ХТО ЗАПЕРЕЧИТЬ ЕККЛЕЗІАСТУ?

Вчені й політики, журналісти й письменники із серйозністю пророків розмірковують про те, якою нацією, якою країною, якою родиною ми ввійдемо в нове тисячоліття. А я, дивлячись на блакитний екран і перечитуючи всі ці розмірковування, чомусь згадую слова Марка Захарова: «Ганебно кричати про себе як про велику державу і мати стільки безпритульних, принижених, роздавлених, дебільних, нікому не потрібних замірків із сумними очима».

Звичайно, сказати, що нинішні державні діячі не стурбовані цією обставиною, не можна. Є указ Президента щодо реалізації програми «Молодь — наше майбутнє», програма для інвалідів «Повір у себе», розроблений механізм цільового кредитування талановитих випускників середніх шкіл, які не мають коштів для отримання вищої освіти, підтримки молодих родин у придбанні житла. Для виявлення найобдарованіших проводяться різноманітні конкурси, фестивалі, як, приміром, нинішній євпаторійський «Золотий ключик». Але все це — як весільна сукня, позичена нареченою в подруги на вечір, щоб ранком знову одягти затертий до дір і вилинялий повсякденний халат, який нічим не нагадує про вчорашнє свято.

Чому так песимістично? Та через те, що й розроблені проекти законів, і концепції, чесно кажучи, не діють чи діють за відомою формулою Володимира Винокура: «Тут — грати, а тут — не грати, тут масна пляма». На жаль, таких масних плям у реалізації наміченого куди більше, ніж можна було б списати на огріхи партитури.

Більшість проблем, зазвичай, упирається в економіку: безробіття, хронічна невиплата зарплат, невлаштоване житло, неможливість забезпечити дітей найнеобхіднішим — підручниками, одягом, повноцінним харчуванням, не кажучи вже про спортивні зали, гуртки та секції, що безплатно діють, бібліотеки, пільгові квитки у театри, кінозали, на стадіони.

Лікування? Воно усе більше здійснюється за законом: хто лікується задарма — даремно лікується. Відпочинок? Для двох третин підлітків, у кращому випадку, — неробство на міських вулицях чи надія отримати копійку за вимите скло «мерседесу». Розваги? Підворіття з потягуванням бичка від «Прими», а то й опію, яким обдарував «крутий» одноліток.

По суті, той стан, у якому перебуває суспільство, найбільше відбивається саме на «най- привілейованішому класі». Що чекає на нього попереду? Про що мріють наші нащадки? За результатами анонімного анкетування школярів, проведеного в Миколаївській та Дніпропетровській областях, виявилася, на жаль, сумна картина: у хлопчиків переважало бажання стати... сутенерами чи рекетирами, у дівчаток — фотомоделями, танцівницями, повіями. Наслідки таких бажань уже видно зараз: за рік діагноз «сифіліс» встановлений у 3397 підлітків, «гонорея» — у 1451, 15703 юні жінки вимушені були зробити аборти. Чого отут більше — відголосків сучасної псевдокультури, що заполонила телебачення, відеопрокат, дискотеки і клуби сумнівною продукцією, що провокує моральну пустоту, чи браку виховання їх у родині, дитячому садку, школі, що, по суті, втратила свою споконвічну, саме педагогічну, функцію, — сказати важко. Мабуть, усе разом, але факт залишається фактом: наші діти, всмоктуючи в себе, як губка, інфантильне бажання вирватися зі злиднів, із статусу затворників «піщаних кар’єрів», не отримують навичок досягати добробуту працею. Вже виросло ціле покоління, «загартоване» на перепродажу сигарет, крадених речей, шахрайства щодо менш «ділових» товаришів, тобто «лохів», — покоління, яке навряд чи стане носієм культури, інтелекту, наукових відкриттів. На жаль, із кожним роком виявляється все більше підлітків, які не вміють навіть читати. Серед тих, хто потрапив до притулків 1998 року, їх стало більше порівняно з попередньою статистикою на 11,5 відсотка.

