Хто кому більше потрібен, або Як тварини сприяють успішності?

Поширена думка, що рівень розвит­ку та гуманності суспільства визначається ставленням до дітей та старих. Хочеться додати - і до тварин.

Нещодавно в новинах побачила сюжет про сім’ю, яка, вже маючи собаку дрібної породи, взяла сліпого песика, який постраждав від жорстокос­ті попереднього господаря. Глава сім’ї, а саме він вирішив прихистити нещасну тварину, - інтелігентний, мужній чоловік, сказав дивовижну річ: ще невідомо, хто кому більше потрібен - песик нам чи ми йому. Він настільки всіх об’єднав в їхній турботі, що пов­ністю змінив атмосферу в сім’ї.

Цей феномен добре відомий багатьом, хто має домашніх улюбленців. Та є ще один нюанс: урятовані істоти, взяті з вулиці чи з притулку, викликають у людей неймовірний емоційний резонанс. Досі стоїть перед очима старенький, який гладить чорне кошеня на пташиному ринку. Він просить узяти його в подарунок, бо в нього доросла кицька, а цього кошеняти ніхто не бере, бо чорне, бо дівчинка… У мене на той час була своя сіамка, але так хотілося допомогти їм обом - і дідусеві, і котеняті. Не зважилася... Інші теж підходили, пестили, казали щось втішне і йшли собі. Вірю, що таки знайшлись їй господарі, які не вірять у забобони. Адже в Японії, Італії, Англії, Шотландії - усе навпаки: чорний кіт - символ щастя. А у Франції він узагалі символ Парижа. Здається, західна культура не переймається жодними забобонами щодо тварин. Мало того - в розвинених країнах і закон на боці чотирилапих. У нас усе тільки в процесі. Бо, звісно, є й такі, що викидають братів наших менших, коли набридає вигулювати, годувати, боротися із запахами, лікувати тощо. З таких би стягувати кошти на утримання тих-таки притулків...

Виховання гуманного ставлення громадян до тих, хто слабший, хто потребує допомоги, має розпочинатися з дитинства - у сім’ї, потім у школі. От і в одній з київсь­ких приватних шкіл започаткували добру справу - опікуватися столичними притулками для собак і котів. Періодично шкільні волонтери збирають кошти (вчаться заробляти самі, а не тільки про­сять у батьків) і вирушають туди годувати тварин. Багато учнів мають удома і власних улюбленців, але допомога тим, кому бракує душевного тепла, дає їм чимало позитивних емоцій.

У цій школі виховують бізнес-інтелігенцію: діти проводять наради, розробляють план реалізації ідей, працюють у групах, парами та по одному з метою виконання конкретних корисних справ. Педагоги тут дуже люб­лять свою роботу, живуть нею, тож для всіх - і учнів, і вчителів - творити спільне розвиваюче середовище велике задоволення.

Існує хибне уявлення, що задоволення ми отримуємо тоді, коли все легко й доступно. А тим часом подолання труднощів викликає найбільший душевний підйом. Ось і діти з при­ватної школи, які живуть у комфортних умовах, прагнуть опікуватися тваринами - попри те що це і далеко, і недешево. А ще вони допомагають дітям з особливими потребами - їздять до спеціалізованих шкіл, улаш­товують там вистави, привозять книжки, іграшки, граються з дітьми. Ак­ції
доброти - особлива радісна місія, до якої добровільно долучається дедалі більше школярів. Що цікаво, у починанні спершу брали участь учні молодших і середніх класів. Згодом старшокласники, «позаздривши» їхнім емоціям, теж приохотилися до доб­рої справи.

Сучасні батьки, звісно ж, бажають своїм дітям успіху. А успішними, за висновками соціальних психологів, стають люди, в яких самоповага формується в результаті самостійних досягнень і внеску в суспільне благо. Крім того, успіхів досягають ті розумні й цілеспрямовані, кот­рі люблять і розуміють інших, а не тільки самих себе.

Важливою складовою успіху є готовність долати труднощі й акцентувати на всьому найкращому. Альбер Камю якось сказав, що пізнати себе можна тільки тоді, коли однаковою мірою дбаєш і про себе, і про інших. Важливими є дії для світу, а не думки про його недосконалість. Радіти труднощам і любити перемоги - природно для людини. Тільки хтось має бути прикладом цього.

Чому в контексті цієї теми згадую труднощі? Тому, що багато хто на сентиментальних емоціях поступається дитині в її проханні - бере тварину, не пояснюючи, що потрібно буде вчитися терпляче справлятися з труднощами, пов’язаними з доглядом за нею. Одна мама на прохання шестирічної доньки взяти кошеня розповіла їй, скільки приблизно може прожити кішка, які з нею виникають проблеми, ко­ли вона виростає, які в кицьок бувають настрої й звички, які хвороби. Жін­ка не лякала дівчинку, а просто інформувала. Вона розповіла їй, що колись киця постаріє і погано почуватиметься, що її буде дуже шкода втрачати, але слід буде гідно це пережити і поховати, коли вона помре. Дівчинка за­ду­малася і сказала: «Любитиму її завж­ди, і вона буде довго-довго з нами здорова. Буду все-все робити, щоб усім нам (!) було добре». Вони взяли тваринку і не пошкодували, оскільки задоволення від неї набагато більше за клопіт.

Моя колега поділилася своїм досвідом: її сини у дитинстві принесли додому підібране на зупинці цуценя. Вони з чоловіком спочатку не дуже зраділи знахідці. Але хлопці пообіцяли турбуватися про тварину й добре навчатися, понесли її до ветеринара, зробили щеплення. І, дивна річ, - собака став членом сім’ї, приніс стільки позитиву за шістнадцять років свого життя, що уявити себе без нього було вже неможливо. За словами колеги, саме пес виховував хлопців: вони справді стали організованішими, навчилися готувати для нього, водили на майданчик, почали краще вчитися і стали дуже дружними між собою. Зараз це добропорядні успішні молоді люди з власними сім’ями, в кожній з яких є і кіт, і собака.