітні літери «МП» на фасаді храму раджу замислитися над тим, чи варто пов’язувати долю своєї церкви з рівнем популярності в українських масах столиці Російської Федерації.

Але що нам ефективність церкви, коли мова заходить про ідеологію? Про нашу ідеологічну чутливість можна складати оди або анекдоти — залежно від темпераменту. Українська інтелігенція боїться українофобії. Російська — русофобії. В остаточному підсумку, до цих двох пунктів зводиться все — від реклами НАТО і до звернень православних братств про захист церкви. Кожен так побивається за себе, що стає зрозуміло: собі не довіряє. А тому потребує «милиць» у вигляді «державної політики» (варіант — «церковної політики»), яка збереже наші цінності замість нас. Не віримо, що збережемо свою мову і свою культуру. Не віримо, що зуміємо зберегти свою віру чистою в будь-якій ситуації — інакше звідки вражаюче логічний висновок про те, що «автокефалія й унія — це синоніми», оприлюднений єпископом Хустським? Довіра до церкви теж якась неповна. З одного боку, ми готові довірити їй збереження нашої національної та політичної ідентичності — «нерозривного зв’язку», «скріпи», «останнього захисту від русофобії» тощо. Але ми не довіряємо їй як божественному інституту, який перебуває під безпосереднім заступництвом Небесного Отця. Хоча церковна історія свідчить, що Бог навіть у страшних випробуваннях не залишав Свою церкву — у будь-якому статусі, за будь-якого правителя.

І все ж таки це було б не дуже сумно, якби було хоча б щиро. Зрештою, боятися за себе та свої цінності — дуже по-людськи. Ми слабкі й потребуємо підпірок, гарантій та мудрих царевих рішень, не кажучи вже про водительство духовне. Але біда в тому, що наші людські страхи стають приводом до суто політичних спекуляцій. Наші найтрепетніші надії й почуття стають іграшками в руках циніків. І навіть душу свою ми дозволяємо обплутати цими лукавими тенетами. Виплутатися з них задля максимально ефективного виконання вищої місії Церкви Христової — достойна мета. Заради цього Синоду не гріх напружитися і пошукати канонічний вихід з історичної безвиході, незважаючи на братства.