Дитяча безпритульність узагалі набула характеру національного лиха. Такої кількості знедолених бродяжок, прохачів, що називається, дітей вулиці, не було навіть відразу після революції і громадянської війни. Перерахувати їх не може жодне відомство, оскільки в полі зору, припустимо, міліції потрапляють найчастіше ті, хто скоїв протиправний вчинок, а якщо він пройшов непоміченим, то виявити такого «гавроша» можна лише під час спеціальних рейдів, чи взагалі ніяк... — ну, у всякому разі, до того часу, поки дорослі дядьки не втягнуть у злочинний бізнес чи сам він не стане жертвою злочину.

Пригадую, як кілька років тому я побувала в дитячому приймальнику-розподільнику Києва. Скільки недитячого горя читалося в очах його маленьких мешканців, які знаходили тут притулок на два-три тижні, поки встановлювали їхні особистості, місця перебування батьків, стан сім’ї, визначалася майбутня доля.

Оксані Шелеховській тоді було тринадцять років. Родом з Одеси, донедавна мешкала з тричі осудженою матір’ю-п’яницею, яка жорстоко її била, змушувала красти, виганяла о другій годині ночі з дому, щоб у своїй брудній квартирі повеселитися з заїжджими кавалерами. Після її смерті дівчинка залишилася з бабусею і шістнадцятирічним братом, теж осудженим, який постійно знущався із сестрички. Щоправда, деякі сорокалітні товстуни обіцяли за певні послуги допомогу, але вона для себе вирішила: «ні», оскільки хоче вирости і стати для своїх майбутніх дітей кращою матір’ю, ніж її мати... Чи стане? Не знаю. У моїй пам’яті вона залишилася якоюсь погаслою свічкою, що й хоче горіти, даючи тепло навколишнім, але навряд чи зможе на холодному вітрі життєвих негараздів, які випали на її долю.

А ось Сергійко Протасов, згадуючи батьківський дім, увесь час плакав — і за мамою, і за батьком, і за кумедним котиком Ваською, залишеним там, у далекому селі під Тулою, звідки втік, добираючись електричками до Москви, Пітера, Києва. Чому? Боявся погроз хлопців, заарештованих за крадіжку. А він мав виступати свідком по справі.

П’ятилітнього Вітю Петренка з Донецької області разом із півторарічним братиком знайшли в обшарпаній, порожній квартирі, де їх покинула матір. Він годував братика сухими тарганами і водичкою із крана.

Скільки їх, цих маленьких птахів із поламаними крилами проходить через притулки, приймальники-розподільники, лікарні? Десятки тисяч на рік. А за п’ять років? А за десять? Це ж ціла армія, яку ми випускаємо у світ для війни з суспільством, яке забрало в них дитинство.

Економічні й соціальні негаразди, безумовно, головні причини катаклізмів і перекосів у житті таких дітей. Адже кожна третя родина в Україні потребує поліпшення житлових умов. Стільки ж мають середньомісячний дохід нижче від прожиткового мінімуму. Багато хто взагалі не може знайти роботу. Матеріальне неблагополуччя призводить до неблагополуччя душевного й духовного.

Результати дослідження «Соціально-психологічний портрет дітей із шахтарських родин», проведеного Українським інститутом соціальних досліджень на замовлення Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму, показали, що найвищий ступінь занепокоєння в дітей викликають цілком реальні речі. Третина з них боїться власної смерті та смерті батьків (загибель шахтарів, що спостерігається в повсякденному житті, — не рідкість). Інша третина стурбована загрозою безробіття дорослих, сварками в родині, страхом стати бомжем, сиротою, інвалідом, бути скривдженим і приниженим.

І це там, де якісь зв’язки з батьком і матір’ю ще збереглися. Адже кількість неповнолітніх, які залишилися взагалі без батьківської опіки, на жаль, не зменшується. Важко сказати, яка ця цифра зараз. Але за результатами державної доповіді за 1998 рік «Про стан дітей в Україні» соціальної облаштованості потребувала 20121 дитина.

Зрозуміло, їх намагаються влаштувати в притулки, школи-інтернати, дитячі будинки. Але, по- перше, їх все одно не вистачає. А, по-друге, частина дітей, яка звільнилася від побоїв і п’яних дебошів горе-батьків, але вже відчула атмосферу темного підворіття із їхньою напівкримінальною романтикою, важко вписується в рамки звичайних форм виховного процесу. Вони не уживаються з однолітками, не сприймають режиму перебування в тому чи іншому навчальному закладі, відвикли від книжки, зошита, суворих правил (інколи навіть занадто суворих, з огляду на стан їхньої психіки), а тому знову тікають, й опиняються знову на вулиці, де хоч і холодно, і страшно, але вони в зграйці таких же знедолених, як самі.

Тільки нещодавно, у вересні, під час всеукраїнського рейду «Урок» працівники міліції виявили 7,9 тисячі підлітків, які навіть не приступили до занять; 5,5 тисячі були затримані за вчинення правопорушень. Частину цих дітей, звичайно, повернули батькам, частину відправили на лікування, когось поставили на профілактичний облік в райвідділи, так само як і батьків, які негативно впливають на своїх нащадків. Але це лише один захід, а їх, очевидно, навіть припиняти не варто. Ось тільки сил у правоохоронців для цього обмаль. За останні п’ять років чисельність співробітників кримінальної міліції у справах неповнолітніх скоротилася майже вдвічі. Інколи на обласний апарат УВС припадає один-два фахівці, а в районах — і того менше. Кому ж проводити горезвісну «профілактику»? Комісії при держадміністраціях здебільшого чи розпалися, чи не діють, обласні управління у справах сім’ї і молоді — швидше аналітичні центри, ніж практичні. Західні колеги, у тому числі і з ЮНІСЕФ, усе здебільшого лекції читають, причому виходячи зі своїх, а не наших реалій — а там соціальних служб для молоді вистачає — із різними напрямками, з урахуванням специфіки девіантної поведінки, не кажучи вже про кошти, які держава надає для цих цілей.

Мені взагалі закличний погляд деяких наших політиків і державних чиновників на Захід часом здається таким собі прагненням доморослої Елізи Дулітленко знайти свого доктора Хіггінса, який би навчив гарних манер і правильної англійської мови тоді, як вона і українською як слід розмовляти не вміє.

Щоправда, дещо у нашій вітчизняній практиці все-таки вселяє надію. По-перше, де-не-де виникли центри медичної реабілітації при поліклініках. Їх тепер аж... шість (курс лікування — 21 день). Відкрито 85 притулків, де важких дітей утримують до трьох місяців. А потім —до тих самих «батьків- вихователів», які потопають у пиятиці, наркотиках, бійках (позбавлення батьківських прав — справа надто складна), або до опікунів (нерідко функціонально неспроможних дідусів і бабусь), чи в навчальні заклади, не пристосовані до роботи саме з такими психічно і духовно понівеченими підлітками.

Що ж робити? Це питання потребує не утопічних рішень, а конкретного втілення в життя програм і концепцій, воно має бути в числі пріоритетів державної політики. У бюджеті варто передбачити витрати на створення широкої мережі саме соціально-реабілітаційних центрів для дітей девіантної поведінки, а не шкіл-інтернатів загального типу, спростити процедуру направлення туди підлітків, створити умови для роботи в цих закладах із підвищеним фізичним і емоційним навантаженням справді талановитих педагогів-вихователів, лікарів, психологів-практиків. На першому етапі базисом для цієї роботи могли б стати переорієнтовані на нові завдання спецшколи, що заповнюються неповнолітніми правопорушниками. Можливо, останніх стало б значно менше, а суспільство з надією і милосердям подивилося б в очі тих, кого ми не хочемо бачити за гратами чи боятися їхньої агресії на вулиці або в під’їзді власного будинку. Тільки ось — чи вийде? Чи мудрість Екклезіаста, «що було, те й буде», закреслить добрі наміри добропорядних співгромадян? Розсудить час...